Мандри Придністерським Покуттям

Подолати своє незнання та помилуватися краєвидами спробувала, почавши з Тлумача – міста, яке, можливо, і не притягне до себе натовпи туристів, але точно стане цікавою точкою на мапі, яку можна буде вивчати кілька годин.

З Коломиї трасою Н10 рушайте на Погоню; якщо ж їдете з Івано-Франківська – прямуйте Н18, і з обох маршрутів зʼїжджайте на трасу Р20, яка доведе вас до направду розкішного міського озера на околицях Тлумача.

Тут можна зупинитися, випити кави і трохи почитати про містечко, в яке прямуємо, а ще – розібратися з дорогою, бо сама ж я ледь не поїхала в кудись попри місто геть.

Вʼїжджаємо у Тлумач, і нас одразу зустрічає величний будинок, який добряче “милить” своїм походженням: на позір він видається австрійським. Місцеві ж, які пильно стежать за новими людьми у місті з фотоапаратом, але радо відповідають на сто тисяч запитань, впевнено кажуть – будинок радянський, і колись тут розташовувалось щось, повʼязане з сільським господарством. Придивіться до колон, які увінчані чимось схожим на сов – поруч з банькатими створіннями де-не-де видно пʼятикутні зірки. Так і хочеться взяти щось до рук, аби провести декомунізацію, але час, схоже, робить це за нас: будинок небезпечно викривлено глибокими тріщинами-ранами. Підходити сюди небажано, та якщо вас, як і мене, потягне – робіть це вкрай обережно.

Якщо проїхатися далі, то на розі вулиць Грушевського і Винниченка буде перша з обовʼязкових зупинок – колишній дім польського спортивного товариства “Сокіл”. Що лиш у цій будівлі зараз не розташовується: і народний дім, і музей етнографії та побуту, і районний будинок культури. Власне музей може потішити тих, хто прагне дізнатися трохи історії.

Так, Тлумач – містечко, яке ще до 1940 року було відоме як Товмач, тягне свою історію від… князя Осмомисла. За його правління на цих територіях осідали товмачі – перекладачі, яких поселяли для митної служби, спілкування із закордонними купцями (обабіч тече Дністер, тож роботи у перекладачів було чимало). У XVI столітті у Товмачі стояв навіть замок. Прикро, та до наших часів від нього не збереглося й сліду. У 1860-х роках місто переживає справжній розквіт. На його чолі стають поляки знатного роду Дідушицьких. Вони будують тут один з найбільших у Європі цукрових заводів, і власне цим приносять Товмачу-Тлумачу неабиякої слави.

Втім, приходять радянщина. Від її наслідків Тлумач не може оговтатись, схоже, і понині – де-не-де залишки старої розкішної архітектури змагаються за право жити далі з совєцькими пережитками і будівлями, а поки реставрація чи навіть збереження того стану, який є, вимагають грошей та бажання, розташовані трохи далі від видимого центру памʼятки помалу втрачають свій вид.

Але ми з вами у центрі. Тут є на що глянути, і починаємо з церкви Пресвятої Трійці (вулиця Першого травня). Розкішний ансамбль церкви та дзвіниці розташовані так, що оминути їх неможливо – йдете і опиняєтесь поруч.

Якщо пощастить, і церква не буде зачинена чи тут не буде вінчань – сміливо зазирайте усередину, а далі нас чекає значно цікавіша сакральна памʼятка. Ще й у місці, в якому її ніхто не чекає знайти.

Так, я обожнюю виглядати споруди, про які мало хто знає, тому офіційні, відпуцовані та відчищені церкви залишаю парафіянам – ви ж разом зі мною прямуйте далі за цю святиню. Ми шукаємо те, що виглядає як радянський кінотеатр. Насправді ж це – римо-католицький храм святої Анни (вулиця Винниченка).

Дивовижно, та костел, зведений у 1874–1876 рр. (на меморіальній плиті вказаний 1882 рік – дата посвячення), а потім сильно пошкоджений під час Другої світової війни вдалося сяк-так зберегти. Радянська влада через століття з побудови храму на його місці вирішила звести кінотеатр “Ювілейний” (1969 р.). Вже за часів незалежності у його стіни, побудовані на руїнах святині, повертається римо-католицька громада, і досі за цими непоказними дверима збирається, аби провести богослужіння. Перед храмом встановлена меморіальна плита зруйнованому костелу і пам’ятник товмачеві – засновникові міста.

Обійшли церкву і повертаємось до центру: хоча храм розташований буквально за пару десятків метрів від гулкого середмістя, тут час неначе мерзне і зупиняється, як і галас людей та машин. Повернення на перетин основних артерій міста цей час практично що “запускає”, тому дозвольте йому підхопити вас і занести на вулицю Івана Макуха, колишнього міністра ЗУНР, посла до Галицького сейму.

У його будинку, поруч з яким зараз “сидить” Макух, відлитий у бронзі, ще донедавна розташовувалася міська рада. Зараз тут планують відкрити музей, а поки цього не сталося – раджу помилуватися і сецесійним будинком, і затишною, дивовижною архітектурно вуличкою.

З Тлумача рушаємо далі, адже наша мета – потрапити у славнозвісний Дністровський каньйон.

Кружляємо покоцаними серпантинами (хоча власну автівку шкода, та якщо ви замислили пройти цей довгий маршрут, без неї автобусами не обійтися), і уважно вичитуємо карти: ми у пошуках села Кутище.

Така цікава назва пояснюється просто – село буквально затиснуте поміж Грабичанкою та Лисою Горою, тому охрестили його Кутищем, таким, що розташоване в куті. Туристу, який спробує дати селищу шанс, доведеться добряче поблукати ґрунтовими дорогами, а потім уважно та повільно їхати власне селом. Розтягнуте вздовж річки, воно не дає випадковому проїжджому місця подумати та зупинитися. Але я вам впевнено кажу: не спішіть!

Розпочніть мандрівку з місцевого музею села та водночас музею колишнього склозаводу – його керівник Йосип Пона з любові до селища зібрав та відтворив тут чимало давніх речей. Мабуть, найцікавіша – ікона Кутищенської Божої Матері (Одигітрії) 1766 року, яка була знайдена у старій дзвіниці, а пізніше і відреставрована в Івано-Франківську. Експонати музею розташовані у десяти кімнатах двоповерхової будівлі у самісінькому центрі села – оминути, чесно кажучи, не вдасться нікому.

Милуючись горами та зеленими лісами навколо, раджу проїхати селом трохи далі і, не доїжджаючи до головних воріт місцевого храму, зупинитися та перевести погляд вгору. Рідко коли таке побачиш, та тут, у Кутищах, справжня дивовиж: стара церква Різдва Святого Івана Хрестителя 1802 року височіє над новою, збудованою наприкінці 90-х років минулого століття.

Цей ансамбль настільки вражає, що тільки коли минає перше враження, помічаєш щось іще – над церквами височіє старовинна усипальниця у готичному стилі. Тут, кажуть місцеві, спочивала родина Капріні, яка мешкала по інший бік дороги. Долізти сюди вимагає міцних нервів та доброго взуття, але повірте, подорож крутим схилом і через височезні кущі та зарослі того варта.

Колись усипальниця, мабуть, вражала – зараз же стоїть понищена, з проваленою лядою до підземелля, де спочивали польські пани. Знову ж таки говорять місцеві: за часів союзу усипальницю не надто шанували. Хтось пустив чутку, що тут чимало золота та коштовностей, тож цікаві дітваки та селяни понищили, що залишалося від місця спочинку, і забрали все цінне, що змогли тут знайти.

Минаємо Кутище, і тут починається дійсно “цікава” дорога. Питаємо мешканців села, як добратися до Одаїв чи Незвиська, ті ж жартома окидають поглядом автівку і кажуть, що як вдасться, то через ліс можна вирушити хоч до якогось села. Хто ж міг подумати, що “через ліс” буде так буквально? Якщо плануєте подорож селами Дністровського каньйону, то, мабуть, спробуйте розглянути варіант проїхати тут велосипедом. Одразу кажу, що заїхати в ці пункти з думкою “на день” – не вдасться. Навіть двох буде замало, аби спробувати оглянути все, що хоч трішки манить.

Проклавши маршрут так, аби потім повернутись через Городенку (з гарною дорогою) до Коломиї, мандруємо до Одаєва.

Це село притягує щороку сотні, а, може, і тисячі туристів, які приїжджають сюди далеко не лише для того, аби помилуватися природною “підковою” Дністра з височини. Ні, тут, де умови настільки схожі до кримських, вже котрий рік поспіль відбуваються чемпіонати з дельтапланеризму. Цей вид спорт у Одаєві доступний і цілковитим аматорам, які хочуть відчути як це – керувати вітром.

Здається, в який день сюди не завітай, за умови гарної погоди над “підковою” Дністра в Одаєві завжди буде кружляти дельтапланерист. Відірватися від цього видовища надто складно – велетенський простір та розкішна природа манять залишитись і навіть якщо не підкорити вітер, то просто ним помилуватися.

До речі, політати над «меандрами» каньйону можна і у сусідньому селі Ісаків, де теж розташований дельтадром. І якщо подорож Придністер’ям вам до вподоби, то раджу тут затриматись, щоб оглянути місцеву Церкву Перенесення Мощей Святого Миколая, збудовану у 1925 р. – не так багато на Прикарпатті збереглось п’ятиверхих дерев’яних храмів...

Але – не дельтапланами одними! Саме в Одаєві, майже не зачеплена руками “покращувачів”, розташована деревʼяна церква Воздвиження Чесного Хреста. Сама будівля буває відкрита хіба що під час служінь, але вхід на територію церкви геть незамкнений. Цим ми й скористалися, аби обійти стародавній храм та насолодитися тишею навколо.

Дивовижно, та церква, яка тягне свій лік із 1878 року, була збудована не тут – її перевезли із села Радча Тисменицького (тепер Івано-Франківського) району. Цікаво те, як її “підлаштували”: в Одаєві церква розташована на схилі пагорба, і йти з одного її боку – буквально присідати, аби не гепнутися головою у балки, а повертаєш за ріг – легко випростуєшся та зазираєш у шибки.

Туристів цим селам та містечкам, які оточують славнозвісний Дністровський каньйон, дуже не вистачає, і це прикро, адже їхати є куди. Навколо Одаєва розташовані частково досліджені археологами поселення й городища трипільської культури і Київської Русі.

Окрім того, тут розташовані карстові печери. Самостійно відшуковувати ці дивовижі не раджу, краще знайти провідника або замовити організований екскурсійний тур. От чого-чого не вистачає в Одаєві чи Тлумачі аматорам-спелеологам, так це туристично-інформаційної точки, де можна контакти відповідних людей знайти. Додайте до списку печер ті самі дельтаплани, неймовірне видовище каньйону та стару деревʼяну церкву, яка була, мабуть, однією із найкрасивіших, що нам вдалось у селах каньйону знайти, й матимете готовий список для відвідин. Але врахуйте, що подорожі автомобілем витратять вам чимало нервів, бо розвинута та якісна інфраструктура – для туристів перший «мастхев».

Замилувавшись каньйоном ми ледь не проскочили правильну дорогу: трохи поверніть назад, та тими ж напів ґрунтовими, напів асфальтними дорогами поїдьте до Долини.

Якщо заїжджати сюди якраз зі сторони Одаєва, то знову ж таки, можна трохи поблукати: село розділене на дві частини чималим пагорбом, який розтягається на добрячу відстань між ними. Не лякайтесь безлюдності та рівнинності першої половини села і мандруйте далі. Тут, спустившись в улоговину та увійшовши у коло затишних та красивих дерев, починається в принципі все цікаве, що у Долині можна знайти.

Туриста зустрічає велика площа, по праву руку якої розташована будівля школи, по ліву руку – меморіал воїнам УПА, а попереду – цікавий будиночок із арковими вікнами, нехай і явно радянського часу побудови.

Почнемо з будівлі школи, адже тут розташовано музей скульптора М.Бринського. Не повторюйте моїх помилок і приїздіть або в будні дні, коли школа, а заразом і музей відкриті, або ж дуже зранку: в селах життя у суботу вирує хіба як сільськогосподарське на городах, а культурно-соціальне на цей день трохи відходить геть. Сюди доведеться повернутися, адже це цікаво: Михайло Бринський – скульптор, чиї творіння прикрашають будівлі не лише у Івано-Франківську, а й у Польщі, Чехії та Австрії. Сам Бринський мало часу провів в Україні: навчався у празькій академії образотворчого мистецтва, під час Другої світової війни він потрапив у концтабір. Зрештою, у Празі скульптор і залишився до смерті, а деякі особисті речі заповідав повернути додому. Здобувши славу закордоном, в Україні Бринський відомий хіба що тим, хто цікавиться тематикою. Власне й у Долині музеєм збірку, мабуть, що названо трохи голослівно, адже зараз вона займає кілька кімнат у місцевій школі. Але як достойна точка для візиту – цілком годиться!

Заверніть за ріг наліво, і ви опинитеся перед церквою Покрови Пресвятої Богородиці. У кращих традиціях сакральних памʼяток Тлумаччини, цей храм доволі давній – збудований 1882 року (або 1875 року, дані різняться). Церкву трохи “латали” – замінили стару бляху, причепурили територію навколо. Поруч з церквою збережена делікатна стара дзвіниця. Загалом, святиню не оминути – вона зустрічає відвідувачів буквально при дорозі, трохи вивищуючись над ними, адже побудована на схилі.

І хоча Тарас Прохасько, який для подорожнього заходом України стає справжнім літературним провідником, у “Бо є так”, описуючи шлях до Незвиська, каже, що “...до сіл ведуть польові дороги, і місця, де десь далеко між хвилями полів вгніздилися села, впізнаються за островами великих дерев і старих садів”, то знайте – якщо мандруватимете сюди чи то з Долини, чи то з Городенки, вас зустрічатиме по-справжньому добра, асфальтована дорога. Мене, як туристку, така зміна ґрунтових польових шляхів дуже тішить, бо враз дає можливості трохи пороззиратися навкруги і помилуватися хатинами обабіч дороги. Так, тут, у Незвиську, як і у Одаєві з його безмежними і захопливими краєвидами, відчувається настрій Дністровського каньйону. І саме тут розумієш, що як хочеш відкрити якісь таємниці населеного пункту, треба для цього провідника – місцеві цікавинки мені показував завідувач відділом “Городенківська філія Івано-Франківського ОДЦТКУМ” пан Василь Гнатишин.

Розпочнімо подорож з місця, яке навіть за умови роззирання по сторонах, не кинеться туристу в очі – з печей для випалювання вапняку. Вапнярка у Незвиську працювала до початку 90-х років ХХ століття, і з того часу, за тридцять з гаком років, від неї залишились дві велетенські печі, які мало натякають на те, як саме вони використовувались, але грандіозно виглядають, вивищуючись над селом разом із карʼєром, де колись видобували сировину. Поруч із печами розташовані залишки колишнього складу, де зберігали вапно, а по праву руку – стіни невеличкої будівлі, де була адміністрація.

Відколи видобуток вапна припинили, природа вирішила зайняти це місце повноцінно – через високі дерева тяжко розгледіти печі, якщо ви приїхали у Незвисько без знання про це місце. Чагарники та хащі оточують й колись галасливий карʼєр, до якого вела прокладена дорога.

Окрім вапнярки та печей, Незвисько славиться своїми печерами-катакомбами. Куди-куди, а сюди точно потикатися самостійно не слід хоча б з двох причин: по-перше, дорогу до входу ви самотужки не знайдете (навіть не перевіряйте); по-друге, всередині трохи небезпечно – зараз тут “мешкають” лисиці, а ще – один неправильний рух, і на вашу голову може обвалитися склепіння.

Вулицею Придністровською, не поспішаючи, мандруйте до церкви Вознесіння Христового. Власне, як і згадки про Незвисько, так і про те, що у селі є храм, датуються 1343 роком. На початку 1700-х років у документах починають зʼявлятися повідомлення про те, що у Незвиську будують деревʼяну церкву, і трохи більше як через століття – у 1860–1868 роки – тут постає мурована церква, яку ми бачимо і донині.

Як і в інших селах Дністровського каньйону, Незвисько може похвалитися чималою кількістю природних печер. Здивуєтесь, та у 1930-х роках їх досліджували навіть оксфордські археологи, які в принципі тоді приїжджали, аби відшуковувати цікаві обʼєкти доби палеоліту. Поруч з нерукотворними тут є і штольні, які були штучно продовбані в минулому столітті. Власне до них ми й прямували – спершу лісовою дорогою, яка після затяжного сезону дощів прагнула скинути мандрівників з себе, а потім і нещадними буреломами, які не мали певно бажання показувати шлях до штолень.

Вхід до штольні самостійно, як вже я казала, знайти буде важко – сюди йдіть лише екіпіровані та з провідником. Нам пощастило – пан Василь не раз досліджував ходи самотужки, тож захопив і шоломи, і ліхтарі, і мотузки – все, аби не заблукати у печерах.

Завалений вхід оманливо каже, що зайти не вдасться ніяк. Втім, то на пузі, то повзком кілька десятків метрів, і де-не-де у штольнях вдається йти навіть у повний зріст. Під час двох воєн тут переховувалися і місцеві, і солдати, а зараз це домівка для місцевих лисиць.

У штольнях загалом є пʼять зал, які зʼєднані між собою ходами і мають три входи. Каміння всередині, потрапляючи під світло ліхтаря, має цікавий фіолетовий відтінок. Ми спробували взяти шматочок назовні, і це цікавинка – на сонячному світлі у каміння звичайний сірий колір. Як говорить пан Василь, колись тут думали видобувати фосфор, але після досліджень, виявивши, що вміст фосфору становить заледве 7-8 відсотків, ідею полишили і обмежились карʼєрами вапняку.

Вихід назовні – теж ціла квест-затія. Проходимо до тієї ж лісової дороги, але геть іншим боком – ще одним буреломом, який трохи менше погрожує залишити нас без очей. На цьому цікавинки Незвиська не закінчуються – ми виїжджаємо оглядати перший міст.

Автомобільний міст, який веде з Незвиська до села Луки, найкраще проходити пішки, і не тому, що сам міст унікальний: значно красивішим є те, що він пропонує – краєвид на річку Чортовець. Широкі береги, оточені то будинками, то лісовими хащами, зачаровують, тож матимете хвильку – обовʼязково пройдіть міст в обидва боки. Ми ж повертаємось назад до Незвиська.

Трохи минути вже пройдену нами церкву і завернути на вузький міст через річку – і ви біля місцевого центру туризму. Пройдемо далі – тут з-під гори бʼє джерело і місцеві облаштували цікаву криницю. Для мандрівників, спраглих після штолень, криниця слугує справжнім райським джерелом, тож напуваємось і йдемо далі вгору – цього разу по інший бік ріки.

Ще одне цікаве місце, про яке пишуть у мережі – цвинтар полеглих у часи Першої світової війни. Як каже Василь Гнатишин, дороги є дві – простіша та пологіша і більш крута. Втомлені після штолень, мовчки обираємо перший варіант і до цвинтаря спершу крізь ліс, а потім і соняшникові поля, добираємось неспішно.

Кладовище – відновлене. Тут чимало невеличких, встановлених декілька років тому, бетонних хрестів. Найбільш вабляча памʼятка – камʼяна, встановлена після Першої світової війни, стела. На ній, втім, жодного напису: чи не планувалось ніякого, чи за часи височіння над Незвиськом можливі памʼятні плити щезли, хто ж його зна?

Спускаємось звідси вже іншим шляхом, і він, особливо після сезону дощів, досить лячний, адже де-не-де доводиться ледь не котитись з гори.

Перед відʼїздом пан Василь розповів про ще одну цікавинку, яку знають хіба що затяті місцеві – знак якості від “бабці Австрії” на старому мості. Збудований 1916 року, за запевненнями будівничих та на викарбуваному тексті, міст як мінімум мав би простояти до 2011 року – нині вже 2022 рік і запрошую перевірити вас самостійно те, як якісно цей міст служить досі.

Мандрівка Дністровським каньйоном та його селами – затія не на один день, ба більше – якщо завітати сюди чи у бабине літо, чи у спекотну пору, залишитись тут, поблизу неймовірної природи, хочеться надовше. До чого варто готуватись? Що ж, до потребуючих ремонту доріг, і це досить болюча тема, бо повертаючись різними шляхами до сіл впродовж двох днів, подекуди відсутність доброї для туристів (тим паче у таких чудових місцях!) дороги – та ще ложка дьогтю. А меду тут, повірте, багацько, і мені страх як хочеться, аби ви не побоялися спробувати та вирушити на пошуки іноді “знекартленого”, як було у “Гаррі Поттері”, дива – від таємничих штолень у Незвиську, деревʼяних збережених сакральних споруд Долини чи Одаєва, прихованого за стінами кінотеатру католицького храму у Тлумачі, вражаючої усипальниці у Кутищі і до неймовірних краєвидів “підкови” Дністровського каньйону з можливістю політати над ними у прямому значенні слова – повірте, підготуватись буде просто неможливо до перехоплюючої подих краси!

Фото: Олена Юрійчук, Андрій Сенько, Oleksandr Gudyma.

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.