Сьогодні мандруємо у сільський куток «Кривець» села Витвиці, щоб у рамках проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА» торкнутися своїм словом портрета Катерини Бандри – невтомної сільської подвижниці, яка не тільки є однією із останніх свідкинь звитяги односельців-витвичан у національно-визвольній боротьбі проти російських «визволителів» у часі і після Другої світової війни, але й як письменниця-краєзнавиця – авторкою бойківського героїчного літопису минулого і сьогодення, зокрема книжок «Майдан» (2015), «Карби болю» (2017), «Скрижалі пам`яті» (2018) і «Тернисті дороги» (2020).

Катерина Бандра, якій у вічі вже заглядає 90-річчя, народилася і живе у гірському бойківському селі Витвиця, яке розкинулося уздовж ріки Лужанки біля підніжжя Ясної Гори і сьогодні є центром територіальної громади та має величну і героїчну історію. Саме з Витвиці вже упродовж більше трьох десятків літ – через села Вигодівку, Кальну, Слободу Болехівську, Розточки, Станківці, Церківну, Липу та інші села територіальної громади – щороку шириться національний дух обласного фестивалю патріотичної пісні «Яворина». Управлінці територіальної громади переконані, що вроджений патріотизм має кожна місцева родина, мовляв, недарма у селі Станківцях школа носить ім`я керівника обласного Проводу УПА Василя Дорошенка, Кальнянський загальноосвітній ліцей – дисидента і політичного діяча Михайла Дяка, Слободо-Болехівська гімназія – лідера та ідеолога «Українського національного фронту» і політичного в’язня сталінських таборів Дмитра Квецка, а у Витвиці не тільки спорудили пам`ятник поету, останньому Крайовому провіднику ОУНР, дисиденту і члену Української Гельсінської групи Зеновію Красівському, але й у 1990 р. відкрили музейну кімнату його імені.

Сорочка З. Красівського

Зараз, до прикладу, тільки з-поміж вихідців із трьох невеличких сіл громади – Липи, Лужків і Слободи-Болехівської – майже шістдесят воїнів захищають Україну у лавах ЗСУ.

А взялася Катерина Матвіївна за перо письменниці-краєзнавиці і написала свої перші рядки тільки у віці восьмидесяти років. Поштовхом до письменства, зізнається авторка, стала героїчна смерть Сергія Нігояна під час Революції Гідності на Майдані.

Майже «Бандера», та... без однієї літери

Прямкуємо у сільський куток «Кривець», де в обіймах садів і квітів принишкло родинне обійстя Катерини Бандри. На порозі нас зустрічає жвава і осяйна жінка, а я, жартуючи, запитую її, чи, бува, не може нам покликати «стареньку багатолітню паню Катерину»? Жінка – по сільському «Касі Матвієва», вловивши суть гумору, світло і вдячно посміхається. А дорогою і сама піджартовує, що їй часто всерйоз і жартома натякали, що вона – майже «Бандера», та тільки букви «е» у прізвищі бракує, і запрошує нас у світлицю до розмови.

«Мій батько Матвій був уродженцем сусіднього села Кальна, а мама Марія – витвичанка, – згадує Катерина Бандра окрайчик свого бойківського родоводу. – У сім`ї, окрім мене, ще було троє братів. Та у 1946 р. москалі старшого брата забрали у Кривий Ріг. Важко працював у рудних шахтах і там життя своє скінчив. Середній брат, Микола, вчителював у селах Церківна та Слобода Болехівська. Наймолодший, Степан, поїхавши на вербовку, трагічно загинув на будівництві моста під Ленінградом. То були такі часи, що після десятого класу, кожен випускник мусів шукати десь роботу, бо у Витвиці не було нічого – тільки колгосп імені ката Сталіна, в якому працювали за трудодні, тож молодь масово тікала із села. Той колгосп організовували насильно – від хати до хати ходила опергрупа. Якось і до нас прийшли, щоб мама підписала заяву. Тата, який працював у школі завгоспом, вдома не було. А мама плекала молодшого брата Степана грудьми, тож відмовилася підписувати без чоловіка. Тоді один москаль вхопив малого за ногу і кинув на ліжко, а інший вхопив маму за руку і, регочучи, поставив на заяві хрестик – мама була не грамотна. Плакала мама і я. Ось так «добровільно» мама стала колгоспницею. А набравши по селу таких «хрестиків», «визволителі» згодом і заснували у Витвиці колгосп...».

Хрестик до хрестика – і бандерівська сорочка

Катерина Матвіївна – добра вишивальниця. Обруси, рушники, сорочки, подушки, простирадла...– у хаті вишиваний розмай.

Але навіть попри те, що її мама не вишивала, дівчинка змалку рвалася до голки з ниткою. Свої вишиті твори майстриня ніде не презентувала, окрім сільської музейної кімнати імені Зеновія Красівського у Народному домі.

«Нас у школі вишивати навчали вчителі – був гурток рукоділля, який провадила Віра Марківна Топчій та інші. – Розповідає Катерина Бандра. – А ще були вечорниці, де жінки вишивали, пряли, плели... Ми до них, хто хотів, забігали, і майстрині нам показували, як вишивати хрестиком, низинкою, гладдю чи болгарським хрестом... Найбільше у Витвиці вишивали хрестиком. Переважали традиційно різнокольорові орнаменти, а вже згодом почали домінувати червоно-чорні. На один рушник, щоб вишити хрестиком, потрібно було двадцять п`ять мотків тільки чорної нитки...».

Катерина Матвіївна не стримується, йде до іншої кімнати, а звідти вже виходить не просто сільська ґаздиня, а святково вбрана бойкиня – у вишитих ще мамою сторічній сорочці і запасці, шаліновій спідниці, яскравому кептарі... А на шиї – не тільки разки коралів, але й традиційні бойківські дукати. Як майстриня вишивки Катерина Матвіївна Бандра осягнула добру школу своєї баби – Розалії, яка свого часу була виселена на десять років у Сибір, а відтак відбувала термін на поселенні у Пермській області. Разом з дідом вони важко працювали на лісоповалі... Повернулися і поховані у рідній землі.

«У школі нас найперше вчили вишивати подушки, тож, очевидно, що моєю першою роботою і була дівоцька подушка, вишита болгарським хрестом, а вже відтак я вишивала рушники, обруси, сорочки, серветки тощо, – каже Катерина Бандра. – Як виходила заміж, то вишила собі і майбутньому чоловікові Михайлові все, що потрібно було... Навіть вишила йому бандерівську сорочку. Чому так називається? Тому що наші вояки-бандерівці носили сорочки саме з таким символічним орнаментом. Там були «віконечка», що означали волю, а червоне навколо – москалів... Замість синього і жовтого давали зелений і жовтий. Пазухи у таких вишиванках всі були вузенькі. Я вишивала ще у шкільні роки. Дуже люблю традиційний хрестик. Відбираю яскраві і веселі орнаменти – щось знаходжу у книжках, а щось придумую сама. У вишитих сорочках ходили і дорослі, і діти, і хлопці, і дівчата... До речі, таких «бандерівських сорочок» я останнім часом вишила аж чотирнадцять – всім своїм внукам і правнукам. Ще однією бойківською традицією у Витвиці були вишивані фартухи у формі спідниці на лляному полотні – для дівчат вузенькі, а жінкам – широкі і пишні... Часи були важкі, голодні – не дай Боже, щоб таке повернулося. Людям у ті роки бракувало хліба, і тішилися чиром на воді чи ощипком пирога з горохом на Святвечір, та всі були дружніші, ніж у наш час...».

Узір бандерівської сорочки

Родина Катерини і Михайла Бандри завжди була під підозрою у «визволителів». У Витвиці старожили ще добре пам`ятають, як біля клубу на смереці вивісили жовто-блакитний прапор. То найперше перевіряли родину Бандри, бо національний прапор патріоти почепили на яворовому держаку, а сусіди доказали москалям, що явори, мовляв, росли біля хати Бандри. Приходили і примірювали – була б велика біда, якщо б співпали яворові злами, бо якраз під хатою були нарубані патики для держаків.

Рідний край – Бойківська земля

Катерина Матвіївна Бандра після закінчення десятирічки п`ять років пропрацювала у сільській бібліотеці. Не було кому, тож покликали у сільську раду і заставили. Та з часом вимушена була роботу залишити, бо народжувалися діти, а Бог дарував шестеро. Згодом працювала за копійки у колгоспі – двадцять років у ланці. За характером жінка вже замолоду була твердою і непоступливою у відстоюванні справедливості.

«Я – бойкиня, і мої батьки та діди були бойками,– намагається вирізнити особливості своєї генної автентики Катерина Бандра. – Почала я усвідомлювати себе бойкинею, коли прочитала чимало книжок. Але важко відрізнити з-поміж гуцулів, покутян чи ополян сьогодні бойківські особливості. Та знаю точно, що бойки – страшенно працьовиті люди. Вони виробляли належно навіть наші підгірські неродючі землі, корчували ліс і клали хати. Якщо у селі садили фасолю, наприклад, то гній носили дуже далеко на плечах. А хлопчики працювали – обрубували сучки – у лісі змалечку. З того й жили. Трудилися люди навіть вночі – жито, овес чи ячмінь жали почергово у всіх ґаздів, бо вдень не встигали. Господарі мусіли пригощати працівників – жінка мискою пирогів, а чоловік– пляшкою вина. А ще бойки – веселі і життєрадісні. Після жнив обов`язково робили свята обжинків і веселилися. Співали односельчани завжди – і коли йшли у поле, і коли втомлені верталися. Бойківщина щонайперше для мене – то рідний край. Де б я не була, та мені завжди найкраще у рідній хаті і рідному селі...».

Стіл як престіл. Топтаний сир і заливна фасоля

До застілля, зокрема приготування святкових чи храмових страв, у бойківських родинах завжди ставилися і сьогодні ставляться дуже поважно і відповідально, щоб не осквернити поживу, образно кажучи, як до святого престолу, а ґаздині навіть у найскрутніші роки дивували гостей своїми кулінарними дивовижами.

«З давніх часів навіть на храмове чи весільне застілля обов`язково повинен бути сир та яйця, голубці з пшона, рису чи перловки, гобка, фасоля... Те, що люди мали в хаті, бо то тепер вже є все, – каже Катерина Бандра. – І на Різдво, і на Великдень ми завжди колись різали свиню. М`ясо відбирали від кості і солили, складали у скляні бутлі і закривали дерев`яними кружечками, бо капронових тоді не було. Зберігалося м`ясо всю зиму і літо. Як варили, то попередньо його вимочували. А кості засолювали на зиму у дубові бочки. Сир також натоптували у бочечку і заливали або топленим маслом, або смальцем. Ми тримали по кілька корів. І саме топтаний сир у нас був першою стравою на храмовому чи святковому столі. Худобу доїли тричі на день. Коли молоко скисало, то окремо збирали сметану, з якої робили відтак масло, а решту відігрівали на кухні. Відігріте молоко виймали і перекладали у дуршлак, щоб стекла жентиця. Далі клали під камінь і тримали, поки сир не стане сухим, інколи й три години. Потім перекладали його у велику миску, додавали солі і перцю та добре руками перемішували. Сир натоптували у дерев`яну, суху і попередньо пропарену для гарного запаху з травами василька чи чебрецю діжку. Найбільше заливали смальцем, а інколи– топленим маслом. Зберігався такий топтаний сир роками. Щоб подати на стіл, сир просто лупили і вживали як закуску. Використовували топтаний сир разом із розмнєцканою бульбою і для пирогів...».

***

Для приготування «заливної фасолі» – також традиційної витвицької страви – Катерина Бандра використовує велику білу квасолю, яку у Витвиці називають «кобиланею». Її потрібно налущити у той час, як тільки починає жовтіти стручок, покласти у каструлю і залити водою п`ять сантиметрів поверх квасолі. Коли квасоля доварюється, то до неї слід накришити кислуватих яблук – почищених і без серединок, і продовжувати варити. Далі треба накришити і до рум`яної насмажити на маслі чи олії одну цибулину. Після цього налити у цибулю пів літра сметани і всю суміш насамкінець перелити у квасолю. Дати кілька хвилин покипіти і посолити. Вживається з цілою чищеною бульбою.

Письменство, народжене Революцією Гідності

Катерина Матвіївна Бандра творчою працею як письменниця займається з десяток років. «Я пишу оповідання, вірші, свідчення, спогади, гуморески.., – розповідає авторка і вголос читає свою гумореску «Захотіли хлопці...», написану свого часу під враженням подій у Верховній Раді:

Захотіли хлопці мати боксерські медалі,
Та билисі не на ринзі, а в сесійній залі.
Схотів Бойко тай Ляшкові другий удар дати,
Та вхопили його руку другі депутати.
Бойко виграв тепер пояс та забрав з собою.–
Ляшко вийде не з вилами, але вже з косою.
Але тото, добрі люди, всьо сі перемеле,
Іншим разом Ляшко в Бойка пояс той відбере.
Світ не бачив в керівництві таких варіянтів,
Аж побачив на Вкраїні тих комедіянтів.
Тай скажу вам, люди добрі, що то всі однакі,
Доки будуть там сидіти тоті комуняки...».

У своїх книжках авторка описала долі жителів Витвиці, які боролися за волю України, та їх героїчну смерть у рідному селі. Хотіла, щоб про них знали і пам`ятали сучасники, а кожне місце, окроплене їх кров`ю, було належно означене. Жінка свідчить, що москалі не просто вбивали наших людей, а знущалися, мордували і тішилися їх муками, живцем обливали патріотів нафтою з гасових ламп і підпалювали чи прив`язували за ноги до кінських хвостів і перетворювали тіла на кроваве місиво, пораненим жінкам розпанахували до грудей животи... Є, наприклад, пам`ятний знак і хрест на місці загибелі патріотів Кравця Миколи («Смерека») із Станківців, Дмитра Штурмака («Підкова») із Церківни. Письменниця їм присвятила свій вірш і розповіла про героїчну смерть борців за волю України. Нею також описано, як на горі Перелуч у хаті москалі спалили витвичан: жінку і її двох доньок – Пегач Дарину, шіснадцятирічну Софію і п`ятнадцятирічну Магду, і повстанця Юрка Маланина («Джміль») із Козаківки. Павло Данилів із Слободи Болехівської там поставив пам`ятний знак... Відтак вони перепоховані біля сільської церкви.

Йдеться у книжках Катерини Бандри і про загибель повстанців, які через зраду односельця підірвали себе під мостом біля хати Рудольфа Карповича, яка була явочною квартирою для наших вояків. Патріотка і громадська активістка дуже хоче, щоб і на тому місці в сільському кутку «Чорний Потік» поставили пам`ятний знак, поки ще живе як остання свідкиня. Також є розповідь про Оксану Зеленяк, над якою ще заживо знущалися у кутку «Путня»... Переконана Катерина Матвіївна, що і їй треба встановити хрест пам`яті. Згадує і про велику патріотичну родину Витвицьких...

«Для мене Бойківщина як у минулому, так і сьогодні – то передовсім величезний героїзм і незламність її людей, – пишається своїм походженням громадська активістка і краєзнавиця. – Що не родина у Витвиці – то рани і карби пам`яті. Хочу, щоб щонайшвидше наші воїни здобули перемогу, не лилася кров по Україні і хлопці повернулися до своїх домівок. Росіяни – то не нація, а ординці і звірі...».

У вірші Катерини Бандри «Ти воскреснеш, Україно» є й такі рядки великої віри у незламність українського духа:

Ох, пантеро ти московська,
Кровці ти напився,
Бодай би ти ще маленьким
В мустівці втопився.
Много діточок зосталось
Без батька, без мами.
І Вкраїна наша стала
Вся вкрита хрестами.
Ти воскреснеш, Україно,
Ти загоїш рани.
І полине славна пісня
Вільними степами...

Катерина Матвіївна Бандра – тверда бойкиня і християнка великої віри, за свою громадську активність відзначена чисельними грамотами і подяками, і навіть медаллю до 100-річчя ЗУНР… Вона щиро вірить у Бога і щонеділі у свої поважні роки долає пішки в обидва боки – до церкви і з церкви – майже вісім кілометрів сільської дороги. Каже, що не втомлюється. Бойкиня ж...

Фото: Ігор Лазоришин, Галина Сметаняк.

 

Ігор ЛАЗОРИШИН, спеціально для проєкту «Бойківські Карпати: ІМЕНА».

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.