У колишньому Калуському районі після адмінреформування створено чотири територіальні громади: Калуську, Верхнянську і Войнилівську – на лівобережжі ріки Лімниці, а на правобережжі п`ять років тому – Новицьку, яка об`єднала калуські села Новицю, Добровляни, Підмихайля, Бережницю, Зелений Яр, Старий Угринів, Середній Угринів, Завій, Грабівку та рожнятівське село Берлоги. Правий берег Лімниці, на мій погляд, ніби одухотворений іменами Провідника ОУН Степана Бандери, Крайового Провідника ОУН Карпатського краю Ярослава Мельника («Роберта»), командира першої сотні УПА Гриця Перегіняка та інших борців за волю України. Багато років тому, коли я вперше побачив прапор Калуського району – на тлі полотнища в національних барвах – червоно-чорний «бандерівський зуб», то саме Новицька земля щонайперше асоціювалася у моїй уяві з тим символом національної гідності і незламності.

У рамках проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА» ми мандруємо у село Грабівку – осердя національно-визвольного спротиву радянській окупації у Чорному лісі у 40-х–50-х роках ХХ ст., а відтак і «есересерівське» гніздовище ядерних примар Прикарпаття.

З вдячністю передовсім моїм супутницям-організаторкам зустрічі згадую той день, коли я мав за честь – разом з директоркою комунального закладу «Центр культури та дозвілля Новицької сільської ради» Марією Василишин,  методисткою клубної та дозвіллєвої діяльності «ЦКД» Валентиною Турчиняк і бібліотекаркою села Завій Ніною Костів – завітати у Грабівці до Надії Тимків, завідувачки Народного дому села Грабівки і ґаздині етномузею «Бойківська хата» на березі ріки Лукви.

Ця локація як туристична тільки формується, але, на мій погляд, має великий ресурс можливостей, щоб з часом – за належної організаційної і фінансової підтримки керівництва територіальної громади – стати однією із найцікавіших атракцій на стежках Чорного лісу.

На відстані сльози

У Грабівці на тлі добротних сільських будинків ще здалеку видніється старенька дерев`яна хатчина з почорнілих від старості плениць, колись крита ґонтом, а згодом перекрита шифером, на просторому обійсті – покинутий віз і високий стовп, увінчаний колесом в очікуванні гніздування бузьків. Високі помідорові кущі шикуються строєм, а чудові мальви хорошаться, покивуючи голівками, на сонці попід вікнами та дерев`яні з ободами колеса від воза туляться до давніх смерекових стін...

Назустріч, як на крилах, вилітає осяйна бойкиня у традиційному уборі – ґречно усміхається, але дуже хвилюється і ледь мружиться від сонячних поцілунків, а може, просто ховає непрошені сльози матері, бо думками – на відстані сльози – вже у тому ранку, коли проводжатиме сина Тараса після коротенької відпустки з війни.

Надія Тимків обіймає гостей своєю неповторною і осяйною усмішкою, вправно поправляє непослушний ґорсак і шалінову хустку та запрошує до «Бойківської хати».

«Цю стареньку хату, якій вже більше ста років, ми з чоловіком Іваном придбали ще понад п`ятнадцять років тому, – оповідає Надія Тимків. – Тут межа в межу з нами колись жили старенькі наші сусіди. Відійшли у засвіти. На цьому місці спочатку ми планували будувати синові нову хату. Місце мені дуже подобається... Коли ми купили цю хату, то я почала заглядати у кожний куточок, облазила стрих і знайшла багато давніх ужиткових речей. Хата й тоді так виглядала, як сьогодні. Розумієте, минувшина – то моє улюблене заняття, життєве хобі. Я мріяла про таку справу. Тож відчуваю від цієї роботи особливе задоволення. Люди постійно зносять мені давні речі – вишивки, образи, начиння, знаряддя праці...

Та найміцніший фундамент такої справи – справжня бойківська хата... Хочу людей запросити, щоб приходили у «Бойківську хату», приносили давню бойківську старовину, а щонайперше – приводили дітей і показували їм нашу бойківську неповторність...».

У «Бойківську хату» вже торується дорога туристів – провадять екскурсії, вечорниці, репетиції фольклорного колективу, відбуваються фотосесії і шкільні заняття та семінари тощо.

Архітектура хати дуже цікава – забудова однобічна: одне жиле приміщення, де господарі спали, готували їжу і постійно перебували упродовж усього часу, та широкі сіни і пізніша прибудова для господарського реманенту.

«У господарів дітей не було, тож і невеличкої хатки їм вистачало для життя, – міркує ґаздиня «Бойківської хати». – Хрестиками з тіста, замішаного на свяченій воді у часі Йордана, означені всі чотири кути житла. Велике значення у хаті мала піч, збудована без цегли – глинобитна. У припічку тримали птицю, а на печі господарі могли грітися всю зиму. Підлога – з дощок. Стеля також дерев`яна, тож її постійно доводилося мити, бо закурювалася від печі. Ця піч, до речі, і сьогодні мені слугує – дуже добра для випікання пасок чи готування тушкованок для вояків ЗСУ. Є у хаті дерев`яна постіль, закладена вишиваними подушками, матрац – набитий сіном, над ліжком – жердка, поруч лавиця, куфер, креденс для посуди, дитяча колиска, яка колись була в нашій родині і якій вже до ста років, люди позносили багато вишиваних і мальованих образів тощо.

У сінях ми сформували експозицію з вишиваних жіночих сорочок, серед яких є й сторічна, в якій ще моя мама шлюб брала, і т.д. Очевидно, що колишній господар був шевцем, бо збереглося багато спеціальних інструментів і приспособлень для пошиття взуття тощо...».

«Грабівчанка» як ровесниця Незалежності

Надія Михайлівна Тимків сьогодні завідує Народним домом села Грабівка. І не випадково. Жінка ґонорується, що народилася у талановитій музичній родині Лавруків, де вона разом з дідом, вуйком і братом була яскравою виконавицею у троїстих музиках – навіть на бубні грала.

«Хоч я і жителька Грабівки, але в приймах – пішла за невістку, – жартує Надія Михайлівна. – Мій дідо добре грав на скрипці. Разом з вуйком були весільними музиками, як кажуть, на всі села. Ми з братом свого часу закінчили Музичну школу №1 у місті Калуші, відтак Івано-Франківське музичне училище імені Дениса Січинського і також стали музикантами. Тож вчилися сім років у Калуші і ще чотири – в Івано-Франківську. Жилося нам дуже важко. Було багато худоби і доводилося щоденно працювати. Та мама дуже хотіла, щоб ми були музикантами, тож докладала для цього всіх своїх старань. Уявіть собі: де Калуш, куди доводилося добиратися у музичну школу, а де наша Грабівка! Я за музичною спеціальністю – цимбалістка. Після училища пішла працювати у Народний дім рідного села. Про те, що ми – з бойківського роду, я найперше почула ще замолоду від своїх дідів і батьків. Але не дуже вникала у почуте. А коли почала працювати завідувачкою Народного дому у селі, то вже почала цікавитися глибше. Про те, які вони – бойки і бойкині, я можу судити по учасниках фольклорного колективу «Грабівчанка», який очолюю і якими пишаюся. Учасники колективу, якому вже понад тридцять років, як і Незалежності України, дуже працьовиті, дружні, активні, вперті, старанні і патріотичні. І ці слова можна адресувати, на мій погляд, всім бойкам і бойкиням...».

Знайомлюся зі співочим жіночим колективом «Грабівчанка», яким керує Надія Тимків і який, знаючи про приїзд у Грабівку ініціаторів і творців проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА», також завітав до «Бойківської хати»: Галина Буркало, Марія Чуприніна, Степанія Давидюк, Ганна Цуциловська, Ніна Костів... Всі – у святкових бойківських уборах. Від них аж віє пошанівком до гостей. Жінки розсідаються у «Бойківській хаті» на лавиці і обдаровують нас дивовижними стрілецькими піснеспівами та рядками патріотичних віршів.  

«Я завжди з гордістю кажу, що Грабівка – столиця Чорного лісу, дуже патріотичне, славне, величне і давнє село, якому з часу першої писемної згадки вже минуло 460 років, – торкнулася деяких сторінок історії села Ніна Костів, уродженка Грабівки і бібліотекарка села Завій. – Спочатку Грабівка називалася Лукванами, тому що на території був давній монастир – Лукванський, від якого, очевидно, й пішла назва села. А може, від назви ріки Луква чи прибережних лук, які тягнуться уздовж неї. Є різні версії. А Грабівкою, за переказами, село стало через грабові ліси навколо. Наше село багате відомими людьми, серед яких священик Іван Грабівський, який у часи Хмельниччини очолив повстання селян і був посаджений у Калуші на палю і якому у селі споруджено пам`ятник, професор медицини Данило Пронів, тренер світового рівня з волейболу Михайло Мельник, нардеп IV і V скликань, політичний діяч і знаний меценат для села Зіновій Шкутяк, художник і викладач Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Василь Хомин, докторка наук Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Наталія Лис, доктор філософії у місті Києві Михайло Костів, настоятель давнього храму у Сумах владика ПЦУ Мефодій (Микола Срібняк) та ін. Є відомість, що свого часу у нашому селі побував Іван Франко. Грабівка відома своїм патріотизмом. У селі відбувалися збори Проводу УПА. У боях проти «визволителів» полягли сімдесят чотири уродженці нашого села...».

Колектив «Габівчанка» у «Бойківській хаті» виконує «Пісню про Грабівку», де є й такі промовисті рядки:
«О, Грабівко, чарівний краю,
У загадковій вся красі,
В твоїй душі назавжди сяє
Любов до рідної землі.
На видноколі, мов на кручі,
Святая церковка стоїть,
На ній у сяйві золотому на сонці
Срібний хрест іскрить.
А край дороги – в ряд могили,
На них – березові хрести.
Коли проходиш, друже милий,
Героїв наших пом`яни.
І не втирай сльози рукою,
Коли покотиться вона,
Бо для Героїв України
Рідною стала ця земля...».

У цьому контексті люди принагідно згадали з гіркотою, як ще у жовтні 1992 року – на Святої Покрови – в урочищі Березів Лаз біля Грабівки заклали і урочисто освятили хрест на місці майбутнього будівництва музею УПА. Грабівчани пригадують, що на ці роботи офірувала кошти звіроферма із села Павлівка і навіть були завезені деякі будматеріали. Роки минули – і матеріалів вже нема, і віз доброго патріотичного задуму – нині там...

Учасниця вокального ансамблю «Грабівчанка Степанія Давидюк – не тільки добре співає, але й пише пісні. У своєму посланні синові Іванові, який пішов добровольцем захищати Україну і сьогодні перебуває на Донеччині – на «нульовці» і важко пораненому внукові Василеві, жінка-поетеса молиться такими словами:

«Сину мій, я лину до тебе всім серцем своїм і думками,
Сину мій, я нині тебе обіймаю своїми піснями,
Сину мій, я кожного дня руки до неба підношу
І прошу я небо, і сили небеснії прошу,
Сину мій, щоб тебе захистили собою –
Вернися живий, бо жити нам треба з тобою...»
(З поезії «Сину мій...»).

«Ти, Андрушку, сербай юшку...»

Вже традиційно ми не обходимо своєю увагою і неповторність бойківської кухні, тож пропонуємо кілька рецептів найбільш популярних страв від ґаздинь Новицької територіальної громади.

Голубці з пинцаку

На весіллі, коли кухарки готували голубці, то могли господарям жартома заспівати:

«Не дивуйтесь, люди добрі, що так мало масти,

Якась була худа свиня, та й втікла в ліс – пасти».

«Я змалечку запам`ятала собі велику милницю з пинцаком, як у нас називали перловку, – описує ще бабусин рецепт голубців з пинцаку Ніна Костів. –Голубці варили з квашеної капусти. Пинцак був грубий, тільки пропарений до десяти хвилин в окропі, але недоварений, і дуже посолений. У нього, як простивав, то багато нарізали цибулі і приріджали лляною олією. Коли голубці вже були готові, то зарєджували їх великими шкварками. Обов`язково такі голубці подавали з подрібленою бульбою в лупині і відтак разом, впалаючи, перемішували. Я любила маленькою залетіти і вхопити собі того пинцаку. Голубці з пинцаку переважно жінки-бойкині готували в суботу, щоб на неділю мати цю страву...».

Борщ із лісниць

Валентина Турчиняк привідкрила секрет приготування бойківського борщу із лісниць по-новицьки, бо ж відомо, що кожна жінка завжди приберігає якусь дивовижу, щоб не тільки неймовірно смакувала, але й якнайкраще запам`яталася приготовлена нею страва.

«Цю страву бойкині традиційно готують у дні християнського посту. Спочатку зо дві години варимо узвар, – каже ґаздиня, – до якого, крім сушених яблук, додаємо сушені груші і сливи, солимо і добавляємо пшоно. Бажано, щоб лісниці були і кислі, і солодкі. До такого борщу обов`язково окремо подається варена квасоля. Так страву потрібно і споживати – ложку борщу, а відтак ложку квасолі. У нас переважно для приготування використовують квасолю-татарку – і білу, і чорну...».

Грибна юшка по-грабівськи

«У нашому селі, – розповідає ґаздиня Надія Тимків, – грибна юшка дуже популярна. Я її завжди готую у печі. Для юшки по-грабівськи потрібні  сушені білі грибочки та гарні свинні ребра, підтушена морква з цибулькою, сіль і перець. Таку юшку готують до несолодких пончиків чи пиріжків – з картоплею, м`ясом тощо. Гриби на годину намочую, а відтак окремо відварюю. Також ребра я обварюю окремо і додаю до них вже обварені гриби. У печі страву у чавунному баняку готую всю ніч. Так варила грибну юшку і моя мама, і свекруха, але головно – пісну, на олії. Я також у піст готую пісну грибну юшку. У нашій родині з цим було дуже строго. Грабівська юшка найсмачніша, бо вона – з печі... Дехто натирає до страви ще й твердий сир. Та всі знають, що головне – приготувати страву з любов`ю...».

Фото: Ігор Лазоришин, Наталія Ільків.

 

Ігор ЛАЗОРИШИН, спеціально для проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.