Прикарпаття є досить популярним туристичним напрямком, особливо взимку, коли Буковель, Ворохта та Яремча перебирають на себе літні «повноваження» Одеси та морського узбережжя. В теплий сезон потік туристів, які бажають відвідати карпатські хребти, також величезний. Окрім згаданих центрів гірського туризму та гуцульської екзотики, незмінною популярністю у гостей регіону користуються Рогатин, Коломия та давній князівський Галич, який за кількістю музеїв є другим в Україні райцентром після Переяслава. І, звичайно ж, над усім цим «царює» ошатний Станіслав (Івано-Франківськ) – «молодший брат Львова», але при цьому незмінно привабливий та елегантний. А Контракти.uа запрошують вас до інших куточків області – побачити старовинну доменну піч в пригірських хащах, чи єдину збережену в області на своєму первісному місці роботу великого барокового митця Пінзеля, яка стоїть в Городенці. Побувати у Маняві, де є цікавинки на будь-який смак – від водоспаду до грязьового вулкану. Роздивитися унікальні храми Черче та Чесників. І ще дізнатися багато нового. Отже, вирушаємо!
Від старих (до початку ХХ ст.) металургійних підприємств в Україні зберіглося, у прямому сенсі, дві з половиною доменних печі. Найкраще зберіглася т.зв. Ангелівська (її ще спрощено звуть Ангельською, що надає назві додаткової загадковості) домна, яка стоїть в урочищі на території Рожнятівського району Івано-Франківщини, між селами Ясень та Гриньків. Вона – єдина, яку потенційно можна реставрувати, облаштувавши навколо неї справжній промисловий музей. Але поки про це тільки мріють, піч поступово розбирають на «сувенірні» цеглинки, наважаючи на те, що її оголошено пам’яткою ще 1979 року. Тільки в 2011 році провели необхідні реставраційні роботи. Після цього з «дикими» туристами стало легше – може, сумління в людей з’явилось…
Висота домни - 16 м, стіни сягають місцями понад 3 м. На її внутрішніх стінах назавжди запікся шлак. Отвори в верхній та нижні частині печі слугували для нагнітання повітря за допомогою міхів, які приводило в дію водяне колесо. Воду підводили з річки Лімниці по каналу, який також зберігся. А власне руду подавали по спеціально спорудженій доріжці, що стояла на риштованнях, засипаючи через верхній отвір.
Побудували цю піч для лиття чавуну 1810 року на замовлення львівського греко-католицького митрополита Антіна Ангеловича (1756-1814). Власне, на його честь і названа зараз ця місцевість. Але стати успішним чавунопромисловцем митрополитові не судилось: він невдовзі помер, і вже 1818-го виробництво припинилося, бо виявилося доволі вартозатраним, у т.ч. через високу зарплатню робітникам та низьку якість місцевої руди.
Цікаві факти:
Серед причин невдачі Ангеловича називають і погіршення його здоров’я після 1809 року, і судовий процес між митрополитом та управителем гути Гекером. Той за спиною митрополита добився дозволу на відкриття ще однієї домни в Ангелові, та не збирався сплачувати за це податки, а навпаки – класти прибуток від нового підприємства собі у кишеню. Суд тривав до року смерті Ангеловича, а вже за його заступника виробництво тут припинилось, і Гекер поїхав геть.
Також, можливо, що Ангелович просто не прорахував маркетинговий план: чавун в ті часи в надто великій кількості був ще не особливо потрібен. Тим більше, що в нього було занадто багато конкурентів: тільки в Галичині нараховувалось на той час 15 таких домен.
Вигляд печі зсередини
Цікавий факт:
За ретельною австрійською статисткою, Галичина в ті роки виробляла чавуну більше, ніж ціла Португалія. Це було одне з промислових осередь імперії Габсбургів. Практично уся продукція йшла на армійські потреби, але військові, зрозуміло, обирали тільки постачальників чавуну максимальної якості – їм не потрібні були гармати, які б розривало при вибухах та перепаді температур.
Аби запустити виробництво, Ангелович запросив досвідчених німецьких металургів. Ті за пару років облаштували тут зразкове рудничне містечко. Комплекс металургійного підприємства був дійсно великим: окрім власне домни, до нього входили 12 шахт, дві гамарні (підприємства, де переробляють залізо, очищають від домішок; від такої діяльності походить прізвище Гамарник), кузні, будинки керівника заводу та контролера, 20 двоквартирних робітничих будиночків (з усіма можливими на той час умовами – німецький пролетаріат вже тоді цінував себе), склади, конюшні, стайні для волів та інші споруди. У 1813 році на гуті працювала 81 людина. Після занепаду споруди стояли сто років, повільно руйнуючись, але все ще вражаючи усіх, хто сюди забрідав. Вони здавалися такими собі руїнами майя, бо поступово заростали лісом, стаючи раптовим відкриттям для перших туристів на цих теренах.
На початку ХХ сторіччя заговорили про створення в урочищі музею, але почалася Перша Світова – і все навколо зруйнувала російська артилерія генерала Брусилова 1916 року. Тільки піч і залишилась сумною одиначкою стояти посеред урочища.
Зазвичай, це селище розглядають в путівниках купно з Галичем, бо воно знаходиться неподалік від нього. Але й сам Галич зараз – це низка населених пунктів, по яких розкидані пам'ятки князівських часів. Більшівці ж в цій «галичецентричній» частині Франківщини поготів є особливим місцем – через збережений тут величний монастир (кляштор), який говорить з нами вже не про давньоруські чи середньовічні часи, а про ренесансну та барокову епохи.
Монастир, збудований монахами Кармелітського ордену, знаходиться на пагорбі в центрі містечка, та є його головною окрасою. Його збудували в 1718-28 роках. Головний фасад костелу, освяченого на честь Благовіщення, скопійовано з італійських взірців. Велику цінність має збережений всередині фресковий живопис.
Костел одразу по освяченні став місцем зберігання ікони Матері Божої, слава якої суперничала з такою самою іконою в Гошові (але там був та є монастир греко-католицький). Святиню, написану в XVI ст., передав до кляштору дідич Більшівців – коронний гетьман Мартин Казановський. Він стверджував, що чудесна знахідка цієї ікони врятувала його військо під час чергової битви з татарами. 1777 року ікону коронували – тобто визнали факт її чудотворності на рівні Римського Папи. В 1940-х монахи, покидаючи монастир, забрали її до Гданська, де зараз «Більшівцівська Матка Бозка» є чи не головною іконою в величному храмі Св. Катерини, що височить в центрі міста. В самих же Більшівцях з червня 2019-го перебуває найточніша її копія, визнана та освячена на вищому рівні єпископату.
Є в містечку й греко-католицька церква Різдва Христового, збудована 1905 року. Вона доволі типова для того часу та для стилю її архітектора – Василя Нагірного. Освячував храм особисто митрополит Андрій Шептицький.
Цікавий факт:
У церкві досі зберігаються шість стародруків: «Октоїх» (1687), «Тріод Постна» (1687), «Тріод» (1688), «Псалтир» (1783), «Апостол» (1772), «Апостол» (1830). Усі книги віддруковані у львівських типографіях.
Садиба Кшечуновичів
Ще одна пам'ятка Більшівців – садиба Кшечуновичів, останніх господарів містечка до 1939 року. На перший погляд, будинок можна прийняти за взірець строгого класицизму 1830-х або ж взагалі споруду сталінських часів, але перед нами – творіння середини 1920-х років. Олександр Кшечунович, а потім його син Корнелій побудували фактично новий будинок, бо старий був знищений у вогні Першої Світової. Вони створили повноцінний садово-парковий ансамбль, який нічим не поступався іншим великим маєткам шляхти середнього рівня. Був розбитий чудовий парк з рідкісними рослинами, збудовано млин, а в містечку споруджено понад 130 господарських будівель різноманітного призначення. Більшість з них стоїть і досі – тому можна сміливо стверджувати, що Більшівці завдячують останнім панам своєю інфраструктурою.
1939 року Корнель Кшечунович встиг евакуюватись перед навалою червоних – йому вдалося емігрувати з родиною до Великої Британії.
Городенка лежить у східній, низинній, частині Франківщини, на т.зв. Покутті, й серед інших історично цікавих (а нецікавих тут просто нема) населених пунктів – як-от Снятин чи Гвіздець – виділяється саме перебігом історичних подій, пов’язаних з нею. В середині XVIII ст. вона стала однією з улюблених резиденцій екстравагантного Миколая Базиля (Василя) Потоцького (1707-1782), більше відомого як фундатора Почаївського монастиря та господаря Бучача. Але Городенку він любив не менше за Бучач, і також проводив тут немало часу. А жив Миколай Василь-Базиль, м’яко кажучи, яскраво, навіть за мірками поведінки тогочасних магнатів.
Цікаві факти:
Так, одного разу, відправившись на сейм до Варшави, він вирішив в’їхати до столиці «з понтами» - у кареті, запряженій ведмедями, та у хутрах з діамантовими ґудзиками, демонструючи тим самим свої статки. Усі оцінили. І Потоцького почали ненавидіти.
Миколай Базиль Потоцький.
У 1755 р. його за п’яні дебоші та знущання над мешканцями Львова вигнали з армії (де він мав власну корогву – тобто військове з’єднання під своїм прапором) та обклали великим штрафом. Пізніше його численні недруги написали, що «безумний Базиль» особисто вбив від 40 до 150 людей, і за те його піддали баніції – позбавили громадянських прав. Але це підтвердження в документах не знаходить.
1758 року наш герой і взагалі «збожеволів», з точки зору польської верхівки: через відмову ксьондза пробачити йому гріхи демонстративно перейшов до греко-католицької церкви, та став, у т.ч., Василем замість Базиля. Ось після цього на нього градом і посипалися памфлети, а вищими сферами почали ширитися чутки про особливі жорстокості та дикий норов Потоцького. Скільки в цьому було перебільшення – сказати вже важко.
Навіть у Почаївському монастирі, де старий магнат мешкав в останні роки нібито у скромності, пості та молитві, він собі не відмовляв у насолодах – жив в окремому будиночку… з дівчатами – здебільшого, з власних кріпачок, але також, мовляв, і з почаївськими городянками. Це монахів страшенно дратувало, як і сам факти присутності головного спонсора монастиря на території, але нічого не поробиш. Ось так до смерті Потоцький примудрився «доставати» усіх навколо.
Отже, амбіційний Миколай Базиль, полюбивши Городенку, вирішує збудувати в ній не просто великий костел, а й прикрасити його витворами великого та загадкового Іоганна Пінзеля – українського Мікеланджело, генія барокової доби, людини-таємниці, на яких було таким багатим те сторіччя.
Костел Зачаття Діви Марії в Городенці, спонсорований Потоцьким
Ми дійсно та достеменно знаємо про Пінзеля дуже мало. Ані дати народження, ані походження – все оповите таємничістю, можливо – свідомою. Це й породжує численні припущення про його особистість. Найбільш сенсаційне з них говорить, що «Іоганн Пінзель» – це взагалі такий собі «Шекспір від різьблення», колективний «аватар» групи майстрів, які творили водночас в різних частинах тодішньої Галичини, але були об’єднані через невідому нам мету масонськими обітницями, у т.ч. анонімності.
Цікаві факти:
При цьому існування самого майстра Пінзеля як реальної людини сумніву не підлягає – відомо, коли він одружився, імена та дати народження двох його синів, відомості про отримання грошей. Отже, у 1751 році «скульптор вівтарний» одружується з вдовою Кейтовою, через рік у них народжується син, названий Бернардом, а у 1759 році – ще один син, Антон.
Приблизно в жовтні 1761 року великий скульптор помер. Це можна вирахувати з факту та дати наступного шлюбу його удови з німцем Беренсдорфом (для неї, зазначимо, це був вже третій шлюб), який стався восени 1762 р. Враховуючи те, що в ті часи жінка мала зберігати траур за чоловіком не менше року, Пінзель пішов з життя десь в середині осені попереднього року.
Місто його поховання так само невідомо. За логікою, це мав бути костел в Бучачі, де він провів останні дні, але жодного запису про це нема, як і атрибутованих поховань в костелі взагалі – більшовики викинули на смітник кістки усіх, хто там спочивав.
Фігура Діви Марії на колонні біля костелу - робота Іоганна Пінзеля
Тим більше невідомо, що Пінзель робив, та де перебував, до середини 1740-х років, коли його ім’я несподівано «виринає» як чи не першого серед скульпторів Галичини, провідного майстра у Потоцького та виконувача багатьох інших важливих замовлень. «Він міг прийти з Богемії чи Сілезії, Баварії чи Італії. Або ж бути русином чи поляком, мандрувати тими краями в пошуках майстерності й знань», – пише культуролог Тарас Возняк.
Італієць, німець, чех чи українець – ким би Пінзель не був, саме у городенківському костелі Зачаття Діви Марії він мав можливість максимально показати свій геній, створивши аж 33 скульптури, з яких 18 – для головного вівтаря.
Цікаві факти:
Вівтарні скульптури костелу в Городенці стали найбільшими за розмірами творами Пінзеля – їх висота сягала понад три метри. Його ж роботою вважаються й фігури грайливих янголят-путті, які також прикрашали вівтар. Усього ж розкішний до неможливості інтер’єр костелу включав до 200 янгольських голівок, вирізаних, за припущеннями дослідників, учнями майстра.
Сам костел будувався у 1745-54 роках Бернардом Меретином – ще одним улюбленцем Потоцького, та фігурою не менш загадковою. Про нього, щоправда, відомо трохи більше – наприклад, те, що був він італійцем. Як і Пінзель, Меретин, який помер 1759-го, не дожив до формального закінчення та освячення храму десятьма роками пізніше.
Ще через сто років костел реставрували, потім знов відновлювали після пошкоджень Першої Світової. Друга Світова костел, на диво, особливо не зачепила. Далі потягнулися нудні та небезпечні для релігійних споруд приєднаних Совєтами територій радянські роки, а Пінзелеві фігури все ще «вперто» прикрашали зачинений, розграбований, запустілий костел. Біда прийшла «за п’ять хвилин» до перебудови – в середині 1980-х завгосп ПТУ, яке містилося в комплексі колишнього монастиря навколо костелу, наказав порубати геніальні твори на банальні дрова! Святі та янголи шматками пішли у розтопку, і згинути б їм взагалі безслідно, але у місто навідалася (хтось таки повідомив про нищення скульптур!) рятувальна експедиція Львівської картинної галереї на чолі з невгамовним Борисом Возницьким. Те, що він побачив, одразу примусило посивіти навіть його, вже загартованого такими самими сценами в інших місцях Галичини...
Цього янгола порубати повністю не встигли. Фото - з сайту "Збруч"
Це було жахливо: наприклад, від Святої Єлизавети залишилась сама голова, тоді як від Святої Анни – тільки тулуб. З усього знайденого вдалося більш-менш скласти докупи лише п'ять фігур. Через тиждень Возницький вже не знайшов би і цього. Вціліла лише одна зі статуй янголів, який стояв на вершині іконостасу. Другого янгола безжально розчленували – ніг та рук так і не знайшли, голову, закинуту у підвал, витягнули аж через місяць.
Возницький перевіз все, що зміг, до Львова. Зараз скульптури з Городенки – одні з експонатів тамтешнього музею Пінзеля на Митній площі. А в Городенці й досі стоїть, єдина з Пінзелевих статуй на Франківщині, Діва Марія на своєму первісному місці – колонні біля храму (див. одне з фото вище).
В вівтарній частині також дивом вціліли рештки стінопису. В принципі, й зараз до костелу варто зазирнути – він вражає величчю та довершеністю архітектурних пропорцій.
Є в Городенці і інший храм – греко-католицький, на честь Успіння Марії. Його Потоцький спорудив 1763 року. І, за дуже стійкою легендою (яка прослідковується від самого початку існування храму) поставив його на спокуту гріха вбивства такої собі Бондарівни – красуні з сусіднього села Чернятин. Про це було складено навіть народну пісню.
Церква Успіння Марії, поставлена на спокуту вбивства злощасної Бондарівни
Цікаві факти:
В пісні Потоцького звуть «паном Каньовським» - тобто Канівським. Він був старостою Канева в час, коли вбив дівчину.
В численних варіантах пісні змінюється лише місце події - Богуслав, Луцьк, Бучач, ну і, власне, Городенка.
Драму на цей сюжет писала Леся Українка. Музичну обробку до балади створив «батько української опери» Микола Лисенко.
Саме після вбивства Бондарівни Потоцького «пересмикнуло». Як спокутувати гріх, він, нібито, радився в одного монаха. Той сказав, що треба збудувати сім церков та молитися до кінця життя. Так неврівноважений вбивця став одним з найбільших фундаторів святинь на Галичині. Причому – вже греко-католицьких. За тим ж переказом, Потоцький усього за життя профінансував не 7, а 77 храмів на теренах Західної України. Звичайно, це перебільшення, але спонсорська діяльність Миколи-Василя прослідковується, щонайменше, у двох десятках храмів.
Резонно приспускають, що злощасну Бондарівну звали Марією. Тому і храм було побудовано на честь її небесної покровительки.
І це ще не всі пам’ятки Городенки. Тут є вірменський костел, споруджений 1706 року, який виконував і оборонну функцію. На його стінах можемо побачити сліди від снарядів та куль. Хто і коли стріляв по храму? Вояки Першої Світової, більшовики 1939-го чи пізніше? Є і велика синагога, але сильно спотворена в радянський період через розміщення в ній спортзалу.
Міст Потоцького в Городенці. Фото - Н. Романського
А, мабуть, найневідоміша пам’ятка Городенки ховається, у прямому сенсі, в кущах. Це - триарковий міст над струмком Ямгорів. Точної дати зведення його фахівці не знають, але це точно часи Потоцького, тобто 1745-69 роки. Ямгорівський міст - найдавніший діючий міст Галичини та другий за віком в Україні (бо найдавніший – в Кам'янці-Подільському). Його сучасний вигляд – наслідок реконструкції кінця ХІХ ст. коштом барона Якова Ромакшана. Барон мав резиденцію в сусідньому селі Серафинці, й тому відремонтував міст, яким мав їздити кожного разу.
Доволі велике село в Богородчанському районі відоме одразу декількома цікавинками. Перш за усе, це монастирський комплекс ПЦУ, засновником якого вважається виходець з Афону, ігумен Йов Княгиницький. Він заклав монастир 1611 року – одразу як оборонний. (Втім, такими були і усі великі обителі в невеличких гірських селах регіону – від Уніва до Гошіва). Тут його і було поховано.
Монастир доволі швидко став осередком вченості – його бібліотека була однією з найбільших книгозбірок в Галичині. З 1620 по 1748 роки він мав статус ставропігії - тобто повної самостійності від місцевої церковної влади.
Цікавий факт:
Монастир не просто був автономним – він швидко став першим серед галицьких: згідно рішень Київського собору 1628 року, йому підпорядковувались 556 (!) менших монастирів від Волині до Буковини.
1785 року Манявський скит, на той момент останній православний монастир Галичини, був закритий австрійським урядом в рамках кампанії секуляризації в Австрійській імперії. З того часу споруди занепали, були розібрані, дерев’яна церква з його території перенесена до Богородчан, а згодом – до Надвірної. Тільки дзвіниця, поступово руйнуючись, продовжувала вартувати територію колишнього скиту, куди все одно точилось паломництво. Відновлено монастир було тільки за часів Незалежності, 1998 року.
Цінний іконостас з Манявського скиту, переданий після його закриття до Богородчан, з 1924 р. зберігається у Національному музеї ім. Шептицького у Львові.
Цікавий факт:
В «Великому Скиту», як звали колись Манявський монастир, заповів поховати себе гетьман Іван Виговський (бл. 1609-1664) – справжній український патріот, неталанний наступник Хмельницького, переможець московітів при Конотопі, розстріляний вже поляками за організацію таємної змови проти них. Зараз в монастирі є символічна могила Виговського, але достеменно невідомо, чи була виконана остання воля страченого екс-гетьмана.
За 380 м від Манявського скиту розташований т.зв. Блаженний камінь – колишнє язичницьке святилище, і, як водиться, «місце сили» до нашого часу. За переказами, сюди приходив сам Данило Галицький (якщо так, то, можливо, тоді там стояла капличка, або князь-король був таємним язичником). З каменю тече вода, властивості якої прирівнюються до святої води у відомому місці паломництва у Франції – в Лурді.
Не менше «паломництво» останні 140 років у Маняві відбувається до тамтешніх водоспадів. Причому, окрім головного та найвідомішого – власне, Манявського, існують ще Мар'янчині водоспади на річці Кобила (права притока Манявки).
Таємничий та дивовижний водоспад в Маняві
Трохи задовга, але живописна дорога до Манявського водоспаду лежить через декілька переправ через струмки, де доводиться йти по каміннях. Але саме такий шлях підготовляє до зустрічі з дивом – красенем-водоспадом, який трьома каскадами падає в зарослій мохом ущелині з висоти близько 17 м.
А в центрі Маняви, біля будинку сільради, знаходиться дуже пізнавальний музей ведмедя. Ініціатором його створення у 2006 році став місцевий еколог Микола Скіданюк, занепокоєний зменшенням карпатської популяції косолапого. Тут ви дізнаєтесь усе про цю тварину – стільки ж знають хіба що у притулку для ведмедів «Домажир» поблизу Синевиру.
За 14 км від Маняви, в селі Старуня, є грязьовий вулкан – причому його унікальність є визнаною в усьому світі, але не за фактом існування, а за речовинами та мінералами, якими він вибухає. Вперше вулкан проявив себе 1977 року після землетрусу у румунських горах (той землетрус знищив центр Бухареста). Відтоді він постійно вивергає з 8 кратерів - головного та декількох допоміжних - газ, воду, глинисту пульпу, іноді нафту. До слова, деякі плоди виверження вулкану мають і лікувальні властивості.
Причиною виникнення цього грязьового гейзера називають розробки нафти в регіоні. Ґрунтові води викликали окислення нафти, що і дає приплив теплової енергії, яка живить вулкан.
Вулкан в Старуні є єдиним озокеритовим вулканом світу
До того ж, Старуня – ще й палеонтологічний заказник. Бо колись тут було солене озерце, що під шаром розсолу приховувало трясовину з бітумів – окисленої нафти й озокериту («гірського воску» - вуглеводного мінералу, дійсно схожого за структурою та виглядом на бджолиний). Мамонти та волохаті носороги потрапляли в це болота та гинули під власною вагою. Їхні забальзамовані рештки і почали знаходити тут з 1907 року.
Цікаві факти:
Першого знайденого мамонта (це виявилася самиця), робітники, що добували нафту, ледве не «роздерібаніли» на шматки, але вчені вчасно врятували більшість туші та відправили до Львова, де вона і зараз знаходиться в експозиції природознавчого музею. Але ми можемо бачити там не повну мумію, а скелет. Шкіру вивішено поруч.
А посмертній «сусідці» мамонтихи - трирічній самиці носорога - «пощастило» зберегтися практично повністю. Її також відправили до музею, але вже до краківського. Це єдина в світі цілком збережена мумія такої тварини.
2019 року на в’їзді до Старуні встановили дві скульптури мамонтят, які одразу сталі місцем для фотографій. Невдовзі до них «приєднаються» й дорослі особини, маркуючи тим самим місце палеонтологічної сенсації.
Пізніше в Старуні знайшли ще мумії носорогів, одну з яких також демонструють у Львові.
Рогатинщина, окрім церков власне районного центру (а там стоїть, нагадаємо, церква Святого Духа, яку внесли до списку ЮНЕСКО, і яку вважають «церквою Роксолани»), є ще декілька напрочуд цікавих, але мало відвідуємих культових споруд. В першу чергу це – храми в селах Чесники та Черче, кожен з яких є дуже атмосферним та загадковим. Обидві церкви зберегли історичне оточення, і ніщо не заважає знімати тут фільми про середньовіччя – благо й природа навкруги більш ніж мальовнича.
Михайлівська церква в Чесниках стоїть на околиці села, на пагорбі, де колись було язичницьке святилище: археологи навіть вважають, що кам’яна платформа, на якій стоїть храм, є платформою цього капища.
Архаїчні обриси храму з потужними контрфорсами – підтримуючими конструкціями - безумовно говорять про його оборонне призначення, та побудову у ХІІ чи ХІІІ сторіччях. На жаль, всередині все не дуже добре – частина іконостасу ще зберігається, але розвернутися в храмі практично неможливо, бо все заставлено напівзотлілими риштуваннями від припиненої реставрації ще початку 1990-х. Хоча спробуйте відшукати ключа до храму в селі – і, можливо, вам вдасться зробити кращі фото, ніж колись авторові.
Храм та пам'ятник Хржановським в Чесниках
Цікавий факт:
Саме з Чесниками серед усіх сіл регіону пов’язана дивна легенда про монаха з таємничого ордену Троянди та Хреста, який, нібито, прийшовши до цієї місцевості десь наприкінці XVII сторіччя, збирав лікувальні трави та допомагав місцевим мешканцям. Можливо, це не така вже й легенда: по-перше, вона доволі чітко окреслює територію, де діяв дивний лікар – це Чесники та декілька поселень навколо. По-друге, XVII сторіччя вже непогано задокументовано, а перекази про загадкового монаха прив’язані до певного періоду – 1680-90-х років Хоча не виключено, що ці записи можуть бути підробкою романтичних власників цього місця наприкінці XVIII-го та на початку ХІХ сторічь – шляхтичів Хржановських. Але навіщо?
Доречи, останні з родини Хржановських поховані біля церкви – напис на високої мистецької вартості пам’ятнику (скульптор невідомий) у вигляді фігури сумної жінки сповіщає, що монумент встановлено 1826 року невтішною удовою та матір'ю, яка втратила протягом короткого часу не тільки чоловіка, але й двох дітей. Що за горе тоді спіткало дідичів села? Якась епідемія? Але свідчень про неї немає – тим більше, що було вже ХІХ сторіччя, коли такі випадки ретельно фіксувалися, особливо щодо шляхетських родин. Про нещасний випадок історикам тим більше не відомо. Тобто, цей пам’ятник – ще одна загадка Чесників, адже архіви поки мовчать про те, чому так раптово перервався рід Хржановських. Може, це якось пов’язано з пошуками могили чи скарбів таємничого монаха? Ось де може розігнатися уява авторів усіляких програм про українську містику!
Інше село, яке нас цікавить – Черче – лежить на битому шляху від Рогатина до Львова. Назва села, яка колись звучала як Чернецьке, походить від монахів – цього разу реальних, що оселилися тут ще у ХІІІ сторіччі, рятуючись від монголів.
Архаїчного вигляду церква в Черче
Храм в селі згадується в джерелах від 1565 року. Сучасну церкву на честь Св. Василя поставили 1733-го на місці, принаймні, двох попередниць. Є припущення, що вона є старшою цієї дати, та перенесена в село з якогось іншого місця. В радянські часи їй дуже пощастило – тут зробили музей побуту, тому навіть реставрували 1970-го року.
Взагалі, архітектура цього храму нетипова для регіону, бо відноситься до бойківського стилю. Можливо, це обумовлено тим, що працювали на будівництві саме бойки, які і поставили доволі неблизько від рідних земель такий храм. Іконостас також автентичний - XVIII ст., з дещо зміненим порядком розташування ікон та відсутністю традиційного розп’яття зверху. При цьому, якщо саму церкву поновлювали, то іконостас навіть жодного разу не консервували, тому його цінність безумовна та надвелика, але і стан потребує ретельного догляду, на що у громади нема грошей.
Біля цієї церкви, дорогою до Львова, ми й звершимо нашу віртуальну прогулянку дивинами Прикарпаття. Занотуйте собі ці об’єкти та включить їх до вашого плану наступного відвідання Івано-Франківщини. Доброї вам дороги та гарних відкриттів!
За матеріалами http://kontrakty.ua.