Галич: досліджуємо місто

Але наша розповідь не про князівські часи. Якщо хочете зануритись у сиву давнину, вам треба із автошляху Н 09 звернути до села Крилос, де містився центр княжого Галича. Ми ж  будемо знайомитись із об’єктами, що виникли пізніше, але є не менш цікавими.

Для цього мусимо з’їхати з траси на стару Галицьку дорогу. Якість асфальту одразу погіршиться, втім, це компенсується цікавинками, що очікуватимуть нас попереду. Буквально за пару сотень метрів від повороту, у густому лісі розташовується установа із довгою назвою «Центр реабілітації та ре-інтродукції диких тварин». Його працівники радо приймають гостей та організовують екскурсії територією та музеєм природи.

Центр чимось нагадує зоопарк, тільки мешканці тут непрості. Сюди звозять тваринок, що отримали травми, потрапили до капканів або їх забрали в хазяїв, які з ними жорстоко поводились. Наприклад, з Яремче регулярно доставляють великих хижих птахів, яких фотографи використовують для фотосесій з туристами, підрізавши їм крила.

Після лікування та реабілітації зоологи визначають, чи може тварина вижити у дикій природі. Якщо так, її випускають, якщо ні – залишають у центрі. З часом назбирався цілий звіринець. Кого тут тільки немає – різноманітні птахи (від канарок до білохвостих орланів), лисиці, олені, муфлони, навіть одинока вовчиця Петра. Найбільше захоплення відвідувачів викликають ведмеді, яких сюди привезли з Херсонського зоопарку. Сьогодні їх тут четверо: ведмедиця Діна та її діти Мир, Маша, Надя. Вони мають величезний вольєр, що займає добрячий шмат лісу та дуже полюбляють… кавуни.

Часто до центру приїздять на екскурсії дитячі групи. Спеціально для них працівники спорудили хатинку Баби Яги, яка особисто зустрічає маленьких відвідувачів. Але домовлятися з нею треба наперед, бо в бабці дуже напружений графік.

Через дорогу від головного входу є велика галявина, що ідеально підходить для відпочинку на природі. Рекреаційний пункт називається «На старій Галицькій дорозі» (координати GPS: 49.0961531 24.7179881). За невеличку плату тут орендується альтанка, мангал, можна поставити намет, поруч є дитячий ігровий майданчик, так що повноцінний релакс вам гарантований. Хоча сюди можна заїхати на звороті, адже попереду ще багато цікавого.

За кілька кілометрів старою дорогою  ліворуч буде асфальтований майданчик. Тут можна залишити машину та прогулятися пішки. Асфальтована стежка виведе нас до старовинного замку, який видно з Львівської траси.

Одразу відмітимо, що до галицьких князів твердиня не має жодного відношення. У 1349 році Галичину захопив польський король Казимир Великий. На завойованих землях він створив Руське воєводство, що складалось зі староств. Центр одного з них був у Галичі, тому наприкінці XІV століття королівський староста почав будувати тут замок. Місце обрали важкодоступне – на горі, що панувала над містом. Замок мав трикутну форму, із вежами по кутах, високими кам’яними стінами та глибоким ровом. З часом нижче добудували ще одну оборонну лінію, відтак фортеця складалась із двох частин – Верхнього та Нижнього замку. Староста мав досить широкі повноваження: представляв владу короля,  збирав податки, вершив суд, тримав невеличке військо, яке підтримувало порядок у краї.

Всередині XVII століття староста Андрій Потоцький, той самий, що згодом заснував Станиславів, провів капітальну реконструкцію твердині. Але кошти були потрачені дарма, все зіпсував людський фактор. Під час турецького вторгнення 1676 року переляканий комендант Ляховський здав замок, який османи спалили та підірвали частину стін. Після відбиття навали король наказав боягуза-коменданта стратити, замок відбудувати, але провідну оборонну роль він втратив.

Наприкінці наступного століття Галичина перейшла до Австрії. Новим господарям замок був непотрібний, тож вони розбирають його на будівельні матеріали. Остаточного удару по залишках оборонних споруд завдав зсув ґрунту 1858 року, коли вниз з обриву з’їхала частина східної стіни. До наших днів збереглась лише одна вежа – Шляхетська, у підземеллях якої тримали шляхтичів, що порушили закон.

Окрім вежі лишився клаптик стіни та фундамент каплиці Святої Катерини. Нині замок належить Національному заповіднику «Давній Галич», який взявся за реставрацію твердині. У відновленій вежі планували відкрити музей зброї та ресторан, але вже років з десять жодних робіт тут не проводять.

Але навіть із руїнами локація дуже цікава. Насамперед, з вершини Замкової гори відкривається чудовий краєвид на місто і Дністер. А на сусідній галявині у вересні 2018 і 2019 років проводили фестиваль історичної реконструкції «Галицьке лицарство», на який з’їхалось багато туристів. Фактично це були перші лицарські бої на теренах нашої області. Минулого року через пандемію захід відмінили, втім є надія, що фестиваль відродиться.

Від самого замку починається парк, який тягнеться до самісінького центру Галича. Квадратне планування площі видає колишній Ринок, навіть зараз тут існує невеличкий продуктовий базарчик. Щоправда ратушу, що  стояла посередині, можна побачити лише на старих поштівках.

Стародавній Галич був величезним містом, яке включало у себе низку навколишніх сіл. На території райцентру містилась пристань і торгові склади, де купці тримали свої товари. Між іншим, саме на розбудову пристані пішла значна частина каміння Старостинського замку.

Втім, зовсім не згадати князів буде якось нетолерантно. Тим більше, площу прикрашає помпезна кінна статуя Данила Галицького. Її відкрили у 1998 році з нагоди 1100-ліття міста. За задумом львівського скульптора Олександра Пилєва Данило зображений під час переможного в’їзду у Галич 1238 року після довгої боротьби із місцевими боярами. Дійсно, майже усю свою молодість князь провів за повернення міста, з якого був вигнаний маленькою дитиною. Образа глибоко запала в душу князя, тому за кілька років він переніс столицю у Холм, відтак Галич став стрімко перетворюватись на провінцію. Якось дивно вийшло – Данило галичан принизив, а їхні нащадки йому пам’ятник поставили.

Навпроти стоїть монументальна церква Різдва Христового. Ніхто з істориків достеменно не знає, коли її збудували, проте припускають, що вона цілком могла застати князя Данила чи його синів. За свою довгу історію вона зазнала руйнування татарами, численні перебудови та реставрації, а нині використовується як діючий греко-католицький храм.

Біля нього розташована пластична панорама давнього Галича з макетами численних церков. З них усіх до нас дійшли лише дві – згадана Різдва та храм святого Пантелеймона у сусідньому селі Шевченкове.

Також радимо відвідати єдиний в Україні Музей караїмської історії та культури. Караїми – це нечисельна етнічна група тюркського походження, релігія яких дуже нагадувала юдаїзм. Є припущення, що їх поселив у Галичі князь Данило. За легендою, караїмам не можна брехати, тож князі вербували з них особисту охорону, адже їх неможливо було підкупити. Плем’я мало цікаві традиції, поблизу Галича зберігся їх цвинтар. На жаль, нині з громади залишився лише один 80-річний чоловік.

Недалеко від центральної площі, на вулиці Ярослава Осьмомисла, можна оглянути та відвідати дві цікаві будівлі:

- Народний дім (будинок №3) – приміщення колишнього передостаннього галицького парафіяльного мурованого костелу. Його  збудували у 1710–1780 рр. та освятили під титулом Небовзяття Пресвятої Діви Марії (1785 р). Після Другої світової війни святиню закрили, а в 1980-90-х рр. у приміщенні був кінотеатр і будинок культури;

- Костел блаженного Якова Стрепи (будинок № 24) – єдиний римо-католицький храм Галича. Споруджений у 1996–1999 рр. за фінансової підтримки дієцезії Санкт-Пельтен (Австрія).

Знайомство з Галичем, до речі, можна починати і з іншої точки – залізничного вокзалу. До містечка можна приїхати потягом з Києва, Чернівців, Дніпра, Львова тощо.

У 1866 році через Галич була прокладена залізниця Львів-Галич-Чернівці, а у кінці ХІХ ст. побудували залізничний вокзал – на тому ж місці, де розташована зараз залізнична станція в місті. Це була двоповерхова цегляна споруда. Для пасажирів облаштували зали відпочинку першого і другого класів, працювали ресторан і каси. Війни частково зруйнували тодішній вокзал. До 1100-ліття Галича, у 1998 році, будівлю було оновлено.

За мостом, неподалік залізничної станції, є невеличкий симпатичний храм, ззовні подібний на польський костел. Насправді це українська церква Святого Дмитра (вулиця Д. Вітовського, 14а). Про те, коли вона постала, повідомляє пам’ятна таблиця всередині: «Сей Храмъ Господенъ созданъ въ честь Св. влмчика Дмитрія. Добровольними датками парохіянъ тутейшихъ. Года 1831 й застараніємъ мъестного пароха: Б. П. Корнилія Левіцкого и Благословенъ… Г. Б.: 1831». За радянщини таблицю намагались вирвати зі стіни, але камінь не піддався, що свідчить про відмінну якість роботи тодішніх будівельників.

Будівлі властиві неороманські та неоготичні риси. Споруда є цікавим взірцем малих мурованих однонавних споруд Галичини першої половини ХІХ ст. Сьогодні це діючий храм, який належить громаді УГКЦ.

Православна громада міста має теж свій храм – Церкву св. рівноапостольного князя Володимира Великого. Вона розташована на вулиці Січинського, 4. Молитовний дім православні галичани збудували на поч. 1930-х рр. ХХ ст. як приватний житловий будинок без куполів, оскільки польська влада під різними приводами намагалась не допустити поширення православ’я у Галичині. У 1935 р. із Свято-Успенської Почаївської лаври до Галича було перевезено копію Чудотворної ікони Почаївської Божої Матері. У 50-х роках ХХ ст. церкву перекрили бляхою, поставили куполи з хрестами, облаштували дерев’яну дзвіницю. У 1961 р. радянська влада закрила храм і переобладнала його в районний дім піонерів. Іконостас, хоругви, ікону Почаївської Божої Матері було перенесено до церкви Різдва Христового, яка з 1961 р. знову стала православною і об’єднала в собі дві галицькі громади – православну і греко-католицьку. У храмі св. Володимира на місці вівтаря облаштували сцену, на хорах розмістили кінотеатр. У середній частині святині займалися танцювальна школа, художні та ремісничі гуртки. Лише весною 1991 р. колишню будівлю православної церкви передали громаді УАПЦ. Після капітального ремонту приміщення до святині повернули з церкви Різдва Христового старий іконостас Володимирської церкви і Почаївську ікону. Зараз це храм ПЦУ.

Від центральної площі рукою подати до Дністра. Поблизу Галича ця друга за величиною ріка України не є аж такою глибокою. Під час липневої спеки її рівень сильно падає і в деяких місцях річку можна перейти навіть не замочивши шортів. А колись Дністер був судноплавний, ним курсували баржі з лісом та зерном. Підтвердженням тому є якір, який дістали з дна ріки та встановили перед мостом. Чому вона так зміліла? Наприкінці 1980-х збудували Дністровську ГЕС, перегородивши річку греблею. Внаслідок чого перед нею утворилось велике водосховище, а верхів’я обміліли.

Галич стоїть на важливому торгівельному шляху, що веде зі Львова до Чернівців і яким активно користувались купці ще з часів середньовіччя. Подолання Дністра було непростою задачею, адже мосту тоді не існувало. Довший час люди користувались паромною переправою, що значно сповільнювало подорож. Лише у 1858 австрійська влада нарешті спромоглася спорудити дерев’яний міст.

На церемонію відкриття приїхав намісник Галичини граф Агенор Голуховський, який чимало спричинився до будови століття. Вдячні галичани тоді ж встановили пам’ятну колону на честь намісника, яку одразу прозвали «колоною Голуховського». Вона збереглась до нашого часу і нині є найдавнішим світським пам’ятником області.

Обидва береги Дністра сполучає унікальний залізний міст, зведений ще за Австрії у 1910 році за проектом інженера Заліневського. Тоді не було технології зварювання, тож міст був на заклепках, а підтримували його чотири кам’яні опори. Під час обох світових війн сапери армій, що відступали, шість (!) разів підривали його, але потім завжди відновлювали.

Його протяжність – 312 м, бувають і більші, втім, відомий у шістдесятих роках комедійний дует Штепсель і Тарапунька назвали галицький міст найдовшим у світі. Чому? Рух на ньому був одностороннім і регулювався світлофорами. Зелене світло горіло поперемінно зустрічним транспортним потокам, відповідно, утворювались довжелезні затори. Інколи доводилось чекати майже годину, аби переїхати на протилежний берег. Напевно, в один такий корок і потрапили Штепсель з Тарапунькою.

У 1981 році поруч відкрили новий автомобільний міст, тож старий перетворився на пішохідний. Обов’язково прогуляйтесь ним і помилуйтесь краєвидами Дністра. Дещо вище за течією можна побачити у воді дерев’яні стовпчики – це рештки мосту 1858 року.

P.S. Галич позиціонує себе як туристичне містечко, і не просто позиціонує, але й робить кроки у цьому напряму. Так, у 2018 році до послуг мандрівників відкрився візит-центр «Галич» із кінозалом та конференцзалом. Він розташований неподалік від центру міста, попри трасу Івано-Франківськ – Львів. Тут можна отримати інформацію про цікаві об’єкти навколо, пораду, де можна відпочити та перекусити і навіть підзарядити електромобіль. У планах – спорудження готелю, створення нових спортивно-відпочинкових просторів.

Якщо ви плануєте свою мандрівку в Галич влітку, то обов’язково при виїзді з візит-центру поверніть праворуч на село Залуква – саме там віддавна розташовані облюбовані туристами місця відпочинку на річці Лімниця.

Фото: Іван Бондарев, Максим Рітус, Наталя Каблюк, Сергій Криниця.

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.