До села Ціневи Дубівської територіальної громади, яке розкинулося на ріці Дуба, з колишнього райцентру Рожнятова – рукою подати, до п’яти кілометрів. Цінівська громада, яка має гірський статус, не тільки багата на різноманітні краєзнавчі атракції і дивовижі, але й відкриває вервицю потенційних туристичних локацій, які рясно нанизані на так званій «перегінській гілці» Рожнятівського Підгір’я – у населених пунктах Князівське, Дуба, Перегінське, Небилів, Ясень, Підлюте, Гриньків, Осмолода тощо. Якщо дехто ще іронічно називає Ціневу «столицею борщівника на Прикарпатті» чи «колискою рожнятівського чиновництва», а дорогу до цього колись чи не найбагатшого села на Рожнятівщині «осердям бездоріжжя на Прикарпатті», то у рамках проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА» ми сьогодні пропонуємо познайомитися зблизька з тією цінівчанкою – педагогинею, краєзнавицею, літераторкою та громадською активісткою, яка не один рік своєю щоденною і рутинною працею не просто відроджує духовні обереги у громаді, а наближає ту благословенну мить, коли село Цінева у прикарпатців асоціюватиметься як «столиця бойківської сакральності».

Село рятує храм

Надія Бардяк народилася і живе у селі Цінева, яка є її родинною колискою. Навчалася у Цінівській та Рожнятівській школах, а відтак в Івано-Франківському педагогічному інституті імені Василя Стефаника. Працювала вчителькою початкових класів у Перегінській №2 і Цінівській загальноосвітніх школах. Своїм життєвим кредом бойкиня вважає такі слова: «Люби Господа, будь відданий Україні, пам’ятай: берегиня роду – мати, працюй самовіддано».

Вже упродовж п’яти років Надія Бардяк разом із ініціативною групою громади Ціневи активно працює над збереженням і реставрацією давнього дерев’яного сільського храму Архистратига Михаїла УГКЦ, збудованого ще 1745 року і свого часу благословленого у рік архієрейської візитації митрополита Андрея Шептицького.

«П’ять років тому – 2018-го – за ініціативи нашої відомої односельчанки краєзнавиці Любомири Василечко, яка є авторкою низки краєзнавчих книжок, та її племінника Ігоря Вінтоніва, який сьогодні мешкає у Львові, і почався у громаді рух за збереження у Ціневі церкви, яка є архітектурною пам’яткою місцевого значення, – каже громадська активістка Надія Бардяк. – Того року був заснований Благодійний фонд «Збереження церкви святого архистратига Михаїла села Цінева», який тепер називається ширше – «Збереження культурної спадщини села Ціневи», адже у селі ще є відомий історико-краєзнавчий народний музей, плануємо відновлювати і давню дзвіницю, і млин тощо.

Було складно починати, адже будь-яка робота впирається у кошти. Спочатку фінансові надходження були відчутні, активно допомагали наповнювати благодійний фонд передовсім наші цінівчани з-за кордону. Щоб церква не завалилася, адже її лівий бік просідав вже на вісімнадцять сантиметрів, щонайперше слід було замінити підвалини. Наукові фахівці зі Львова, які приїжджали на запрошення Ігоря Вінтоніва, попередили, що якщо не піднімемо і не вирівняємо церковну споруду, то хтозна, чи вона зиму перебуде. Приїжджало майстрів багато. Радили піднімати церкву домкратами. Але це був великий ризик. Тож наша землячка зі США Людмила Гамлін, яка дуже вболіває за нашу бойківську спадщину, віднайшла належних майстрів на чолі з прорабом Андрієм Сенчишином…». Таким чином, не припиняючи традиційні богослужіння на чолі з парохом отцем Петром Романюком, якого на той час підміняли колишній декан Рожнятівський УГКЦ о. Василь Пастух та о. Степан Твердохліб, який сьогодні є чинним деканом, давню дерев’яну церкву продовжували ремонтувати – спочатку піднімали на домкратах, відтак знімали підлогу і вивозили глину, яка впиралася в дошки і провокувала виникнення пліснявих грибків і т.д. Згодом майстри, які свого часу ремонтували відомі святині у Жовкві, Уневі та деінде, почали заливати «стакани», поробили опалубку, тумби, щоб на них можна було поставити церковні підвалини.  Підлогу замінювали по частинах.

«Попри всі незручності, у храмі Архистратига Михаїла постійно правилася Свята Літургія – Бог нам допомагав, – переконана Надія Бардяк. – Всі допоміжні підсобні роботи головно виконували наші цінівчани. В ініціативній групі нас було чотирнадцятеро осіб, які вміли організувати інших жителів Ціневи. Допомагали родинами. Наприклад, з родини Володимира Гавриловського допомагав не тільки син Сергій, а й навіть онуки з радістю приходили допомагати, зокрема, Дмитро. Тішилися, адже у тій церкві шлюб брали свого часу їх батьки, там хрестили своїх дітей… Було багато людей молодого віку – сорокарічних ґаздів, серед яких Олег Олексин, вояк ЗСУ Микола Раковецький, який переймався відродженням храму навіть перебуваючи на війні, та ін.

Церква була свого часу «одягнена» у бляху, тож більша частина плениць протрухла. У своїй столярній майстерні майстрував круглі вікна для восьмерика (восьмигранна частина культової споруди – авт.) за давнім взірцем Віктор Носин, допомагала і вся його родина. Брав участь у роботах і син Любомири Василечко – Ярослав, брати Олег та Ярослав Магулії, Микола Єремеєв, Віктор Голубовський, Володимир Комар, працювали і допомагали родини Віктора Кондура, Володимира Кондура. Два рідні брати Микола і Любомир Мацьківи, Василь Бубнюк відгукуються на перший поклик і допомагають у кожній потребі. Постійно офірують значні суми для відродження церкви Олександр Романишин, який живе у Калуші, Володимир Кравець та інші. Працювало на церкві багато людей. Минулого року було чи не найважче – замінювали плениці на четверику – чотиригранній частині церковної споруди. Навіть церковні сходи відновили з каменю – як колись було. Цього року плануємо довершити перекриття церкви, яка свого часу була покрита ґонтою. Таке покриття ми збережемо на дашку притвору, щоб показати його трьохсотлітню первинність. А загалом бляху для покриття даху ми вже придбали. Кожна плениця, кожна деталь церковної святині гріє своєю намоленістю…».

Дерев’яна церква Архистратига Михайла у селі Цінева, яку зводили свого часу відомі на Прикарпатті і за його межами місцеві майстри-будівельники, унікальна не тільки своєю давньою – майже трьохсотлітньою бойківською архітектурою, але й тим, що свого часу її відвідував митрополит Андрей Шептицький. Тут він молився, благословляючи місцевих мешканців. Цінівчани завдячують своєму колишньому пароху о. Любомиру Криштофіку за те, що церква у «червоному» селі і навіть у часи радянщини ніколи не була закритою, не стала складом для колгоспного міндобрива, пестицидів чи збіжжя. Богослужіння, хоч і у православному обряді, а у ті роки – УПЦ МП, відправлялися постійно. Жителі села переконані, що у цьому значну роль відіграла особистість голови колгоспу-мільйонера орденоносця Василя Миколайовича Джурина.

Хрест на давній церкві має таке металеве обрамлення, ніби на тлі сонця виростає із Найсвятішого Серця Ісуса.

Сьогодні у храмі збережено з десяток давніх ікон, зокрема і двобічних процесійних, яким вже не одна сотня років.

А коли майстри реставрували церковний престіл, то на його фасаді виявили  унікальну давню ікону «Жертвоприношення», донедавна приховану за плитами оббивки. Образ створений дуже професійно, і львівські дослідники не виключають, що, можливо, автор тієї ікони мав фахову освіту, а може, навіть навчався свого часу в австрійському Відні.

Коли майстри розкривали церковний дах, то над ризницею знайшли унікальний різьблений образ «Розп’яття нашого Спасителя Господа Ісуса Христа», який сьогодні вже реставрують у Львові.

Попередньо експерти припускають, що різьба виконана у часі написання престольної ікони «Жертвоприношення». Цікаво, що шашель поїв дерев’яну пленицю, все спорохнявіло і сипалося, а «Розп’яття» майже не було рушене. 

У церкві також можна побачити унікальний іконостас – у формі круглого циферблата годинника, означеного образами дванадцяти апостолів.

У центрі – образ Царя Христа. Коли частково відновлювали і відчищали від давньої кадильної кіптяви іконостас, то звернули увагу, що світло від центральної ікони рівномірно падає на всі дванадцять ікон у колі. 

Громада сподівається, що незабаром дізнається більше про іконостас та його майстра.

Байдужість – перший ворог духовних скарбів

Складається враження, що не тільки село будує храм, але й храм будує село. Люди реставрують церкву і вірять, що Бог благословляє кожен їх крок і на кожному етапі, адже якщо втомлюються одні, то долучаються інші люди. Бойківщина для мене почалася ще з мами і тата, які ходили у церкву Архистратига Михаїла і брали у ній шлюб. Батьки – корінні цінівчани. Зазнали наруги у часи радянщини. Мама Теодозія десять років своєї молодості – від сімнадцятирічної до двадцятисемирічної – провела у таборах Мордовії, бо винесла повстанцям мисочку бульби. Донесли «доброзичливці» – дали двадцять п’ять років. Та всі роки не відбула, бо помер кат Сталін. А тато Леон пройшов мордовські табори за «дезертирство» з Радянської Армії – також дали двадцять п’ять років. Пригадую іконку, на якій зображена Богородиця з Ісусиком. Мама її привезла з тюрми, а вишивали з пам’яті всі дівчата тороченими нитками із різних светрів і вірили, що повернуться в Україну. Про все батьки мені розповіли аж на початку 1990-х, коли мій чоловік Мар’ян організовував мітинги, батько шив національні прапори, а мама бідкалася: «Що ти, Левку, робиш…». Я ховала прапор у пазуху і виносила за село, бо люди мітингом йшли до Рожнятова. Ось де коріння мого бойківства. Сьогодні я горджуся, що є бойкинею, і я просто продовжую справу своїх батьків…».

Надія Бардяк вважає, що на її духовне зростання як українки і самоусвідомлення як бойкині та переосмислення життєвих цінностей великий вплив, окрім родинних християнських оберегів, також мали практичні студії як практикуючої педагогині-християнки – вчителювання у Перегінській ЗОШ № 2 –  на «Радові у хаті Гандзюка» і уроки християнської етики у Цінівській школі та християнський гурток при церкві Архистратига Михаїла у рідному селі тощо.

«Село реставрує давню церкву, і ця праця збурила громаду і наповнює духом кожного цінівчанина, – зазначає Надія Бардяк. – Я не можу так глибоко аналізувати, але я суджу по виконаній роботі. Що б ми зробили, якби не кожен цінівчанин, адже реставрація церкви потребує великих коштів. Якщо глянути на купу відомостей, які спочатку оформлювала і контролювала Любомира Василечко, а відтак передала мені, то це шалені суми. Я дуже відповідально ставлюся до своїх обов’язків, тож кожен день – біля церкви. Найбільший ворог бойківських духовних скарбів – людська байдужість. Старше покоління живе відновленням давньої церкви, у якій їх хрестили, де вони і їх батьки брали шлюб і до якої вони ходили все життя. Я вдячна своїм колишнім учням за підтримку нашої ініціативи. Ми все зможемо, адже бойки і бойкині – тверді і вперті у досягненні своєї мети, а їх дух – нездоланний. Україна переможе, і наша молитовна спільнота у селі молиться щоденно за подолання «москалів» і за вояків ЗСУ, капеланів, волонтерів, медиків та ін. – всіх, хто наближає перемогу і за кожного, хто постраждав від війни…».

Білий борщ – храмовий борщ

Надія Бардяк – членкиня Рожнятівського літературного об’єднання «Горгани» і авторка книжки поезій «Урок упродовж семи хвилин».

Тож замість «до побачення» після нашої зустрічі і частування унікальним білим бойківським борщем бере до рук старенький баян і виконує пісню «Родино», написану на власні слова і музику. Там є і такі слова:

Родино, родино,

Як добре, що знову зійшлись.

Родино, родино,

Подякуй за все й помолись,

Що можемо разом сидіть

За гостинним столом,

Хай кожному з нас

Доля стелиться лиш рушником…

У бойків так заведено, що без частування і посиденьки прісні, а бесіда – пуста. Наприклад, у Цінівському історико-краєзнавчому народному музеї, який очолює Галина Якимович, вже розробили унікальний бойківський гастрономічний маршрут. Але у Ціневі, як і у кожному селі, що не ґаздиня – то кулінарна майстриня з неповторними стравами, як, наприклад, знаменитий білий бойківський борщ, секретом якого Надія Бардяк гостинно поділилася з усіма шанувальники бойківської народної кухні.

«Смачного можна бажати тільки тоді, коли ти сама чи сам готуєш страву, – переконана шанувальниця бойківської гастрономії Надія Бардяк. – Я переконана, що наше бойківство сьогодні не пробуджується, а відновлюється, бо народилося і живе у нас із молоком матері. Звісно, у часи моєї матері білий борщ не був багатий на м’ясо, яке вважалося у нашій родині делікатесом. Мама такий борщ, як правило, готувала упродовж двох днів. Першого дня відварювалися реберця, тобто м’ясний окіст, який мав відтак відстоятися, щоб юшка увібрала з кісток увесь сік. Я готую білий борщ один день. Відварюю реберця, а окремо – білий з рожевими прожилками квашений домашній буряк. Його варю в окремій каструльці, попередньо нарізавши. Не доречно варити разом, бо не кожен буряк однаково заквашений. М`ясний окіст варимо понад годину, а буряк – сорок хвилин. Юшку з буряка до м`яса додаємо не всю відразу, а потроху – куштуючи, щоб не була надто кисла страва. Ми вже як м’ясний окіст використовуємо реберця, а мама радила використовувати свинну лопатку – трохи з салом, але не м’ясо гов’яже. Обов’язково має додаватися пшоно. Його треба промивати дуже добре – як мінімум у п’яти водах. Але не намочувати. Вода повинна після промивання пшона бути прозорою. Після того, як з’єднали буряк з м’ясом, висипаємо до страви пшоно. Пшоно варимо до п’ятнадцяти хвилин. Ніколи білий борщ не слід споживати відразу. Якийсь час страва, прикрита, але не повністю накрита покришкою, має відпочивати. Додаються цибуля і морква цілими – не кришеними. Ніколи я не використовую магазинні приправи. Кріп, петрушка тощо – все з городу. Споживають борщ з бульбою-нелупкою, яку беруть руками, а не виделкою. До борщу часто варили велику кольорову чи чорну фасолю –  «ґулі». Страву подавали у глиняній посуді. Дехто любить ґулі додавати у борщ. Білий бойківський борщ готували не на щодень, а тільки в неділю або на свята. Казали, що для храмових гостів…».

 

Фото: Надія Бардяк, Максим Рітус, Андрій Тимків, Ігор Лазоришин.

Ігор ЛАЗОРИШИН, спеціально для проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.