Рогатин – непрочитана книга...

Відкриття перше – Рогатин міг бути не там, де він є зараз. Біля села Підгороддя свого часу виявили одне з найбільших давньоруських поселень. Можливо, це і був старий Рогатин, який спалили на рубежі XII століття під час походу хана Батия. У літописах є багато згадок про той похід. Ці події відбилися і в назві урочища Батовиця з його курганами, які досі не досліджено. Переповідають легенди, що в одному кургані поховали якогось великого воєначальника зі золотою колісницею. Були начебто спроби шукати ту колісницю, та так ніхто її і не знайшов. Натомість реальними доказами того, що Рогатин було засновано на місці первісних поселень слов’янських племен, є археологічні пам’ятки, знаряддя праці, посуд, язичницькі ідоли, топонімічні назви.

А як вам така пригода? Згадує Олег Бойкевич: «Коли у вісімдесяті роки в околицях Підгороддя розкопали давнє поселення, я побіг з цією новиною до львівських археологів. Вони не повірили! Кажуть: «Не може бути таке величезне поселення, щоб ми ще про нього не мали відомостей». А я ж сам міряв кроками ті оборонні вали, приніс  пам’ятки, які ми там знайшли! Тоді я знайшов у Франківську археолога Богдана Томенчука, привіз його на місце. Потім археологи разом із краєзнавцями провели часткові розкопки, і виявилося, що це справді одне із дуже великих поселень, ймовірні залишки літописного Рогатина, про який писемні джерела вперше згадують 1184 року».

Відтак новий Рогатин постав на території села Филиповичі. Збереглося ядро планування міста. Ринкова площа і головні вулиці  існують досі у своїх історичних параметрах завдяки тому, що будинки зводили на тих самих місцях: один згорів – його відбудували або звели на фундаментах новий.

Середньовічні будівничі максимально використовували рельєф, щоби якомога краще захистити місто. Рогатин був дуже добре укріплений, і передовсім не людськими руками, а природою. З трьох боків його оточувала вода: річки, потоки, болота, стави.  Традиційним захистом були земляні вали, рів і укріплення – спершу дерев’яні, а з XVI століття кам’яні. Поза фортечними стінами тягнувся здоровенний став – на півтора милі до самого Підгороддя, як написано у хроніках. Ані на болотах, ані на ставі сильно не погарцюєш! Там, де не було природного захисту, місто обороняв замок. Він мав декілька веж, дві брами і підвісні мости до них. У замковому описі детально описані будинки, які стояли на замковій території, гармати, гаківниці, пристрої для виливання ядер. Зі замку прострілювався простір перед міськими брамами, так що неможливо було потрапити у місто, не пройшовши біля замку під прицілом гармат. А там – нова засідка: костел-твердиня із фортечною вежею, оперезаною бійницями.

На відміну від замку, збудованого з дуба, костел був мурованим. Під час козацьких воєн XVII століття замок було зруйновано. Його відновили, але він зазнав нових руйнацій, після яких почав занепадати.

Трохи більше століття у Рогатині проіснував Домініканський монастир. Монастирський комплекс, відповідно обгороджений, розташовувався фактично ще перед міськими укріпленнями. Доля монастиря драматична. Козаки Хмельницького поруйнували його, «за Австрії» будівлі знесли, руїни протрималися ще до XX століття, зараз пам’ятки вже немає. Можна впевнено сказати, що під монастирем були підземелля і крипти. Тетяна Петрів розповідає, як кілька років тому вони з Олегом Бойкевичем перебували на тій території, і в місці, де трішечки провалився асфальт, проглядалися склепіння.

Підземелля у Рогатині – окрема тема. Дослідники виявляли підземні ходи на кілька ярусів – від 3 до 14 м глибини! Усі підземні шляхи сходилися до ратуші. Першу ратушу з вежею збудували у першій половині XVI століття – на це місто отримало спеціальний привілей від короля. Також король дозволив спорудити громадську лазню. Неподалік від ратуші був головний водозбір, до якого дерев’яними трубами потрапляла вода. Є середньовічні згадки, що в підземеллях центральної частини міста був сукняний цех, де виготовляли полотно, яке потім вибілювали в ставах у сусідньому містечку. 

Сьогодні можна тільки за світлинами вказати, де на ринковій площі стояла ратуша…

Для допитливого туриста

Що тільки не траплялося знайти рогатинцям у культурних шарах опільської землі! Наприклад – човен-довбанка. Його було виявлено під час меліораційних робіт із впорядкування русла ріки Гнилої Липи. На жаль, той човен вчасно не укріпили і він  розсипався. Чимало цінних артефактів знайшли на території храму Різдва Пресвятої Богородиці, серед них – жертовник; напевно, там було язичницьке поховання. А хтось, копаючи буряки, наткнувся на ядро зі замку.

Має чим похвалитися і Олег Бойкевич: «Одного разу прорвало водогін. Ремонтники добиралися до місця пошкодження. Дивлюся – труба стирчить дерев’яна.

Я закликав товариша, ми один фрагмент взяли на плечі та й понесли до музею. Обробили його спеціальними засобами і він зберігається на першому поверсі дзвіниці храму-музею Зішестя Святого Духа».

Єдиною будівлею на колишній замковій території, яка збереглася до наших часів – звичайно, у зміненому вигляді, – є костел св. Анни. Офіційною датою його спорудження вважають 1666 рік, але раніше тут уже був дерев’яний костел. На території костельного цвинтаря був один із входів до замку.

Костел відігравав оборонну роль, мав високу вежу з бійницями. Різьба, надгробні плити з текстами латиною, фрески XVI століття – все це є у храмі й досі, хоч він у різні періоди своєї історії зазнавав значних руйнувань.

Вівтар сучасний, але відтворений за зразком первісного. У костелі досить професійно підійшли до збереження і експонування пам’яток. Коли під час ремонту клали на підлогу плитку і бачили щось цінне із давніших часів, то залишали це для огляду. В костелі найкраще збереглися поховання у підземеллях. З дозволу священника можна спуститися в ці катакомби і оглянути їх. Кажуть екскурсоводи, що у майбутньому це буде цікава туристична фішка.

До речі, з ініціативи настоятеля парафіяни видрукували збільшені копії архівних світлин Рогатина і створили в інтер’єрі храму своєрідну фотогалерею. На цих фото видно, зокрема, орган, який не зберігся. За ним виконував музичні твори Франц-Ксавер Моцарт, син композитора Вольфганга Амадея Моцарта. Шукаючи роботи, він прибув до Галичини і почав кар’єру з уроків музики дітям у сім’ях місцевих шляхтичів. Спочатку це був Підкамінь поблизу Рогатина, а потім Бурштин. Моцарт-молодший мандрував Рогатинщиною і навіть використовував у своїй творчості мотиви народної музики Опілля.

Олег Бойкевич поділився історією порятунку однієї з дерев’яних скульптур Пінзеля, які оздоблювали костел. Було це у 60-ті роки. Мимо костелу проїжджав Борис Возницький (мистецтвознавець, музейний діяч, рятівник історико-культурної спадщини. – Авт.). Забіг усередину й побачив, як сторожі кидали в буржуйку безцінні скульптури і так грілися. Возницькому вдалося вихопити одну-єдину фігуру і вберегти її від знищення.

Зараз храм зараз належить римо-католицькій громаді, яка переосвятила його з костелу св. Миколая на костел св. Анни. Переосвятили, оскільки в приміщенні костелу у радянські часи був і склад, і магазин, і відбувалося плюндрування сакральних пам’яток.

Збереглися документальні свідчення XV ст., автором яких був поранений хрестоносець – йому надавали допомогу в костелі. Він залишив опис храмового майна і його скарбів, наприклад, знаменитих дзвонів. Лицарю, котрого поставили на ноги, пощастило. А от сім’ї, що мешкала у кам’яниці через дорогу від костелу, – ні.

Це, щоб ви знали, не просто собі кам’яниця, а перший рогатинський хмарочос на 4 поверхи, зведений «за бабці Австрії»! Тільки з ним пов’язані сумні події. Власник будівлі, жид Фельд, мав доньку на ім’я Леонора. З нею хотів одружитися один місцевий хлопець, але він не був таким багатим, як її тато. Фельд не дозволив доньці вийти заміж за того «бідняка», і дівчина скочила з балкона. Відстань до землі була не надто велика, однак нещасна розбилася на смерть. Опечалений тато замовив на спомин про доньку гарний барельєф і встановив його на фасаді своєї кам’яниці. От і вся історія. Без недомовок чи загадок.

Загадки – деінде, і шлях туди в Рогатині покаже навіть мала дитина. Бо далеко не кожному місту пощастило мати 500-літню автентичну дерев’яну церкву, яка належить до Реєстру світової спадщини ЮНЕСКО. Йдеться про храм Зішестя Святого Духа.

Збудований він з дуба, первісно – без жодного металевого цвяха. Там, де було потрібно, використовували дерев’яні кілки. Вважалося колись, що дуб морили, він довго сохнув, аж поки закам’янів, і аж потім з нього будували. Насправді ж дуб затвердіває дуже швидко. Деревину з будівлі храму брали на дослідження у Німеччині; з’ясувалося, що дерево було зрізане ще у 1480-90 роках. Зрізали його і відразу викладали з того бруса стіни.

Зовні одна зі стін храму була розписана. За сонячної погоди відчитується щось наче зображення покрову Богоматері. Відновити ці розписи, мабуть, вже не вдасться. На історичних світлинах видно дві ікони справа від входу, які були прикріплені до стіни храму. Збереглися дірочки і кілочки – сліди, як їх фіксували. На чому були написані ікони – на полотні чи на дошці, – наразі загадка.

Церква відома своїм мистецьки виконаним іконостасом 1650 року. Ікони написали майстри та підмайстри Львівської школи іконопису і малярства. Сім ікон з попереднього іконостасу XVI століття зберігаються у фондах Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові.

Найстаріша ікона, яка зберігається у храмі, – «Йоан Хреститель з житієм».

Тепер – увага! Над виходом з церкви висить ікона Страшного Суду кінця XIX століття. Якщо уважно придивитися, у Пеклі опиняються чоловіки, а жінок ангели беруть до Раю!

Підлога храму викладена кам’яними плитами. Серед них – дві надгробні плити з 1625 і 1630 років. У цій церковці також є крипта з кам’яними склепіннями, де були поховання.  

І так ми потихеньку підібралися до головної інтриги! Як гадаєте, чому дзвіниця об’єднана з будівлею церкви? Для православного храму, яким початково була церква, це зовсім не характерно. Розгадка насправді проста. Церква розташована на насипному пагорбі, вся низина під яким була затоплена водами річки Гнилої Липи. Дзвіниця ж стояла майже над обривом. Вода підмивала берег, і був ризик, що дзвіниця зсунеться у ріку. Церковне братство укріплювало берег, підмуровувало дзвіницю, однак це не давало результату. Врешті дзвіницю перенесли майже впритул до церкви. У наш час спеціальним радаром сканували територію храму. Там, де стояла дзвіниця, під шаром землі збереглися кам’яні фундаменти. Щодо ріки, то вже в австрійський період інженери впорядкували її в одне русло.

У туристичних путівниках Святодухівський храм неодмінно пов’язують з іменем Насті Лісовської (Роксолани). Буцімто, кримські татари полонили доньку пароха церкви Зішестя Святого Духа, а згодом вона стала дружиною турецького султана Сулеймана Пишного і переконувала османського володаря не нападати на її батьківщину. Хоч є й альтернативна версія – про те, що майбутню султану могли викрасти зовсім не кримські татари. Вона народилася орієнтовно у перші роки XVI ст. А у 1509 році Рогатин зробився мішенню молдавського господаря на прізвисько Сліпий – у нього не було одного ока. Він мав амбіції взяти Кам’янецький замок на Поділлі, але зазнав невдачі. Як і у Галичі, як і у Львові. Відтак пішов той Сліпий на Рогатин. І поставив ультиматум: відчиніть мені ворота, інакше спалю місто. Ворота відчинили, він місто спалив, людей полонив. І цілком можливо, припускає Степан Пушкар, що тоді в полон потрапила й Анастасія Лісовська, як цю юнку називає літературна традиція. Якщо все сходиться, то умовна Роксолана була ровесницею Святодухівського храму і бачила його на власні очі. 

Моя наступна зупинка – музей «Опілля».

У музеї вам покажуть багато раритетних експонатів: від зданої колись кимось на макулатуру мапи 1791 року до бідона, у якому зберігався архів УПА.

Чи, наприклад, знаменита опільська вишивка.

Опільську вишивку ви можете знайти також, до речі, у Меморіальному музеї-садибі Миколи Угрина-Берзгрішного. Гляньте, які раритетні вишиті сорочки там мені показала пані Тетяна. 

А чого варта опільська кераміка. Старші люди розповідали, що був такий майстер Януш. Коли він привозив на базар горщики, то перевертав фіру, і жоден горщик не розбився – ото була реклама!

Зали музею наповнені пам’ятками різних часів, які ілюструють історію Рогатина і околиць.

А ще рогатинці мають що розповісти про жінок, які вписані в історію опільського краю героїчними вчинками. От хоча б Ганна Дмитерко. Вона була пластункою, закінчила вчительську семінарію, а потім вступила у Легіон українських січових стрільців і, перевдягнувшись у стрілецький однострій та видаючи себе за чоловіка, брала участь у боях. В усусах вона познайомилася з майбутнім чоловіком Василем Ратичем, який по закінченні І світової війни був професором української гімназії у Рогатині і її останнім директором до ліквідації закладу у 1939 році.

В експозиції музею «Опілля» є фото, на якому Ганна Дмитерко зображена разом із Ольгою Басараб і Софією Галечко.  

А ще, думаю, екскурсії музейним підземеллям – це було б теж цікаво туристам...

Музей розміщений у найдавнішій міській цивільній будівлі, якій приблизно 250 років. Є думка, що цей будинок зведений на замкових підвалинах.

Керівник музею Роман Ясінський впевнений у цьому. Степан Пушкар сумнівається і дотримується версії, що замок був, умовно, сполучений прямою лінією з костелом, а не розміщений по діагоналі від нього. Зрештою, залишмо цю дискусію фахівцям. Хоча... якби ж то це єдина дискусія! Мені от пощастило записати азартний, у доброму розумінні, діалог Степана Пушкаря і Олега Бойкевича про те, скільки насправді може бути років ще одній рогатинській святині – храму Різдва Пресвятої Богородиці.

Заведено вважати, що цей храм споруджували у період XII-XV століть – мовляв, його мури тотожні з мурами Галицького замку, який з’явився ще за княжих часів.

Однак, вважає Степан Пушкар, це значно молодша пам’ятка, приблизно з першої половини XVII століття. Що може бути доказом? От хоча б тексти на надгробних плитах. Олег Бойкевич добре пам’ятає, у якому місці церковного подвір’я він бачив ці плити з червонуватого теребовлянського каменю, оброслі травою. На одній із них чітко видно дату – 1605 рік. (Були й інші надгробні плити, але під час ремонту вони опинилися під шаром цементу і підлоговою плиткою).

А ось і ще важливі факти. Над дверима у стіні, де був вхід на територію храму із західного боку, можна розібрати напис, що ці двері були заново (тобто вони не первісні) встановлено у 1729 році.

Відтак на східній брамі, яка не збереглась, вказувалося, що двері споруджено на пожертви за часів короля Владислава IV. Мислимо логічно: помер він у 1648 році, відповідно, десь у першій половині XVII століття було споруджено і браму, і, очевидно, стіни мурів. І, можна припустити, – сам храм. 

Мені би вже й цих аргументів вистачило, але то ще не все! Відомо, що у давньоруських храмах два бокові приміщення за іконостасом (їх називають апсидами) відігравали роль ризниці та скарбниці. У храмі ж Різдва Пресвятої Богородиці апсиди мають вигляд невеличких стилізованих заокруглень, а ризниця і скарбниця розташовані перед іконостасом, а не за ним.

Храм цікавий ще й з іншого погляду – як братська церква. Про братів Рогатинців, знаєте, правда ж? Вони були чільними членами Львівського Успенського братства й спричинилися до створення Рогатинського братства, яке гуртувалося навколо храму Різдва Пресвятої Богородиці.

 

Вулицею Братів Рогатинців у Львові я ходжу чи не щодня. Вулицею Руською, де було їхнє друге помешкання, – теж. Так що мій сентимент до них очевидний.

...Сімдесяті роки XVI століття – сини рогатинського міщанина сідляра Кузьми, Юрій та Іван, перебираються зі своїми сім’ями до Львова і купують тут будинок. Вливаються у життя руської громади, вступають у Львівське Успенське братство, зосібна Юрій Рогатинець долучається до його реформування. Стати повноправними міщанами у Львові братам вдалося легше, ніж повноправними членами львівського цеху сідлярів, римарів і підпружників. Річ у тім, що православних туди не приймали. Справу вирішила професійна майстерність – Юрій та Іван виготовили унікальне подвійне сідло.  

Брати Рогатинці не поривали контактів із рідним містом. Ба більше, Рогатин стрімко розвивався завдяки їхнім зусиллям. Вони спроваджували сюди фахівців і майстрів – висловлюючись по-сучасному – високого профілю, і це позитивно позначилося на всьому: від широкої діяльності братств до створення грандіозних іконостасів. Тоді народилася навіть приповідка: «Рогатин – другий Львову побратим». Так до слова, показували мені стару мапу, де Львів умовно позначено одним будиночком, а Рогатин –двома!

 

Братства розглядають, зокрема, в контексті протистояння поляків і українців, католиків і православних, але водночас у братствах формувалися самоврядування, просвітництво, вони займалися книгодрукуванням, мали бібліотеку, школи, шпиталі. Отож рогатинський храм Різдва Пресвятої Богородиці цікавий саме у руслі братської діяльності.

Не забуваймо, врешті, що він був оборонним. Усередині будівлі оборонці виходили з хорів на бокові галереї, яких вже немає, і з вікон відстрілювалися. З вежі дзвіниці й з мурів – теж. А тепер уважно гляньте на фото, де зображений фрагмент муру. Бачите сліди бійниць?

Сьогоднішньому оборонцю довелося би стріляти з них хіба що в положенні лежачи. Річ у тім, що рівень дороги постійно піднімався, і якась частина храмових мурів з часом опинилася під землею. Якби розкопати кілька шурфів, мріють рогатинські краєзнавці, то було б видно, як глибоко сягають фундаменти оборонного муру.

А якби ще й провести нові археологічні дослідження, то з’явилися б точніші відомості про вік храму!

Є ще одна ідея, яку озвучив Степан Пушкар. Поряд зі сходами на храмову вежу є невелике приміщення, яке могло слугувати ризницею або скарбницею. Воно привертає увагу добре збереженою формою склепіння і круглим віконцем, яке з блоку вулиці захищене металевою ґраткою – пильний відвідувач оцінить товщину стін. Через цей отвір зсередини захисники міста стріляли у нападників. Також тут є спуск у крипту, де  зберігається згадана вже надгробна плита з 1605 року. У таких криптових приміщеннях, де ховали померлих, завжди були вентиляційні отвори. Так от, якщо за допомогою сучасних приладів знайти ці пустоти, то знадвору через ці вентиляційні отвори можна зробити вхід у крипту, – пропонує Степан Пушкар. Дослідник припускає, що є велика крипта ще десь у вівтарній частині храму Різдва Пресвятої Богородиці.

Уже в  часи незалежності України у крипті знайшли рештки 12 осіб, дорослих і дітей, яких згодом перезахоронили на єврейському кладовищі. Вони переховувалися у крипті, й, очевидно, їх отруїли газом через отвір у стіні храму. Рогатинську синагогу, розташовану через дорогу від храму Різдва Пресвятої Богородиці, було зруйновано. Упродовж чотирьох століть аж до Другої світової війни у Рогатині була активна єврейська громада, у певний період євреї складали майже половину населення міста.

Для допитливого туриста

Олег Бойкевич застав живим чоловіка на ім’я Захарія, який разом з іншими майстрами у 30-х роках минулого століття робив сходи до храму Різдва Пресвятої Богородиці. Вони знайшли старовинний аркуш паперу з текстом «не по-нашому». Папір був дуже цупкий. Майстри вмурували цей аркуш у сходи. Певно, й досі там лежить.

Якщо дозволяє час, у Рогатині варто оглянути будівлю приватної української гімназії (сьогодні – Рогатинський ліцей «Рогатинська гімназія імені Володимира Великого»), яку збудували у 1909 році на гроші міщан.

Долучалися не лише меценати. Розповідають, один селянин не мав що дати, то приніс мішок каменю для будівництва. А інший селянин – неграмотний Іван Телев’як, господар родом із Тернопільщини – заповів усе своє майно на спорудження гімназії. Так високо цінували освіту! Гімназія справді була осередком українства. На меморіальних таблицях вписані імена видатних людей, які творили історію Рогатина. Першим ректором української гімназії був Михайло Галущинський, майбутній комендант УГА.

Гімназійні викладачі ставали очільниками січового стрілецтва і УГА, а гімназисти – січовиками. 

1 вересня 1991 року рогатинці відродили освітянський простір в історичній будівлі, щоб продовжити важливу справу своїх великих попередників.

Прогулюючись подвір’ям гімназії разом із моїми екскурсоводами, я знову почула імена, які вони називали на самому початку, коли ми стартували з меморіального музею-садиби Миколи Угрина-Безгрішного. Бо якраз у садибі Угринів збиралася вся українська еліта Рогатина – на посиденьки і обговорення різних справ: політичних, громадських, освітніх і мистецьких. Художник-модерніст зі світовим іменем Володимир Баляс, художник Юліан Панькевич – єдиний, хто малював Івана Франка з натури і створив майстерні портрети мешканців Рогатина, композитор Борис Кудрик, архітектор, живописець, графік Роман Грицай. Та й власне Микола Угрин-Безгрішний – письменник, драматург, педагог, учасник національно-визвольних змагань, фотохудожник, який задокументував події Першої світової війни і руйнації у Рогатині. Це завдяки йому рогатинці мають чудову фотохроніку їхнього рідного міста і цілий архів світлин січових стрільців. По-різному склалася доля цих людей, але всі вони у свій час докладали зусиль до збереження спадщини Рогатина і популяризації міста, так як це роблять сьогоднішні промоутери Рогатина. 

Підозрюю, мої гіди відчули, що після кількагодинних міських шпацерів у мене в голові – ціла «папка файлів» історії Рогатина. Тож завели мене у місце, ідеальне, щоб розвантажити мозок. Це – Фундуш.

Назва цієї місцини пов’язана з даруванням (фундуванням) певному чернечому згромадженню землі й садів.

З вершини Фундуша видно як на долоні мальовничі рельєфи Франківського Опілля.

Часу на довший відпочинок у мене, на жаль, не було, але підсумувати, що я встигла у Рогатині, вдалося:

 Оглянула залишки природних валів, які захищали місто (орієнтир – місце, де стоїть музична школа).

 Краєм ока побачила підземелля (навіть якщо це не підвалини колишнього замку – все одно потужно!).

 Задзвонила у дзвін храму Зішестя Святого Духа.

 Торкнулася частини старого дерев’яного водогону.

 Перевірила товщину стін оборонного муру і стінок опільських горщиків, які не б’ються.

 Дізналася, що на опільській вишивці немає червоних кольорів – переважають ніжно-рожеві й ніжно-фіолетові.

 Сфотографувала «феміністичний» рушник.

Одне слово, провела день плідно! А після повернення додому вирішила ще раз прочитати історичний роман письменника Романа Іваничука «Манускрипт з вулиці Руської» – щоб ще трохи намандруватися епохою братів Рогатинців. 

Далі буде...

Гіди:
Олег Бойкевич: 067 251 83 60.
Тетяна Петрів: 067 858 15 34.
Степан Пушкар: 066 359 09 09.
Роман Ясінський: 067 266 35 93.
 

Світлини: Христина Дорожовець, Орест Третяк, Тетяна Петрів.

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.