Не здивую нікого, якщо мандрівникам Бойківськими Карпатами пораджу, що найефективнішими, образно висловлюючись, дорожніми орієнтирами до рукотворних скарбів горян є імена талановитих майстринь і майстринь, які творили ті набутки упродовж століть чи сьогодні своїм талантом та митецькою працею пишуть яскравий образ неповторності Бойківщини. Серед таких самобутніх і талановитих берегинь та примножувачок народних скарбів – вправна коломийкарка і вишивальниця із села Маняви Юстина Олійник. Нова історія ініціативи «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

Два пироги – пара

Промайнули пів сотні кілометрів з Івано-Франківська – і ми у селі Маняві на берегах невеличкої ріки Манявки неподалік давнього хутора, а тепер сільського кутка з промовистою назвою «Бойки». До адмінреформування село належало до Богородчанського району, а сьогодні входить до Солотвинської територіальної громади і головно відоме як осідок Великого Хресто-Воздвиженського Манявського скита ПЦУ – чоловічого монастиря східного обряду і духовного та культурного осердя православ`я на Прикарпатті.

У Маняві обійстя Юстини Данилівни Олійник (з хати – Монастирецької) розташоване у й досі ще не газифікованому сільському керунку з давньою – ще, напевно, з часів австро-угорської окупації – назвою «Фірес» (із давньоугор. – «сокира»). Дізнаємося, що на земельній ділянці, де тепер людські ґаздівства, у давнину житлової забудови не було. Там колись жив пан, який мав свою пилу- циркулярку на все село – «фірес», щось схоже на сучасну пилораму. Там різали з дерева все, що людям було треба – грагарі, підвалини, кізли, дошки, підвалини, бруси тощо. А коли з роками віддали те поле селянам під забудову, то жінку, яка першою там звела собі хату, відтак все життя називали «Фіресовою».

На своєму подвір`ї нас зустрічає з радістю і блиском в очах газдиня – жінка поважних років, яка, жартуючи і додаючи собі зо два роки, любить казати, що їй вже вісімдесят. Але племінниця Оксана Яцейко, яка працює у Будинку культури села Манява хореографинею і активно підтримує Юстину Данилівну, супроводжуючи нас, видає тетин секрет: «Тета Юстина любить жартувати, тож і десять років так казали, коли її про вік хтось запитував…».

У дворі дві хати – триповерхова кам`яниця і приземкувата дерев`яна. Жінка, показуючи власноруч заготовлені на зиму дрова, запрошує нас у свій «курник». Так вона з гумором називає невеличку хатчину, і пояснює, що, мовляв, великі і поважні будинки є майже у кожного із нас – важко здивувати, а невеличка і непоказна халупка – рідкість навіть у найменших селах. Складається таке враження, що гумор для Юстини Олійник – то не просто залюбленість в українське багатолике слово, а життєва необхідність – як повітря для подиху чи опора серед життєвих гіркот. Жінка – яскрава і талановита оповідачка. І навіть свою розповідь про найважчі пережиті часи манявчанка обов`язково приправляє цікавим і делікатним, а головно – не напускним, а шляхетним гумором.

«Моя хатина називається «курником», бо така маленька, як богачі роблять для курей, – вже з порога жартує Юстина Олійник. – То син Микола мені таку збудував хатку, щоб було зручно займатися ґаздівством. Починав з піднавісу, а вийшла оселя. Бо новий цегляний будинок, у якому тепер живе донька Марія з сім`єю, у той час лише зводили. Я – манівчанка. І народилася у Маняві, і до школи у селі ходила, а з восьмого класу… і заміж вийшла. З хати – Монастирецька. Тато працював у Биткові на нафтопромислі. Я спочатку сім класів вчилася денно, а восьмий відтак – у вечірній школі. А рано вийшла заміж, бо так захотіли тато й мама. То було не так, як тепер – хочу йду, а не хочу – не йду. Мій старший брат Василь і майбутній чоловік Михайло були однолітками і товаришували. Тож Михайло, батьки якого жили у сусідстві, часто до нас приходив, а я й не здогадувалася про його наміри. Йому було вже двадцять два роки, а мені шістнадцять. Якось після Різдва Михайло моїй мамі сказав, що хотів би на мені женитися. Мама здивувалася, бо вони з батьком найперше думали на старшого брата – Василя, та й грошей на весілля не мали. А Михайло сказав до мого батька: «Ви – у селі добрий газда, як якщо захочете, то позичите…». Коли мама мені розповіла, що Михайло хоче женитися, то я дуже втішилася, бо й не здогадувалася, що то на мені: «Ой, то добре – близенько, піду і я на забаву…». Я навіть гадки не мала про весілля. Але мій батько був дуже строгий і статечний чоловік – один Данило на все село. Нас так у Маняві і називали – «Данилові». А Михайло був у родині одинаком, жили у сусідстві, мали поле… Батько сказав, що якщо позичить грошей, то буде весілля, а якщо ні – хай Михайло чекає до літа, поки заробить. Я просилася у батьків, що не хочу весілля, бо ще й ні разу у клубі не була, з жодним хлопцем не ходила… Та батько був невблаганний: «З твоєю красою і поставою, хто тебе вхопить? Беруть – іди…». Я ж була ростом невеличка, та й на красу не показна. І пішов тато гроші зичити. А мама наробила на вечір пирогів і наскладала вінчиком на перевернуте уверх дном решето, бо ж стільнички не було. Я насмажила «польської» цибулі – на маслі і на сметані, аби було чим зарідити пироги. Кипит окріп, а я кидаю пироги по два і собі так думаю: якщо на решеті лишитсі два пироги, то тато позичит гроші, а як один – то ні. Я всі скидала і глянула на решето – залишилисі два… Повернувся батько з грішми – бути весіллю …».

Мереживо пісні і хрестика

Юстина Олійник навчилася співати ще з п`яти років. А виводила так, що й сусіди дивувалися. Як гнала корову, то співала, поки корова пасла. Проте вишивати почала вже пізніше – з семи чи восьми років. «Я любила співати різні пісні – мене цікавило все, що чула від людей, – пригадує Юстина Данилівна. – А вишивати мене навчила найстарша сестра Марися. У батьків нас було четверо: Марися, Василь, я і Роман, а одна дитина померла малесенькою. Що я чула, то й співала. Хоч у родині жилося важко і було не до співу. Хіба що десь на забаві після толоки. Мій брат Василь грав на скрипці, а на бубні – навіть по весіллях. І попри нього я так навчиласі грати на бубни, що й нині би`м заграла. Ми співали і жартівливі пісні, і повстанські, і про любов…».

Юстина Данилівна тихесенько про себе мугикає мелодію, поправляє на голові хустину, приосанюється і співає повстанську пісню, яку ще колись з батьком співала – «Від`їжджали хлопці з нашого села…». Та найбільше вона любить виконувати журливу стрілецьку «У темному лісі під білов березов…», яку своїм чудовим голосом подарувала і нам:

У темному лісі під білов березов,
Де соловей пісню співав,
Лежить там убитий стрілець молоденький,
А тіло ніхто не сховав.

Лежить він убитий три дні і три ночі,
Аж тіло зчорніло його
Зрубали ялину, сплели домовину
І вночі ховали його.

Як його ховали, то гармати грали,
А соловей пісню співав,
А зорі світили в його карі очі,
Як він ся з родинов прощав.

Прощай, старий батьку, і ти, рідна мати,
І ти, найдорожча, прощай,
Я більше не прийду до своєї хати,
Я більш не повернусь в свій край.

Вправниця у слові Юстина Данилівна навіть у свої майже вісімдесят років не тільки виконує різноманітні коломийки, але й самотужки їх пише. Набуток коломийкарки налічує тисячі самобутніх авторських творів. У наш час творить новітні сатиричні коломийки, в яких разить словом російських загарбників та їх вождів, а славить Україну та її захисників.

«Коломийки мене завжди цікавили – як учула, то й співала, – Каже Юстина Олійник. – Маю хист запам`ятовувати слова і мелодію. Ніколи під час виступів не читаю з листків. А ще я придумую коломийки, імпровізую. Ще замолоду на весіллях могла заспівати щось своє. Але була сім`я, чоловік, діти, газдівство – не до того. Тепер маю вже багато часу. Коломийки створюю в мить. Співала свого часу у сільському фольклорному колективі «Манівчанки». То тепер я придумую коломийки про війну, висміюю наших ворогів і славлю ЗСУ, а колись, звичайно, найперше співала пісні про кохання, про життя, брала участь у вечорах гумору не тільки в райцентрі Богородчанах під керівництвом директорки манявського Будину культури Лесі Винник, де й гран-прі завойовувала, але й виступала з гуморесками в інших селах та містах області, навіть у драмтеатрі в Івано-Франківську розповідала свої гумористичні твори завдяки ініціативі та запрошенню заслуженого артиста України Володимира Пушкара. Грамот і подяк – повна шухляда.

Але й сьогодні защораз беру участь у заходах територіальної громади, зустрічаюся і спілкуюся з людьми. Відгуків про мої коломийки в Інтернеті – маса, читачі підтримують. Я починала з гуморесок, а творити коломийки вже почала згодом, зокрема, після початку війни – на воєнну тематику:

Вся худоба п`є з відра, а москаль – з корита,
Коли вже той дурний путін відкине копита.

Хоче путін Україну – ніяк не поверне,
Прийде наше ЗСУ – бункер переверне.

Але путін з лукашенком затіяли драку
Та пхаються в Україну, як сорочка в сраку.

Та доломов доріжечка, доломов-доломов,
Вертайтесі, захисники, живими додому.

Ми москаля проженемо – добре заживемо,
Вертайтесі з перемогов – ми вас усі ждемо.

Ой, то би`м сі утішила, товаришко люба,
Якби'м, чула, що той путін уже врізав дуба...

Скільки я створила коломийок? Навіть не знаю – ніколи не рахувала…». А Оксана Яцейко, племінниця Юстини Олійник, яка активно записує, пропагує у соцмережах коломийкарство своєї тети, каже, що у набутку авторки вже не менше тисячі творів. Солотвинська територіальна громада навіть видала календар на 2023 рік, в якому кожне село оспіване коломийками Юстини Олійник.

Донька Марія стверджує, що її мама дуже активна у творчості і своєю працею пропагує і береже рідні бойківські традиції.

«Я не знаю точно, хто я – бойкиня чи гуцулка, бо давно люди у селі по-різному казали. Але хутірок Бойки розташований неподалік від нашого обійстя, – роздумовує коломийкарка і вишивальниця. – Колись завжди казали, що ми «гуцули з Маняви», але тепер вже дослідили, що ми – бойки. Традиції бойківські активно відроджуються. У селі чимало людей з прізвищами Бойко і Бойчук:

Ой, ти, бойку, каже, бойку, я на тебе гойкну,
А ти, бойку, догадайсі – за двері сховайсі.

Мені дуже гріють серце спогади про наші народні звичаї і традиції. І моя донька Марія, і племінниця Оксана не відговорюють мене, а, навпаки, заохочують піснями чи вишивкою множити давні скарби нашого народу. Я тепер вже не вишиваю, але не через вік, а тому що мені не треба, а молоді не хочуть. У доньки Марії вся хата – у вишитті. Скільки я навишиваласі!

Мене змалку навчила вишивати моя найстарша сестра. Вмію вишивати хрестиком, низинкою, гладдю…

Найбільше мені подобалися в орнаментах різноманітні кольори.

Як віходила дівчина заміж, то мусіла молодому вішити сорочку – пазуху, ковнір і ковнірики. То я своєму Михайлові також вишила. З часом вишивала рушники, сорочки жіночі і чоловічі, подушки… Колись у селі був навіть кооператив, і ми офіційно виконували надомну роботу вишивальниць… Я щоранку спілкуюся з Ісусом Христом і Матінкою Божою – дякую, що поміг ніченьку переночувати і очі до білої днини відкрив…».

А наостанок Юстина Данилівна прочитала і подарувала як напутнє нам свою поезію, яку присвятила воїнам ЗСУ і всім, хто своєю працею наближає перемогу України:

Ми перед москалями не станем на коліна,
Бо знаєм, що Україна  – непереможна країна.

Бий, жени москаля, і старі й молоді,
Хай не ходить москаль по вкраїнській землі.

Для того, щоб краще жилося нам –
Слава героям і смерть москалям!

Ми відбудуємо Харків, Донецьк і Кривбас,
І кожен щасливий буде із нас.

Буде відновлена вся Україна.
Ми переможем, а москаль – на коліна!

І буде щасливою наша держава,
Слава Україні – Героям слава!

Ігор ЛАЗОРИШИН, спеціально для проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

 

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.