Кути: маленьке місто з великою історією

Основне питання, яке туристи мають вирішити перед мандрівкою – а що ми там побачимо? Кути гарантують багато приємних несподіванок, цікаві пам’ятки архітектури, давні некрополі та захоплюючі краєвиди Карпатських гір.

Якщо їхати трасою Н 10 до Коломиї, а звідти, попри Косів, по Р 24, весь шлях до Кут займе 101 кілометр. За виключенням незначної ділянки між Коломиєю та селом Мишин, дорога ідеальна, що дуже важливо, адже кілька разів доведеться долати доволі круті горби. По приїзді на місце проблеми із паркінгом точно не виникне, машину сміливо можна лишати десь біля центру і починати пішу прогулянку.

Свою назву містечко отримало через те, що тут утворюють кут річка Черемош і Карпатські гори. Сьогодні Кути є селищем міського типу із населенням трохи більше чотирьох тисяч осіб. Коли воно засноване, точно невідомо. У документах населений пункт починає фігурувати з 1448 року, щоправда історики не можуть чітко визначитись – то згадка про Кути чи сусіднє село Старі Кути.

Незважаючи на скромні розміри, селище має хорошу туристичну інфраструктуру. До послуг відвідувачів готель, ресторан, піцерія та кілька великих магазинів. До речі, у крамницях можна придбати дуже смачний хліб місцевого виробництва. Особисто рекомендую подовий та з додаванням кукурудзяного борошна. В радянські часи за місцевим хлібом приїжджали навіть з сусідніх областей. Теперішнє торгово-виробниче підприємство веде свою історію від пекарні, заснованої у 1920-х роках поляком Каролем Рожанковським, який у жорсткій конкурентній боротьбі переміг єврейських пекарів.

У 1715 році Кути отримали Магдебурзьке право, тобто де-юре стали містечком. І вони ним лишились, незважаючи на статус смт. Як на мене, Кути більше подібне на місто, ніж сусідній райцентр Косів. Насамперед, тут збереглась ратуша. Вона на площі Ринок, що нині зветься Вічовим майданом, тільки стоїть не посередині, а в одному ряді кам’яниць південно-східного фіртеля. Вікіпедія пише, що її збудували перед Першою світовою війною, більш точної дати знайти не вдалось. Невід’ємним атрибутом ратуші є вежа із годинником, за яким жило містечко. Нині там працює селищна рада – магістратська споруда використовується за призначенням. Серед її прикрас збереглись два маскарони, які з висоти другого поверху пильно спостерігають, що відбувається на площі. А під ногами лежить кам’яна бруківка, яка пам’ятає ще австрійських цісарів.

Кути завжди були багатонаціональним містом, де поруч мешкали представники різних народів і конфесій. Згідно перепису 1921 року усе населення становило 5500 осіб, з них 3500 поляків і сполонізованих вірмен, 1000 українців та 1000 євреїв. Детально зупинимося на кожній спільноті. Почнемо із вірмен.

Вони з’явились тут на початку XVIII століття та створили міцну і заможну громаду. Переселенці мали золоті руки та хист до бізнесу. Торгували сіллю, худобою, шили одяг і взуття зі шкіри, яку дуже якісно обробляли. Шаленою популярністю користувалась кутська салямі, яку експортували до інших країн.

Взагалі, вірмени славились своєю неповторною кухнею. У міжвоєнний період тут існував пансіонат «Вірменська господа», де курортникам подавали такі делікатеси як в’ялене козяче м’ясо, плоский яблучний торт, хокугац (пшеничне печиво з яблуками і цинамоном або сиром і ваніллю). Коронною стравою був ганджабур – зелений суп із петрушки та вушками. До прянощів додавали кислого молока, сметани й солі, все це прокисало, а потім варилося у мідній мисці. З отриманої каші ґаздині ліпили пірамідки і сушили на дерев’яних дошках, додаючи їх потім у суп.

В Кутах проживало багато відомих вірменських родин, як то Богошевичі, Якубовичі, Ромашкани. Барон Петро Ромашкан в середині ХІХ століття був кутським бургомістром, а його родич Григорій Йосип Ромашкан став львівським вірменським архієпископом.

На початку ХХ століття більшість вірмен сполонізувалися і після Другої світової виїхали до Польщі разом із поляками. Нині про них нагадують старовинні будиночки навколо площі Ринок та бароковий вірменський костел святого Антонія, що постав у 1791 році. Щоправда, зараз це церква святого Володимира Української Помісної Православної Церкви.

Сьогодні українці становлять переважну більшість населення містечка. Колись їх було менше. На вулиці Тюдівській є греко-католицька церква Пресвятої Трійці, яку звели у 1833 році. Сама вулиця дуже цікава, тротуар вистелений теребовлянськими плитами, а з непарного боку відкривається гарна панорама сусідньої Вижниці.

Ми були в Кутах напередодні Великодня і біля входу до храму бачили стіл із численними дерев’яними тріщалками. Тамтешній дяк пояснив, що згідно давньої традиції у Великодню неділю діти ходять навколо церкви і тріщалками відганяють нечисту силу. 

Біля церкви стоїть символічна могила борцям за волю України. Вершину високого пагорба увінчує архангел із хрестом, а біля підніжжя розташовані воїни різних історичних епох. Тут і дружинник Галицького князівства, запорізькій козак, карпатський опришок, Українські Січові Стрільці та вояк УПА.

«Українські сліди» можна відшукати й в інших місцях. Наприклад, на ратуші висить меморіальна дошка, яка повідомляє, що в листопаді 1918 року тут відбулось багатотисячне віче, що вітало проголошення ЗУНР. У сусідньому скверику стоїть симпатичний бюст Тарасу Шевченку. На будинку № 9 по вулиці Снятинській є меморіальна дошка Остапу Селянському, що проживав тут протягом 1932-1939рр. Він воював у Легіоні УСС, здобув медичну освіту, певний час був особистим лікарем митрополита Андрея Шептицького. Коли осів у Кутах, отримав прізвисько «безвідмовного лікаря», врятував життя не одного місцевого мешканця, часто надаючи послуги безкоштовно. Із початком війни виїхав до Німеччини, працював у шпиталі Дрездена. 13 лютого 1945 року він оперував  важкохворого пацієнта, коли почався повітряний наліт. Але лікар не сховався у бомбосховищі та загинув від прямого влучання бомби у операційну. Залишив доньку Віру Вовк, що переїхала до Бразилії, стала відомою письменницею та лауреатом премії імені Тараса Шевченка.

А ще Кути є батьківщиною композитора Левка Дутківського. Людям, далеким від музики, це прізвище навряд чи щось скаже, але його твори чули всі. У 1966 році у сусідній Вижниці він створив вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка», який невдовзі прославився на весь СРСР такими хітами як «Червона Рута», «Водограй», «Мила моя», у виконанні легендарних Назарія Яремчука та Василя Зінкевича.

Практично будь-яке прикарпатське містечко мало свою єврейську громаду. Оскільки Кути стояли на важливому торгівельному шляху із Молдавії до Польщі, юдеїв тут вистачало. У XVIII столітті найбільшою спорудою міста була не ратуша, а… синагога.

Певний час тут мешкав знаменитий Баал Шем Тов – засновник хасидського руху – однієї з найпопулярніших течій в юдаїзмі. Його ще скорочено називають Бешт. У Кутах він опинився через кохання – приїхав просити руки сестри рабина Авраама Гершона. Коли той побачив потенційного зятя, що мало чим відрізнявся від жебрака, то вигнав Бешта з подвір’я. Але той проявив впертість і таки одружився на своїй обранці.

З часом Баал Шем Тов здобув славу великого цілителя, мудреця і каббаліста. Розповідали, що він знається із чорною магією. Ніби сам Олекса Довбуш пообіцяв більше не чіпати євреїв, взамін на закляття від кулі і шаблі. Бешт свою угоду виконав і ватажок опришків виходив неушкодженим із численних сутичок. Про це довідались шляхтичі, які відлили кулю зі срібла, над якою сім днів і ночей читали месу сім ксьондзів. Ніби саме нею стріляв Степан Дзвінчук і заговорена куля змогла пробити потужне єврейське закляття.

Проживши сім років у Кутах, Баал Шем Тов переїхав до Меджибожа, що на Поділлі, де помер у 1760 році. Нині на його могилу з’їжджаються хасиди з усього світу, а могли би їхати в Кути, якби Бешт знайшов спільну мову зі швагером та лишився тут.

Якщо йти вниз по вулиці Тюдівській, метрів за триста після церкви Пресвятої Трійці буде єврейський цвинтар. Він величезний, завбільшки з футбольний стадіон, а може, навіть й два. На відміну від більшості єврейських некрополів, кутський цвинтар добре зберігся. Багато надгробків є справжніми шедеврами різьблення по каменю. Плити прикрашають зображення левів, Зірки Давида, семисвічників, руки, що тримають виноград. Одна з могил вкрита навісом – це поховання кутського рабина Моше Кітовера (помер 1738 р.) та його дружини Сари.

Зараз у Кутах євреї не живуть. 9 квітня 1942 року німецькі окупанти провели «акцію», під час якої знищили 1058 чоловік. Частину євреїв живцем спалили у синагозі. Тепер там пожежна станція. Тих, що залишились, восени перегнали у Коломию. Когось розстріляли у Шепарівському лісі, решту відправили до табору смерті Белжец.

У польській історії Кути грали важливу роль. Насамперед, це був прикордонний регіон, адже за річкою Черемош вже були землі Молдавського князівства. Для охорони переправи та збирання мита тут заклали невеличкий замок, який згадується у документах і від якого нині не залишилось жодного сліду.

Між іншим, завдяки Кутам, Прикарпаття отримало свою історичну назву – Покуття. Протягом XV–XVI століть Польське королівство вело за цей регіон криваві війни з Молдавським князівством. Територія між Бистрицею Надвірнянською та Кутами часто переходила з рук у руки. Коли молдаван в черговий раз прогнали за річку, польські кордони розширились по Кути, відтак навколишні землі стали називати Покуттям.

З джерел відомо, що римо-католицька громада мала дерев’яний костел у центрі містечка – дещо лівіше від вірменського. З часом він почав руйнуватися, тож на його місці у 1898 році спорудили мурований храм Пресвятого Серця Ісусового. Проект виконав львівській інженер Лукаш Юліан Бодашевський, що надав споруді неготичних рис. В радянські часи тут був прийом склотари, а з 1990 року костел повернули римо-католикам. Сьогодні на подвір’ї можна побачити кам’яну статую Діви Марії, яка стоїть на кулі. З пояснювальної таблиці довідаємось, що скульптуру на початку ХІХ століття подарував Богдан Богосевич, який поставив її на подвір’ї вірменського храму. У 2013 році його нащадки Марта та Мацей Богосевичі відновили пам’ятник та перенесли до костелу. Відтак, це є найдавніший пам’ятник Кутів.

За два кілометри від центру є автомобільний міст через Черемош. Нині це адміністративна межа із Чернівецькою областю, а в міжвоєнний період тут проходив польсько-румунський кордон. Коли німці напали на Польщу, уряд евакуювався з Варшави. 17 вересня урядовці перебували у Кутах, де їх застала звістка про радянське вторгнення. У плебанії церкви Пресвятої Трійці відбулась остання нарада за участю президента Мостицького, маршала Ридз-Смігли, прем’єра Славой-Складовського, міністра закордонних справ Бека. З ініціативи громади зараз триває реставрація цього будинку-резиденції греко-католицьких священиків, зведеного у середині XIX ст. Тут заплановано створення туристично-інформаційного центру.

Перелякані керманичі вирішили тікати у дружню Румунію, кинувши напризволяще армію, яка продовжувала чинити опір. Вони навіть не оголосили війну СРСР, через що багато військових, яких захопили «совіти», не змогли отримати правовий статус військовополонених. При переїзді через міст кортеж намагався затримати полковник Боцянський, але після невдалої спроби вистрелив собі у серце. Його підібрав автомобіль маршала, в Румунії полковника госпіталізували і врятували життя. Після цієї події польські історики прозвали переправу через Черемош «мостом честі». Всього на румунську сторону тут перейшло 25 тисяч військових, серед яких було 25 генералів.

А ще у Кутах загинув письменник Тадеуш Доленга-Мостович. Він вважався найбільш знаменитим і заможним польським літератором, його роман «Знахар» був двічі екранізований, навіть сьогодні книги Мостовича регулярно перевидаються, що свідчить про їх комерційний успіх. Під час війни письменника мобілізували і він, в чині капрала, опинився у Кутах. Після втечі уряду у місті запанували хаос і анархія. Через небезпеку погромів Доленга сформував загін самооборони, який три дні підтримував у Кутах порядок. 20 вересня сюди зайшли радянські танки, один з яких обстріляв вантажівку, в якій знаходився письменник. Його поховали на місцевому цвинтарі, а в 1978 році перенесли на варшавський цвинтар Повонзки.

Наприкінці вулиці Снятинської є місце, яке об’єднало представників усіх християнських конфесій Кутів. Це старовинний міський цвинтар, де покояться українські, вірменські, польські та німецькі мешканці.

Найпишніші пам’ятники розташовані біля входу. Своїм оздобленням вони мало чим поступаються надгробкам знаменитого Личакова. Привертають увагу могили вірменських священиків та заможних містян. У 2014 році фундація вірмен за сприянням польського Міністерства культури провела реставрацію багатьох пам’ятників і тепер вони яскраво жовтіють на тлі сірих від часу могил. Запам’ятався надгробок вірменської дівчини Тусі Антоневич, який виконав станиславівський скульптор Мар’ян Антоняк. Саме він прикрасив численними статуями два будинки на початку івано-франківської стометрівки.

Посередині цвинтаря є велика мурована каплиця, біля якої стоїть кам’яна статуя Богородиці, що дуже нагадує скульптуру біля костелу. На відміну від багатьох старих некрополів, кутський – не закинутий, навпаки – доглянутий. Кущі вирубані, доріжки вимощені плиткою, всюди чисто, могили не понищені. Навіть стає трохи заздрісно, що кутчани свій цвинтар вберегли, а івано-франківський некрополь знищили бульдозером.

P.S. Якщо дозволяє час, радимо завітати у сусіднє село Старі Кути, де, зокрема, відвідати храми Покрови Пресвятої Богородиці і Преображення Господнього.

Фото: Robert Vystrcil, Іван Бондарев, kuty-rada.gov.ua, v1snyk.

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.