Занурення в Опілля: туристична вуаль галицьких містечок

Не знаю, як інші мандрівники, але я найбільше люблю оте відчуття на старті подорожі: попереду стільки нового, ще незнаного, що аж серце підплигує в грудях! З цим радісним очікуванням я звернула з траси у бік першого пункту – села Помонята.

Була дев’ята ранку, і якраз мала починатися відправа у церкві.

Священник на хвилю затримався, щоб я могла розглянутись усередині й пофотографувати.

Місцева дерев’яна церква св. Миколая (1881 рік) є пам’яткою архітектури місцевого значення. Мала попередницю, яка згоріла. А найдавніші відомості про храм св. Миколая в Помонятичах датуються ще 1638 роком. До початку ХХ століття церква мала ґонтове покриття, яке замінили оцинкованою бляхою. Цікавий візуальний ефект: коли дивишся на храм, стоячи чітко навпроти головних дверей, створюється враження, що він вузький і стрункий. А вже як обходити зліва чи справа, то видно, що церква нівроку широченька. 

Свого часу у Помонятах душпастирював о. Антон Бучацький – в’язень московських таборів. На спомин про його служіння виготовили меморіальну таблицю; вона висить справа, як заходити до храму.

Відразу біля церкви –  будівля зі сірої цегли. Її звели у 30-ті роки минулого століття коштом громади як Народний дім.

Тепер це клуб. У ньому зараз триває ремонт. Точніше, ремонтують дві кімнати, а третя стала тимчасовим прихистком для великої збірки образів.

Помонятицька ікона – це, можна сказати, місцевий феномен. За радянських часів ніде було купити собі до хати образ, тим часом у Помонятах існували осередки підпільного іконопису.

Майстри створювали ікони й навчали цього учнів потайки: вночі, на горищі при свічках. Оскільки полотна бракувало, використовувалися всі доступні матеріали, навіть церета.

Деякі ікони мають характерне письмо, як-от квіткове обрамлення. Це робота сестер Милосердя (їх ще називали Милосердні), які перебували в Помонятах і, зокрема, навчали дівчат крою та шиття. Продаж ікон був нелегальним, тому їх скручували, ховали у торби і ходили від села до села або їхали ще далі – вглиб Львівщини, на Тернопільщину, Закарпаття, у віддалені місця Гуцульщини та Бойківщини.

Влада полювала на народних іконописців. Під час перевірок образи конфісковували, а самих майстрів штрафували, викликали на допити, бувало, що й ув’язнювали.

Коли греко-католицька церква відродилася, з’явилися нові, сучасні ікони, а ці опинилися на стрихах. Щоб не дати їм пропасти, в Помонятах створили постійну виставку, поєднану з місцевими вишивками – основу майбутнього музею.

Завідувачка клубу Марія Запотічна ходила з хати в хату і так зібрала цілу колекцію образів.

Сподіваюся, що за якийсь час, знову навідавшись до Помонят, я оглядатиму старі ікони вже у приведеному до ладу просторому приміщенні клубу. Цікаво, чи збережуть внутрішню «інстаґрамну стіну», на тлі якої полюбляє фотографуватися помонятицька молодь.

Напевно, тим, хто будував Народний дім майже 100 років тому, забракло матеріалів і вони «вклинили» у цегляну кладку добрячий фрагмент каменю. Ось такий подарунок з минулого сьогоднішньому диджіталізованому поколінню.

Більше про опільську ікону з Помонят розповідає короткий фільм, який зняли цієї весни. А нам стелиться дорога до сусідніх сіл Загір’я і Княгиничі.  

Як не почуватися ледаркою, коли вранці люди на городах чи на сіні, бо от-от буде горяч, а ти в затінку дерев спокійно розглядаєш собі «перлину галицької школи народної архітектури»! Це таке я вичитала про храм Воздвиження Чесного Хреста, пам’ятку XVIII століття, у селі Загір’я.

Але то, мабуть, треба почати від часів давніших, коли село мало іншу назву – Жолнів або Золнів. Бо де тут взагалі гори? Це радше горби, на яких розрослося поселення. А внизу – ріка Свірж, яка супроводжуватиме нас упродовж мандрівки. Довідалася, що в селі випадково виявили місце, де стояла піч для виплавлення заліза з болотної залізної руди. Відкриттю посприяли будівельні роботи на ділянці місцевого господаря. Ця знахідка свідчить, що тут могло бути давнє руське поселення. Спраглим пригод раджу пошукати ще й залишки земляних валів у Загірському лісі.

Але все ж таки головною цінністю села є стара дерев’яна церква.

Вона стоїть на пагорбі й гарно проглядається з боку вулиці. У довідці про храм написано, що він збудований з дубових брусів товщиною 12-15 см на високому фундаменті, який вимурували з місцевого каменю і глини. Гм...

Не видався він мені аж таким високим, зрештою, оцініть самі, роздивившись світлини.

Після Другої світової війни ґонтове покриття замінили бляхою.

Мені траплялися дві дати спорудження храму: 1679 рік і 1700 рік. У всякому разі, точно відомо, що близько 1744 року горів вівтар і церкву реставрували, а на початку ХІХ століття і перебудували.

Розписи на стінах також датують XIX століттям, а іконостас поновили вже в наші часи. 

…Чомусь завжди помічаю, на якій висоті стоїть та чи інша будівля, не тоді, коли піднімаюся туди, а вже коли спускаюся. Напевно, тому що дорогою туди роззираюсь на всі боки, щоб відчути дух тієї чи іншої місцини. Ну і заодно пригледітися, чи буде добрий врожай городини і садовини цього року.

Куди далі? Скочуємося зі загірських горбів у Княгиничі. Межі між Загір’ям і Княгиничами практично немає. Побутувала навіть назва Загір’я Княгиницьке. Княгиничі – назва феміністична. Кажуть, правили тут здебільшого княгині-вдови. Ну або інша версія, де все-таки без князя не обійшлося. Легенда розповідає про молодого князя, який під час полювання на вепрів зустрів милу дівчину і зачарувався її красою. Привіз її до себе, й вони обвінчалися. Новоспеченій княгині дуже сподобалися ці місця – мальовничі горби, річки, озера. Князь збудував тут замок, і поселення отримало назву Княгинине, яка згодом трансформувалася у Княгиничі. Перша ж документальна згадка про село – це 1437 рік.

Як їхати від Загір’я до Княгиничів, минаємо старий напівзруйнований млин ліворуч і мальовничий став праворуч.

У Княгиничах є два музеї. Перший постав з ініціативи вчителів історії і розміщений у будівлі Княгиницького ліцею. Археологічні знахідки, документи, ужиткові речі, посуд, одяг висвітлюють історію села в різні історичні періоди. Хочете знати більше про місцеву культуру і традиції – вам насамперед сюди.

Другий музей розміщений у хаті, збудованій у 1920 р. Чому саме тут? Бо у 1946-1947 роках звичайна сільська хата стала конспіративною квартирою головного командира УПА Романа Шухевича. Музей створили у 2007 р. до його сторіччя.

Хата має довгий коридор з кількома дверима праворуч і ліворуч. Нам – ліворуч, де облаштовані три музейні кімнати. Експозиція хронологічно висвітлює дитячі та юнацькі роки Романа Шухевича, його подружнє життя і діяльність в УПА.

Поряд з документами, світлинами, фотоколажами зберігаються особисті речі головнокомандувача, його найближчої послідовниці Катерини Зарицької, зв’язкової Ольги Ільків та інших підпільників.

Якби не приїзд до села у 1991 році легендарного учасника повстанського руху Любомира Полюги, місцеві мешканці хтозна чи дізналися би про існування у Княгиничах підпільної квартири. Повернувшись зі заслання, на світанку незалежності України він відвідав Княгиничі й розповів, що власне звідси впродовж року Роман Шухевич керував українською національно-визвольною боротьбою. 

Як же все відбувалося? У той час командир УПА вже не міг переховуватися в бункерах – мав спухлі ноги і клопіт зі серцем. Отож попросив Катерину Зарицьку і Галину Дидик, щоб знайшли йому місце, де б можна було перезимувати – окреслив приблизну територію на мапі. Княгиничі розташовані неподалік від Ходорова, який мав добре залізничне сполучення, тому звідси зручно було керувати підпіллям. У будинку, де зараз музей, в одній з кімнат проживав адвокат Яким Кузик, а з протилежного боку коридору – голова сільської ради Василь Гарасимович. Зарицька і Дидик відрекомендувалися, що вони переселенки з Польщі, й попросилися тут пожити. Голова виділив їм дві кімнати. Роман Шухевич, прибувши на місце, сказав охоронцям Михайлу і Левку викопати в останній кімнаті криївку для безпеки. І пізно восени тут вже запрацювала підпільна штаб-квартира. Дверима для Романа Шухевича стала віконна шибка. Щільна кукурудза маскувала стіну будинку знадвору. Умовним сигналом було тричі (інший варіант: 3-1-3) постукати у вікно – і всередині знали, що це свої.

Пізніше забрали на цю квартиру зі Стрийщини зв’язкову Ольгу Ільків з її малою донечкою Дзвінкою і мамою Розалією. Прізвище Ольжиної мами було Короленко, відповідно таку назву отримала і підпільна штаб-квартира. Ольга Ільків, доглядаючи дитину, поралася біля кухні, Катерина Зарицька з Романом Шухевичем працювали, Любомир Полюга також або порався по господарству, або ходив у розвідку. Мама Ольги Ільків обшивала місцевих людей і так заробляла на життя. Шухевич на завдання не виходив, доручення передавав через Катерину Зарицьку або Любомира Полюгу. Що цікаво, неподалік від тої хати, у старій школі, стояв гарнізон «стрибків» – підпільники перебували просто під носом в енкавеесників!

У 1947 році було 5-річчя УПА. З цієї нагоди вийшов підпільний журнал «Ідея і чин», який Роману Шухевичу мали передати з львівських теренів. Головний командир вислав на зустріч до Ходорова Катерину Зарицьку. Але за нею вже стежили й на підходах до міста  почали стріляти. Вона відстрілювалася і смертельно поранила офіцера-чекіста. Однак Катерину наздогнали і приголомшили  прикладом. Вона встигла розкусити ампулу з ціаністим калієм, яку підпільники завжди мали зі собою, щоб не датися живими в руки ворогу, але застаріла отрута не подіяла. Зарицьку забрали в тюремну лікарню, а після тривалого слідства засудили і відправили на заслання у Верхньоуральськ. Затримання підпільниці відбулося якраз на княгиницьке храмове свято – празник Різдва Пресвятої Богородиці…

Наступного дня Роман Шухевич послав до Ходорова Ольгу Ільків, щоб дізнатися, чому не повернулась Катерина Зарицька. В Ходорові Ольга почула, як люди говорять про жінку, що вбила радянського офіцера. І зрозуміла, про кого йдеться. Тоді головний командир ухвалив рішення ліквідувати штаб-квартиру. Розпорядився перевезти Ольгу Ільків з мамою і дитиною до Пукова (про підпільну штаб-квартиру у Пукові читайте тут), сам же вирушив у с. Грімне, а звідти невдовзі – у с. Білогорща, яке стало останньою підпільною квартирою Романа Шухевича. Там він і загинув.

Пані Ірина, працівниця музею, показала кімнату, яка слугувала Роману Шухевичу особистим кабінетом. Я спустилася у невеличку криївку.

Її закривали двома лядами, а зверху висипали два мішки картоплі. Треба було добре натренуватися, щоб швидко збігти тісним проходом і вузькими східцями вниз у разі небезпеки. Криївка була трохи довшою, ніж є тепер.

Казали, що другим кінцем вона впиралася в піч у кімнаті сільського голови. 

Сонце почало припікати, і я сховалась у прохолоді княгиницької церкви.

А що трапився мені говіркий співрозмовник, то вже випитала у нього і про минуле, і про теперішнє  Княгиничів.

Як виявилося, мешканці села мали давню (і дивну) звичку змінювати місце для своїх храмів. Перший, за переказами, був в урочищі Старовина. Наступний збудували у 1688 р. на ділянці над берегом ставу. А у 1807 р.  ще в іншому місці постала церква, яка збереглася до сьогодні. Щоправда, під іншою назвою. Чому? Під час Першої світової війни німці облаштували у церковній будівлі шпиталь для хворих на холеру. Опісля довелося провести дезінфекцію, спалити антимінси (освячений плат тканини, на якому під час Літургії звершують таїнство Євхаристії) і переосвятити церкву: з Воскресіння Господнього на Різдва Пресвятої Богородиці. Дзвіниця на подвір’ї храму – не «рідна», її перевезли сюди волами після того, як згоріла стара церква.

На жаль, зовні храм занадто осучаснили, а от всередині відчувається автентика у кожному закутку, кожній деталі...

Пан Мирослав, оцей мій співрозмовник і принагідний екскурсовод, у княгиницькому храмі і паламар, і касир, і будівничий – займався перекриттям даху. Він відразу знайшов чим мене заінтригувати всередині церкви. Підвів до ікони св. Онуфрія, а тим часом відійшов до царських воріт.

За хвилю почувся звук якогось механізму, й ікона повільно почала посуватися угору.

Натомість моєму погляду відкрилася інша ікона - св. архистратига Михаїла. Несподівано!

Показавши мені храм, пан Мирослав запропонував піднятися на триярусну дзвіницю, до речі, збудовану без цвяхів – усе тримається на кілках.

Усередині одної пам’ятки є інша – дзвін Мангольд, названий на честь фундатора, який офірував його церкві.

Під час війни німці вивезли дзвін до Австрії, проте українці, які там опинилися, привезли «земляка» назад у Княгиничі. Як саме? Перевіреним способом – волами!

Був у Княгиничах і костел. Совіти його розібрали і збудували ферму. Людям вдалося врятувати фігуру Матері Божої, її перенесли до греко-католицького храму. Фігура стоїть на подвір’ї навпроти дзвіниці – також, як пригадуєте, перенесеної...

Серед природних дивовиж княгиницького краю – став, на якому можна «зависнути» на день...

І велетенський дуб. «Вісімнадцятеро хлопців пробували його обійняти, і забракло їм рук», – із захватом каже п. Мирослав. 

У Княгиничах саме готувалися до останнього шкільного дзвоника, тож відчувалось пожвавлення. Моя ж мандрівна стежка повела мене до Васючина.

Васючин зустрів мене полуденною тишею, тільки пташки вищебетували. На мої захоплені вигуки пані, яка поралася на подвір’ї васючинського клубу, відреагувала зітханням: «Аж задуже тихо». І хто б сказав, що кілька століть тому у Васючині вирувало міське життя! Хоча повноцінним містом він пробув недовго – із 1444 до 1620 року, коли татари його спалили.

Васючин стояв на історичному торговельному шляху з Галича до Львова. Крім того, він був добре захищений. Ріка Свірж, з якою ми вже зустрічалися, утворює тут два рукави – між ними і примостилося середмістя Васючина з невеликою квадратною ринковою площею і костелом.

Водні перешкоди допомагали обороняти місто в разі нападів. Був у Васючині й замок. Як пишуть науковці М. Бевз і Н. Бевз, називаючи Васючин загубленим ренесансним містом, спочатку він розміщувався на штучному острові посеред заболоченої долини ріки. Про це сьогодні нагадують залишки земляних валів. Новий замок з’явився у південній частині середмістя. Очевидно, це був квадратний або прямокутний периметр валів з бастеями або бастіонами. Від другого замку не збереглося нічого. На його місці у ХІХ ст. заклали палац із фільварком.

Подарунком природи, який сприяв розвитку Васючина, були поклади високоякісного каменю алебастру.

Відтак у другій половині ХVI ст. голландець Герман ван Гутте заснував у Васючині майстерню, де обробляли камінь і виготовляли скульптури, різні архітектурні деталі та мистецькі речі з алебастру. Він мав сніжно-білий колір і був дуже подібний до мармуру, тож його так і називали – «руським мармуром». Вироби з васючинського алебастру експортували у східну та центральну Європу. Згадайте це, коли потрапите до Кракова, Варшави, Познані, Вроцлава – там є скульптурні та мистецькі твори з «руського мармуру» родом із Васючина.

Зрештою, їх замовляли і для галицьких храмів, наприклад, у Львові, Уневі, Самборі, Фельштині. У самому ж Васючині наприкінці ХІХ ст. дорога через усе село була вимощена плитами ламаного алебастру. Напевно, ще десь є по хатах васючинців дрібніші алебастрові вироби, які використовували в побуті або як декор.

Алебастрове ремесло протрималося у Васючині до початку ХХ ст., по майстерні ж і слід пропав – за радянських часів її розібрали на будівельний матеріал.

Перенюхавши всі квіти у городці під клубом, піднімаюся високими сходами до храму Покрову Пресвятої Богородиці.

На найвищій сходинці згадую слова галицької гаївки:
В нашім селі на горбочку
Стоїть церква на видочку.

Це ніби про васючинську церкву. А які потрясні краєвиди з цього горбочка! Храм Покрову Пресвятої Богородиці є однією з двох найстаріших збережених будівель у Васючині.

Колись тут стояла дерев’яна святиня, поки у 1868 р. силами громади звели муровану, з вежею-дзвіницею. Будували за взірцями, які рекомендував австрійський уряд. Упродовж своєї історії храм встиг побувати і костелом, і православною церквою – за радянської влади, і греко-католицькою – після виходу УГКЦ з підпілля й до сьогодні.

Від костелу залишилася намісна ікона з написом польською мовою, а від старого цвинтаря – кам’яні хрести на церковному подвір’ї. Перед Великоднем їх старанно підбілюють.

На новому цвинтарі похований виходець з Васючина Роман Левицький, яким одні пишалися, а інші, знищивши його самого, всіляко норовили знищити і пам’ять про нього.  Роман рано осиротів. По закінченні школи працював на заводі в Івано-Франківську. У кінці 80-х став одним із перших учасників новоствореного Народного Руху України. Проявляв активність і не крився з цим, за що поплатився життям. На його похорон у Васючині приїхали рухівці – сімома автобусами. Зійшлися люди з усіх навколишніх сіл, хоч влада перекривала дороги, стягнула десятки міліціонерів з кийками і щитами. Лунали виступи за Україну, молодше покоління селян уперше побачило синьо-жовті прапори. Диякон васючинського храму, який тоді був головою сільради, згадує про цю подію з хвилюванням. Каже, спостерігав за цими подіями і розумів, що настає нова епоха, хоч ще були комуністичні часи. Згодом невідомі спалили могилу Романа Левицького. Могилу відновлено – пам’ять збережено. Боротьба за Україну триває.

У Васючині все сприяє неквапливому мандруванню і відпочинку: річка Свірж, Великий ліс, озеро, пагорби, печери, де власне й видобували алебастр. Є старий млин, який досі працює. Він у приватних руках, відреставрований.

До речі, млин і є тією другою найстарішою будівлею. Згадувані вже М. Бевз і Н. Бевз відзначають як особливість Васючина те, що млин був розташований поряд із ринковою площею. Вода до нього надходила окремим каналом.

У млині збереглося обладнання з кінця ХІХ ст., коли млин працював «на воді». У радянський час його перевели на електричну тягу.

Так вийшло, що і Васючин, і наступне на моєму мандрівному шляху село Підмихайлівці етимологічно пов’язані з чоловічими іменами.

У другому випадку все ніби просто: село було «під паном Михайлом», отож Підмихайлівці. 

Перша документальна згадка про село Підмихайлівці датована 1435 роком, яке належало пану на ім’я Іван (Іванко, Івасько). Але чи справді назва походить від прізвища пана – стверджувати не можу. Цілком можливо, що то пан запозичив назву собі від села, а не село від пана.

У давніх джерелах ідеться про Журів (який я теж відвідаю) і Михайлівку, й це могла бути первісна назва села. Таке розповів мені місцевий вчитель історії і дослідник Андрій Шорін дорогою до ще одного Михайла – це я про храм Чуда св. арх. Михаїла.  

Церква постала у 1850 р. на місці згорілої попередньої. Збудували її з дерева у гуцульському стилі. Чому не вимурували? Якщо читати тогочасну статистику, у Підмихайлівцях налічувалося до 600 з хвостиком людей. Відповідно, на що громада могла стягнутися... У 1989 р. відбулася реставрація храму. На щастя, не робили нового перекриття – зберегли автентичне, а сучасна громада не дала спотворити святиню  повсюдним сьогодні «золоченням».

В радянські часи храм діяв тільки на великі свята, і то вже ближче до 80-х. Неподалік від церкви – могила борцям за волю України зі символічними фігурами героїв різних історичних епох, які виготовили місцеві майстри.

Позаду могили – великий дуб, висаджений на вшанування пам’яті Маркіяна Шашкевича у 1911 р.

На таблиці є ім’я Івана Дмитріва. Цей чоловік керував «Просвітою» у Підмихайлівцях, і дуб висадив також він. Колись на цьому місці власне й була розташована читальня «Просвіти».

Дмитрів – у Підмихайлівцях прізвище шановане. Будителем села називають Богдана Дмитріва, січового стрільця, пізніше – члена ОУН. Мав малярський хист – написав ікону Розп’яття, яка, зі слів дослідника Ярослава Польового, зберігається у церкві Чуда св. арх. Михаїла. Богдану Дмитріву випало пережити страшну трагедію: за один день він втратив трьох синів (два з них були неповнолітні), які загинули під час облави енкавеесників. Чули пісню «Три браття з Прикарпаття»? Це про них. Щоб не переповідати, ділюся посиланням на публікацію на фейсбук-сторінці «Опілля: скарби нації».

Переїжджаючи з Підмихайлівців до Журова, ми зробили коротку зупинку біля урочища Камінь, яке входить в одну гряду з Лисою горою. Свого часу його хотіли зробити заповідною зоною Рогатинщини, оскільки тут росте більше 40 видів червонокнижних рослин, трапляються фрагменти степу з нетиповою для цієї місцевості ковилою.

Є і карстові печери та кілька рукотворних печер, де добували алебастр, який постачали просто до Відня. Під час його видобування було знайдено кістки мамонта. Про це пише у своїй книзі «Журів – колишнє містечко Рогатинщини» Ярослав Марків. У 80-х роках минулого століття місцеві хлопці мали розвагу – лазити ходом, який вів до Журова. А колись підмихайлівські селяни через такий хід рятувалися втечею під час татарських набігів. Ми ж потрапили до Журова не таємним ходом, а гостинцем, на чотирьох колесах.

Так, колись і Журів був містом, у XVI ст. отримав Магдебурзьке право й право вільної торгівлі. Оборонні укріплення захищали місто з усіх боків. До сьогодні збереглися поодинокі залишки фортифікацій. А от від замку – ні сліду. Офіційною датою його будівництва вважають 1510 рік. Проте дослідники, відштовхуючись від дати заснування Журова – 1394 рік, припускають, що замок з’явився раніше, а у 1510 р. був фортифікований. Він стояв у середмісті і його зусібіч омивали води ріки Свірж. Журівський замок проіснував заледве століття з хвостиком. З приходом козацьких військ під проводом Богдана Хмельницького селяни й міщани долучалися до них і нападали на двори магнатів. І, зокрема, у 1648 р. зруйнували замок у Журові. На цьому місці, яке досі називають «Замок», селяни й у наші часи знаходили цеглу, каміння, керамічну плитку та гроші. Одному господарю навіть пощастило викопати на своєму городі римську монету ІІІ ст.

Крім замку, було ще Замчище – двір з оборонними мурами, куди зі замку провадив підземний хід. У книжці Ярослава Марківа вичитала щось таке, що мене дуже заінтригувало. Автор пише: «Тепер на місці Замчища – луг, де множаться кані – птахи, яких завезли татари і які своїм квилінням повідомляли, де ховаються люди».

Стосовно назви села – хтось придумав кумедну байку, ніби той же Хмельницький і його козацьке військо не могли перейти річку Свірж, сіли та й заЖУРилися. Де кум – де коровай. Де середньовіччя, коли Журів уже згаданий в документах під своєю назвою, і де XVII ст. Цікавішим видається припущення про давньослов’янське «дзюр, жур» – випалений ліс. Журів справді оточений лісами, і на мапах XVIII-XIX ст. кругом видно заліснену територію. Ну а найбільш наукова версія – походження назви від боярина Джура або Дзура. У польських документах місто іноді зазначене як Джурів.   

У Журові я насамперед хотіла побачити чудотворний образ Пречистої Діви Марії. Про цю ікону згадувалося ще в 1621 р. За переказами, коли під час татарського нападу міщани винесли образ на мур, стріли перестали долітати і мешканці врятувалися. Ікона славилася й іншими численними чудами.

Її прикрашають 213 вот – дарів за зцілення. Магнат Микола Данилович офірував для образу Пречистої Діви Марії срібні ризи та корони. Початково ікона перебувала у костелі. А перший костел з’явився у Журові в другій половині XVI ст. Він був дерев’яний і свого часу згорів. У 1621 р. зведено вже мурований костел, який посвятили Найсвятішій Богородиці Журівській.

Пожежі нищили храм ще не раз, тож кожна нова відбудова мала риси того архітектурного стилю, який був популярний у відповідну історичну епоху. До 1935 р. костел був санктуарієм – відпустовим місцем, яке відвідували і римо-католики, і греко-католики, і православні.

Що цікаво, в костелі було два вівтарі; один із них призначався для греко-католицьких богослужінь у роки, коли церкву знищила пожежа.

Костел у Журові проіснував до 80-х рр. ХХ ст. Совіти розібрали його, майно знищили, крипту з похованням журівських дідичів, яка була в костелі, пограбували і сплюндрували. Кажуть, що останки колишніх власників Журова поховані на цьому ж місці, але де саме – не відомо. Все заросло чагарниками… Зате збереглися високі дерева, які видно на старому фото поряд із костелом.

Багато речей церковного ужитку небайдужим журівцям вдалося врятувати, коли їх вивозили з костелу, щоб спалити у кочегарках – потім їх повернули вже у церкву, разом із чудотворною іконою. На місці костелу тепер стоїть каплиця, а неподалік, розгорнувши руками траву, можна намацати підмурівок – це і є залишки оборонної стіни. 

Греко-католицький храм у Журові – порівняно новий. З попередніми було щось подібне, як із костелом. Першу церкву в документах згадано у 1578 р. Відтак через татарські набіги й часті пожежі ані місто не могло як слід відновитися, ані постраждалі церкви. Щойно на початку ХХ ст. збудовано муровану греко-католицьку церкву св. Димитрія Солунського, яка стоїть до сьогодні, хоч і зазнала пошкоджень внаслідок бойових дій під час Першої світової війни.

Споруда є вдалим поєднанням латинського стилю у нижній частині та візантійського у верхній. У селі пишаються тим, що кошти на закладення фундаменту надав Митрополит Андрей Шептицький.

Радянська влада, звісно ж, заборонила богослужіння в церкві й відкрила тут музей. Перед тим знищивши церковне майно. Вцілів кивот, виготовлений з алебастру. Він уже опинився був у львівському соборі св. Юра, але зусиллями духовенства і громади кивот повернули до журівського храму. На щастя, був доказ, що кивот походить саме звідси, – єдине збережене старе фото.

Журів був моїм останнім пунктом на Рогатинщині. Попереду – чотири заплановані для відвідин села Букачівської громади.

Що ж, переїжджаю «кордон» і вже за кілька хвилин опиняюся у Черневі.

Запам’ятаю Чернів як село, де багато дітей, є й непоодинокі двійні. Ще ніхто не пробував дослідити, в чому секрет такої завидної народжуваності, але, думаю, природа, чисте повітря і спокій цьому тільки сприяють.

Назва села – духовна, походить від слова «чернець». Справді, був у цьому місці монастир, але його спалили татари. Зате збереглася церква Вознесіння Господнього, яку вважають найстарішим храмом у Букачівській громаді. Щоправда, теперішня будівля – це вже четверта версія. Її збудували за зразком попередньої, яка згоріла у 1917 р. 

Будівля розташована на пагорбі – це невелика, однобанна святиня, яка більше схожа на каплицю.

До цієї церковці нелегко добратися через високі густі трави, особливо високі цього літа внаслідок безперервних травневих дощів. За традицією тут відправляють богослужіння раз у рік на храмове свято.

Нагору вибратись хоч і нелегко, але варто, бо звідти відкривається захопливий вид на Опілля...

Чернів має два празники: на Вознесіння Господнє і на Преображення Господнє, відповідно і два храми.

До храму Преображення Господнього – зручна дорога і чудовий огляд, звідки не підійдеш. Однак він далеко не перший на цьому місці. 

Про перший є запис у книзі XVII ст., навіть вказано ім’я священника. А вже у 1701 р. церква з’являється у списку парохій Львівської єпархії, які прийняли унію. Згідно з трохи пізнішим описом, храм був споруджений з ялицевого дерева на дубових підвалинах, мав три бані й ґонтове покриття. Наступний етап – перша половина XIX ст., коли на цьому ж місці зводять уже муровану церкву. Першу Літургію у новому храмі відслужили 19 серпня 1869 р., на Спаса.

Якщо уважно придивитеся до фасаду церкви на світлині, то побачите, що він з обох боків від головного входу оздоблений ліпниною.

Розповіли мені, що це благодійна ініціатива одного місцевого мешканця. Коли у чоловіка діагностували онкологічне захворювання, він вирішив зробити щось добре для села і власноруч декорував фасад храму. Вже немічним вилазив на риштування і працював, доки не вибивався зі сил. Відмовлявся припинити роботу, казав, що мусить встигнути. І з Божою поміччю здійснив свій намір...

На виїзді з Чернева варто оглянути млин.

Ми вже знаємо про алебастр, який постачали до Відня, а тут, навпаки, цеглу для будівництва млина привозили з Австрії у другій половині ХІХ ст. – завдяки тому, що було прокладено залізницю. Спочатку млин був водяним, після того, як русло річки Свірж змінило рух, він запрацював на паровій турбіні, а згодом – на електриці.

Ще до 2013 р. люди мололи зерно у цьому млині. Приїжджали звідусіль, бо тільки тут робили ґрис – грубо змелене борошно з пшона. Я тільки чула про знамениті чернівські ґрисові пироги, а от скуштувати не мала нагоди. Зараз млин занепав.

Свого часу його передали в приватні руки за майнові паї. За ці роки його практично розібрали самі мешканці: хтось потягнув шматки дерева, хтось контейнери, куди зсипалося борошно, хтось сходи, хтось цеглу.

Громада розробила проєкт, щоб облаштувати у млині крафтову пекарню. Але власник, який викупив це майно, не зацікавився.

А от хто всерйоз зацікавився, навіть правильніше буде сказати, заопікувався скарбами, які дійшли до нас із минулого, то це Анатолій Крамар, власник приватного музею старовини, з яким я познайомилася у Букачівцях.

Все починалося з етнографічного музею «Опільська хата» у будівлі місцевої школи. Його з великою парадою відкрили ще у 1997 році. Пізніше керівництво виселило музей, оскільки мало плани на це приміщення. Тож пан Анатолій купив хату, в якій колись був дитячий садок, своїм коштом зробив ремонт і заселив музейними експонатами. Сам живе поряд.

Предмети побуту, народний одяг, вишивки, старий посуд, картини, книги і незліченна кількість пам’яток тематично об’єднані у 7 експозицій. Стоять щільно одне біля одного і все одно місця бракує. У музеї можна «зависнути» надовго, бо господар ще й майстерно розповідає про кожну річ.

Він і сам вміє багато чого зробити власними руками, наприклад павуки і дідухи – останніх зробив був щось 17 штук і роздарував знайомим. Діти йому допомагали. Якби трохи більше простору, то пан Анатолій з іншими майстрами і майстринями могли би проводити тут майстеркласи – букачівським школярам і молоді це дуже до вподоби.

Тепер Букачівці – селище, а колись були містечком і, подібно до Васючина, пунктом на торговельному шляху з Галича до Львова.

Перша згадка в письмових джерелах про Букачівці датується 1438 роком. У 1510 р. власники села Букачівці пани Станіслав та Вільбранд отримали від польського короля Сигізмунда Старого привілей на заснування однойменного містечка з магдебурзьким правом. Коли поселення отримало такий привілей, тут звели укріплений замок, а ще був оборонний монастир, позначений на одній зі старовинних мап. Сліди міських валів ще можна розпізнати і зараз, а замок не зберігся – можливо, його знищили татари під час котрогось зі своїх набігів.

Пишуть, що найстарішою будівлею Букачівців є костел Всіх Святих, освячений у 1838 р. 

Костел діє, але ксьондз приїжджає відправляти Службу Божу тільки у неділю і ключі є тільки в нього, тому, на жаль, всередину я не потрапила.

Муровану однобанну греко-католицьку церкву Різдва Христового збудували трохи пізніше – у 1855 р. 

Зараз вона має дуже ошатний вигляд – зокрема завдяки тому, що відреставрована коштом двох місцевих підприємців.

У цьому храмі, як і в кількох інших, я помітила оправлений у скло великий аркуш паперу з прізвищами священників парафії від перших до сьогоднішніх. Такий вияв шани вартий бути прикладом.

До речі, старовинний герб Букачівців наскрізь сакральний: Матір Божа з немовлям Ісусом на руках оточена жовтим сонячним промінням на тлі небесної сині. 

Ще не кінець географії!

З Букачівців мандрівний шлях привів мене у Козарі.

І тепер до філологічних загадок із попередніх експедицій додалася ще одна. Хто допоможе розшифрувати напис на підпорному стовпі при вході у храм Преподобної Параскеви Сербської?

Цей хрестоподібний у плані храм збудований з дерев’яного брусу у 1897 р.

Його окрасою є чотириярусний іконостас. Час від часу церкву підремонтовують – коштом місцевого підприємця. Селяни теж долучаються фінансовими внесками. 

Храм Преподобної Параскеви Сербської належить до ПЦУ. Поряд же є новозбудована греко-католицька церква, яку у 2018 р. освятили як храм Святої Параскеви. 

Від Козарів рушаємо до Вишнева.        

Вишнів – приємна для вуха назва, правда? Звичайно, що селяни пов’язують її з вишнями. Мовляв, село заснували вихідці зі села Грабів, спаленого татарами. І заснували його посеред лісу, куди дивним чином перемістилася чудотворна ікона з грабівського монастиря. А оскільки ікону виявили на вишневому дереві, то і з назвою особливо не заморочувались. Розповідали мені й про тутешнє джерело, вода якого, чиста і смачна, має зцілювальну силу. Для тих, хто мандрує у спеку, це порятунок.

Вишнів – село не так щоб велике, проте храмів має аж два. І обидва посвячені святому архистратигу Михаїлу. Ми почали з давнішого, дерев’яного. До нього від головної дороги веде стежина – трохи під гірку. Перші відомості про вишнівську церкву Чуда св. арх. Михаїла дослідники знайшли у податкових реєстрах за 1578 рік. Потім її згадано в документах вже XVIII ст. 

Церкву кілька разів перебудовували і добудовували. Храмовий іконостас датують 1878 роком – його вирізьбив і розмалював Лев Витковський з допомогою Івана Варницького.

Написи на іконах і настінних зображеннях – церковнослов’янською мовою, але паламар показав мені й ікону з польським текстом. Зберігається вона у бічній кімнатці разом із старими фелонами та іншими церковними речами, які вже не використовують. Радянська влада закрила церкву на довгі роки, тільки у 1988 р. тут відновилися богослужіння. На щастя, храм зберіг свій автентичний вигляд.

Не поспішайте йти відразу, придивіться уважно до зовнішнього вигляду цієї пам'ятки. Я помітила не тільки охайне і бережливе ставлення вишнівчан до своєї святині, а й символіку в одному із вікон - погляньте, це ж обриси тризуба.

Паламар замкнув церкву на ключ і попровадив мене до тієї, що ще вище. І ось найщемливіший момент цієї мандрівки.

Якихось кількадесят метрів між старою тихою і затишною дерев’яною церковцею серед густих дерев і новим світлим просторим мурованим храмом на відкритому пагорбі відчуваються як відстань у кілька століть.

Найцінніші богослужбові книги і церковне начиння перенесли з давньої святині у сучасну, освячену у 2007 р. Це ніби ще один історичний місток...

У Вишневі живе небагато людей, але вони вміють тримати порядок. Приїжджі заходять у магазин, залишають гроші – кожен внесок записаний у спеціальному зошиті. За ці кошти місцеві чоловіки косять до 5 разів у сезон траву на цвинтарі й на великій території біля двох церков. 

Та чим мене приворожила ця місцина, то це надзвичайно мальовничі краєвиди, які так і манять пригальмувати, втишитися й просто посидіти на травичці, спостерігаючи за неквапливим життям опільської природи.

Ці місця багаті різноманітною рослинністю. Перелік червонокнижних рослин чималенький. Була б я у Вишневі й околицях довше, мабуть, якісь із них надибала б.

Зате трапилася нам на дорозі куниця – потрюхикала перед самим авто в ліс. Але то вже після Луковця-Вишнівського. Бачите, тут навіть назви сіл ботанічні. Луковець – від слова «луки», бо, мовляв, скрізь було багато лук і тільки подекуди стояли хати. Щось подібне є і тепер: село – хутірного типу, будинки розташовані острівцями обабіч головної дороги.

Драматичною подією у новітній історії Луковця-Вишнівського стало переселення сюди етнічних українців з території Надсяння і відповідно виселення поляків. Прибули люди з 12 парохій у супроводі священника, який не хотів полишати свою паству. До речі, луковецька церква початково була костелом. У ній є і добре збережений римо-католицький вівтар, і пізніший іконостас.

Як і в Княгиничах, вівтарних ікон дві: нижня і верхня. Щоправда, вже не працює механізм, за допомогою якого змінювали ікони. Образи, привезені з Польщі, можна впізнати за гарними різьбленими рамами.

Старі Євангелія, можливо, теж зі Сосниці, звідки приїхало найбільше польських українців. За совітів церкву не закривали – люди з 38 сіл їздили до Луковця-Вишнівського святити паски.

Луковецький цвинтар цікавий тим, що тут збереглося перше задокументоване поховання, про що повідомляє напис на нагробній плиті. А неподалік знайшов місце вічного спочинку священник зі Сосниці, той самий, що розділив долю своїх парохіян.

Зараз до Луковця приїжджає відправляти молодий священник зі Львівщини. Кажуть, дуже активний, старається запровадити щось нове. Село при ньому ожило.

За спогадами моїх бабці і мами, луковецькі ґазди роками приносили на базар до Ходорова дуже смачні молочні продукти у великих картатих хустках-«парашутах». Вони вирізнялися ще й характерною говіркою. І ось тепер дізнаюся, що традиція жива – деякі господарства у Луковці-Вишнівському і зараз тримають по кілька корів!

У Луковці ви затримаєтеся надовго. По всьому селу розкидані невеличкі мальовничі ставки, а є й велике озеро – Княже.

І то ще не все на тему води. В Луковці-Журівському, що йде за Вишнівським, збереглися криниці глибиною 48 метрів. Їх не викладали з каменю, а видовбували в скалі. На глибині 10-12 метрів є ніші, які слугували своєрідними холодильними камерами або схроном, коли треба було сховатися від небезпеки.

Ну і ось це перетікання – з Франківського Опілля у Львівське. Що цікаво, центральні вулиці Вишнівця і Луковця-Вишнівського є одночасно межею Букачівської громади на Івано-Франківщині та Журавненської громади на Львівщині. Скажу чесно – кордону я не відчула. Надто, що наступного дня мене чекало продовження мандрівки.

Якщо у вас також буде в запасі ще один день, раджу зупинитися на ночівлю у Жидачеві, а звідти, відновивши сили, вирушити у Кохавину та Ходорів. Важливо! Окрім автомобіля чи велосипеда у цій подорожі є можливість пересуватися потягом. Щоденно курсує електричка між Івано-Франківськом і Ходоровом, яка зупиняється в Черневі та Букачівцях. Так само є залізничне сполучення між Ходоровом і Жидачевом. 

Про те, яким був другий день мандрівки, прочитаєте у другій частині... згодом.

Гіди:
Ірина Горленко (Княгиничі): 068 033 04 50.
Андрій Шорін (Підмихайлівці, Журів): 097 206 13 25.
Анатолій Крамар (Букачівці): 099 377 92 00.

Світлини: Христина Дорожовець, Максим Рітус, Василь Стахів, Віталій Іщук, Юлія Фультинська, Тамара Гриців, Олексій Дмитрів, Святослав Камінський, Галина Вітер, Катерина Шорін, Оксана Іванокова, Олег Валовіна, Володимир Образюк, www.facebook.com/vasiuuchyn.

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.