У рамках реалізації ґрантового проєкту «Ворота в Центральні Горгани: міжкультурний діалог на польсько-українському прикордонні», реалізованого Карпатським інститутом аналітики «FrankoLytics», за сприяння департаменту міжнародного співробітництва та євроінтеграції громад Івано-Франківської облдержадміністрації створено новий туристичний шлях.

Він поєднав 15 маловідомих та призабутих об'єктів спадщини Брошнів-Осадської, Рожнятівської, Дубівської, Перегінської територіальних громад Івано-Франківської області.

Етнокультурний туристичний маршрут «Ворота в Центральні Ґорґани»

«Де Рожнітів, де Долина, де стоєт Болехів.
Здаємисє туда сюда лиш би м перелетів».
(бойківська співанка)

У більшості туристів Прикарпаття асоціюється з гуцулами і Гуцульщиною. Так, адже представники саме цієї етнографічної групи є чи не найвідомішими та найколоритнішими мешканцями Українських Карпат. Але крім них, у передгірних районах Ґорґанів на Івано-Франківщині живуть поруч загадкові, колоритні, стримані і гонорові бойки – нащадки племен білих горватів.

Дослідниця бойків Наталя Кляшторна свого часу висловила цікаву думку з цього приводу: «Гуцули – це коломийки, бриндза, ліжники і «Тіні забутих предків». Лемки – це втрачені Україною землі, депортовані люди і добре зорганізована діаспора. А ось бойки – маловідома група поза Галичиною, хоч прізвище Бойко надзвичайно поширене по всій Україні. Насправді ж у бойків є свої коломийки і лижники, втрачені терени і діаспора. Просто у них традиційно кульгає РR, бо вони маломовні. Все як у лицарській приказці: «Брязкіт мечів ліпший від слів».

Іван Вагилевич у праці «Бойки, русько-слов’янський люд у Галичині» у сер. ХІХ ст. написав так: «…у чистих душах бойків глибоко вкоренилася простота укладу життя й звичаїв. Вони шанують літніх людей, думка та воля яких мають незаперечний авторитет, дуже гостинні, щирі й відверті. Основні риси їхнього характеру такі ж, як в інших слов’ян, тільки місцевість і спосіб заняття наклали на них певний відбиток».

Науковець І. Бойко з Інституту народознавства НАН України так окреслює границі проживання бойків: «Згідно зі схемами представленими у монографії (Бойківщина, 1983 («Бойківщина. Історико-етнографічне дослідження. Київ: Наукова думка, 1983. 304 с.» – Прим. ред.), карт районування Є. Чайковського та Р. Райнфуса, а також на підставі багатолітніх власних досліджень я окреслюю наступні робочі границі регіону: Бойківщина знаходиться у західній частині Східних Карпат, лежить на обох схилах Вододільного хребта. На півночі та північному сході межею Бойківщини є природна границя Карпат й підгір’я, на півдні й південному заході   гребінь Полонинського хребта, на північному заході – долини Ослави та Ославиці й Ужсько-Ублянське межиріччя, на південному сході – Лімницько-Бистрицько-Солотвинське та Ріко-Тереблянське межиріччя. У гірський частині на північному заході бойки граничать з лемками, на південному сході – з гуцулами, на півдні й південному заході – із закарпатцями-долинянами; межа гір та підгір’я є границею Бойківщини та етнографічного Підгір’я… А отже Бойківщина розташована виключно в гірській частині Східних Карпат».

Отож, сьогодні вирушаємо у гості до бойків, мандруємо на терени східної Бойківщини. Бойківщина виділяється серед інших етнографічних регіонів своєю етнокультурною специфікою, яка виразно проявлена у всьому – від мовлення та психоемоційних характеристик місцевої людності до об’єктів матеріальної культури, особливо сакральної архітектури, елементів «живої» спадщини.

Маршрут розпочинається у селищі Брошнів-Осада. Стартовою точкою туристичного шляху є будинок, де розташований місцевий Туристично-інформаційний центр. Тут незабаром заплановано відкрити Музей депортації українців.

Приміщення є найстарішою збереженою будівлею містечка. Цей будинок споруджено у 1927 р., тут розміщувалась адміністрація лісогосподарського підприємства Йозефа Глезінгера. Глезінгери – відома закордонна династія інвесторів Брошнева. Саме вони побудували найбільше місцеве деревообробне підприємство, саме вони стали фактично одними із засновників робітничого містечка Брошнів-Осада, саме вони побудували вузькоколійну залізницю з Брошнева до Осмолоди і саме їх підприємство було знаним доброзичливим ставленням до… туристів, які прямували у Ґорґани. Детальніше про засновника династії у додатку 2.

Для того, щоб все це якось зрозуміти, нам доведеться зануритись ненадовго в економічну історію краю.

Великі запаси лісових ресурсів спонукали владу та приватний капітал у ХІХ ст. «індустріалізувати» лісорозробку та заготівлю лісоматеріалів у передгірських і гірських районах Східних Карпат. Промислове піднесення було пов’язане з розвитком логістичної інфраструктури: у 1875 р. введена в дію залізниця, що з'єднувала Львів зі Стриєм (через Миколаїв) і Стрий зі Станіславовом (через Долину). У селі Креховичі запрацювала станція «Рожнятів».

Вокзал. Рожнятів-Креховичі. Листівка. 1912 р.

Поява залізничного вузла стала поштовхом до індустріалізації території, у результаті якої відбулась трансформація господарської спеціалізації місцевості – Креховичі перетворились на логістичний вузол транспортування природних ресурсів Бойківщини; на цих теренах почали з’являтись підприємства нафто-, лісопереробки, деревообробки. У 80-х рр. ХІХ ст. розпочинається новий період існування села Брошнева. Розвиток поселення пов’язаний з роботою підприємств деревообробної промисловості. В цей час австрійські підприємці скуповують у селян землю та будують деревообробний завод (почав працювати у 1888 р.). Будинки для адміністрації та бараки для робітників (німців, поляків, угорців) поклали початок новому селищу. За кілька років поселення отримало назву Брошнів-Осада – від людей-осадників, що тут поселились.

Для вивезення лісу з Карпат у кін. ХІХ ст. промисловці прокладають розгалужену мережу вузькоколійних залізниць.

Одними із австрійських інвесторів, які започаткували свій бізнес на Брошнівщині, були Глезінгери. Деревообробні підприємства Глезінгера, що існували в навколишніх селах з 80-х років XIX ст., у 1911 р. були об’єднані в лісокомбінат. У першій третині ХХ ст. Східна Галичина була одним із основних експортерів лісу на європейські ринки. Дерево експортували до Німеччини, Англії, Бельгії, Австрії, Італії, Франції та інших країн. Загалом станом на 1925 р. у Східній Галичині функціонувало 112 підприємств, найбільше їх було у Станіславівському воєводстві, зокрема у Брошневі (тартак Глезінгера), Вигоді (тартак «Вигода»), Креховичах (тартак «Долина»).

                Брошнів-Креховичі. Адміністративний будинок фірми Глезінгера.        Брошнів-Креховичі. Листівка. 1934 р.

Продовження читайте за посиланням: https://cutt.ly/RwaFIFRf

Світлина заголовку Зіновія Васильківа.

© Карпатський інститут аналітики «FrankoLytics».

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.