З міста Івано-Франківська до невеличкого села Луквиця Дзвиняцької територіальної громади – понад п`ятдесят кілометрів незабутньої мандрівки, які як мить збігають в осінніх обіймах дивовижної карпатської краси. Задивляємося, любуємося, смакуємо і насичуємося неповторністю Бойківського краю, тож навіть не дивуємося, що керівник фермерського господарства у Луквиці і великий краєлюб Михайло Петрович Романів щонайперше нас провадить не у своє овече ґаздівство, а на межу села Міжгір`я, щоб поділитися враженнями від навколишньої краси, яку навколо його рідної Луквиці міг створити своїм небесним дотиком тільки Господь. Нова історія ініціативи «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

Осінні мелодії... овечих дзвоників

Осіння Луквиця, ніби в пригоршнях, притишилася серед природної неповторності навколишніх лісистих гір. Навколо горби Ґрунь, Чертіж, Бубняків, Таборище та ін. Село охайне і причепурене, соціальна інфраструктура доглянута і доведена до ладу, а центральна дорога через більшу частину села ще чорніє новеньким асфальтовим покриттям, у придорожніх канавах не видно сміттєвого непотребу – чисто у кожному кутику...

Осінь. Погода – диво. Навколо чарівна палітра лісів. Сидимо неподалік овечої кошари в урочищі «Клим», спілкуємося з фермером Михайлом і смакуємо варениками з бринзою і укропом по-луквицьки. Враз долинули до нас чарівні мелодії сотень овечих дзвоників – пастухи Євдокія і Олександр Яремчуки полониною женуть овечу отару з літніх стаєнь на післяобідній випас.

Попереду – поважний білий рогатий цап, кози, а вже відтак – і овеча отара… Такий порядок.

Вівчарство як родинний спадок

І дід, і батько Михайла Романіва займалися вівчарством, тож такий промисел для сучасного сільського фермера – не першина, а радше – продовження родинних традицій чи справа для душі.

«Мої прадіди, діди, батьки – всі бойківського роду, уродженці Луквиці, – оповідає Михайло Романів. – І я народився і виріс у рідному селі, спочатку тут ходив до школи, а у старших класах два роки навчався у селі Порогах. Наша родина велика – крім мене,  ще чотири сестри і брат. Я часто їздив по заробітках за кордон – був будівельником. А фермерством вирішив зайнятися просто, образно кажучи, для спортивного інтересу. Адже вівчарство – ремесло моїх предків. І дід Микола, і відтак батько Петро добре зналися на вівчарстві. Вперше я спробував фермерського хліба ще двадцять років тому. Спочатку мав шістдесят овець, але щось не пішло – через два роки всі розпродав. Знову подався у світи. Заробив грошей і вирішив спробувати ще раз. Знайшов Євдокію і Дмитра Яремчуків для роботи..

Під час другої спроби я вже не скуповував по кілька овець, а відразу – сто голів карпатської породи по тисяча двісті гривень за кожну. Тепер вже на фермі є до двох сотень. Але вже хочу завести румунську породу цурканів – таку ж невибагливу і звичну до гір, як і наші...».

Михайло Романів вважає вівчарство не бізнесом, а своїм улюбленим заняттям. Основний прибутковий вид продукції, яку дає ферма – сир та вурда. А роблять овечий сир у господарстві за давніми бойківськими і ще дідівськими традиціями.

«Так, все робимо вручну і ще дідівським методом, – відкриває деякі секрети бойківського сироваріння фермер Михайло. – Спочатку потрібно мати клєг. Для цього ріжуть молоде ягня чи козеня, які ще не паслися. Зрозуміло, що це робиться не тільки для клєга, але й для м`яса. Жолудки ягнят солимо і відстоюємо у дерев`яній липовій бочці упродовж двох-трьох місяців. За потреби відтак відрізаємо згодом шматочки і розводимо у воді. Далі додаємо відповідну кількість ложок клєга до молока, яке має мати температуру людського тіла – не менше тридцяти п`яти градусів. Молоко від цього звурджується і стає, як відоме квасне молоко. Його збивають, аж поки не відділиться жентиця від сира. Руками у марлю сир збирають і ставлять стікати. Для виготовлення одного кілограма сиру треба п`ять кілограмів овечого молока. Ще виробляємо також вурду, яка солодша і ще корисніша, ніж сир – як італійська рікотта... Але складається таке враження, що сьогодні вівчарство нікому не потрібне. Розумієте, стрижка однієї вівці коштує дорожче, ніж вовна з неї... Я знаю, що у всьому світі вівчарство дотаційне. А у нас ніби і є якість програми, але доступитися до них дуже важко.

Страшна бюрократія – збираєш купу паперів, збираєш, а в кінці – нічого не  маєш... Добре було б у нас на фермі мати трактор чи тюкувальну машину. За двадцять років вівчарства я не одержав жодної допомоги від держави... Все – тільки особисті вкладення. Реалізую сир тільки охочим, бо, самі розумієте, по триста гривень за кілограм не кожен купить…».

Працівники – на вагу золота

Восени, зокрема наприкінці жовтня, робочий день на фермі починається о шостій годині ранку. До восьмої години працівники овець доять – наразі вручну, використовуючи «струнку» – традиційне дерев’яне обладнання для загону овець. Але плануються проведення електромережі і запровадження доїльних апаратів. Живуть, харчуються і ночують працівники безпосередньо біля овечої загороди на літній фермі.

«Влітку, а за гарної погоди – і восени, доїмо овець тричі на день, згодом поступово переходимо до одного разу, – каже фермер Михайло. – За один раз кожна вівця дає, приблизно, пів літра молока. А взимку вівці взагалі не дояться аж до десятого травня – їдять фермерські гроші. Закінчується у нас вівчарський рік традиційно наприкінці вересня – до Главосік, тобто християнського празника Усікновення глави Івана Хрестителя. Такий у нас вівчарський порядок.

Але цьогоріч ми доїли овець довше, бо було багато доброї отави для паші. Взимку вівці їдять сухий корм, але потребують багато сіна чи меленої кукурудзи, бо у лютому котяться, а ягнята ростуть швидко і також хочуть чимало їжі. Пускаємо до води, а в жолоби насипаємо кукурудзи. Потрібно нам до п`ятидесяти тон сіна на зиму. Бо вівці ще багато корму перетолочують – під ноги беруть – нищать працю. Ось чому я кажу, що взимку вони їдять наші гроші. В урочищі «Клим» наші вівці перебувають як на полонині, а на зиму ми їх переганяємо на ферму у село Пороги. Але все у нас, образно жартуючи, як по-молдавськи: на полонину традиційно отари сходять догори, а зганяють з полонини овець відтак вниз, а ми… гонимо отару вниз, а зганяємо овець на зиму, навпаки, вгору – з села до Порогів п`ятнадцять кілометрів пішки... Дуже велике значення у світовому вівчарстві мають місця, де побутують отари, адже від цього залежить і продукція.

Навіть кажуть, що добре, якщо овець випасають на висоті понад шістсот метрів над рівнем моря, а наша отара пасеться ще вище – шістсот п`ятдесят метрів вище рівня моря... На мою думку, у вівчарстві найголовніше – досвід. Всі мої науки – від дідів і батьків. Навіть коли батько вже був старенький і не мав овець, то просив хоч раз на тиждень везти його до колгоспної отари в урочищі «Межиріки», купував овечий сир, смакував і спілкувався з вівчарами...».

Михайло Романів залюблений у рідне село і його людей, займається мисливством, бджолярством, а також добре усвідомлює своє бойківське коріння і самобутність звичаїв та традицій.

«Так, я і від дідів і батьків, і з історії знаю, і з книжок добре знаю, що моє коріння – бойківське, – відверто каже Михайло Романів. – Дід відійшов у засвіти у дев`яносто чотири роки, а батько – у дев`яносто два. Вони добре зналися на вівчарстві. У діда було семеро синів, міцний у селі господар був. Бойки не тільки мають свої неповторні традиції, але й самобутню говірку, пісні, одіж... Бойки і бойкині надзвичайно працьовиті люди. Я побував у багатьох країнах світу, тож відповідаю за свої слова. А за характером бойки і бойкині – боголюбиві, вперті і міцні духом, мудрі і кмітливі люди. Навіть є анекдот. Коли голові одного колгоспу зателефонували і попросили автокран для роботи, то він сказав, що не має, але може запропонувати бригаду... бойків...».

Фермер Михайло Романів переконаний, що сьогодні вівчарство на Прикарпатті стовідсотково чи навіть тисячевідсотково помирає, а не відроджується, бо покинуте тільки на фермерів. Стан справ, на думку фермера, навіть гірший, ніж коли він починав займатися вівчарством – двадцять років тому: «Потрібно створювати відповідні умови і обов`язково – давати дотації. У вівчарстві працюють тільки великі фанати своєї справи – на наші зарплати при величезних обсягах роботи годі найти нормальних працівників. Я кажу чесно, якщо мої нинішні працівники Євдокія та Дмитро від мене підуть – я розпрощаюся з вівчарством. Дуже важка праця, дуже. Уявляєте собі, що то таке двом робітникам подоїти тричі на день по сто овець. А ще скільки іншої праці... Були такі, що приходили на ферму за оголошенням, працювали два дні і... тікали. І я не засуджую тих людей, а добре розумію.

Для фермерів-вівчарів нема жодної стабільності також і у державній ціновій політиці. А ще – і люди не розуміють, наскільки корисна ягнятина для споживання, і війна вносить свої корективи в життя українців також...».

Михайло Романів шонайперше мріє про перемогу і закінчення війни, бо знає, що відтак прийдуть добрі зміни для розвитку вівчарства.

Ігор ЛАЗОРИШИН, спеціально для проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

 

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.