Опільські скарби: мандри незвіданим горбогір'ям Рогатинщини

Криївка, яку не розкрили

Мій провідник, пан Ярема Зварчук, зустрів мене під Народним домом села Пуків. Ми почали маршрут від меморіальної таблиці Роману Шухевичу, встановленої на фасаді 2007 року з нагоди століття командира УПА. Профінансувати виготовлення таблиці допомогли франківські пластуни, також вони долучилися до створення її дизайну. Роман Шухевич виховувався у «Пласті», тож сьогоднішні пластуни вирішили вшанувати його таким чином. До меморіальної таблиці приходять учасники пластових таборів. Свого часу організували всеукраїнський квест, завданням якого було сфотографуватися біля меморіальних знаків видатним пластунам – задля цього пластунська молодь приїжджала і в Пуків.

Чому, власне, меморіальна таблиця Роману Шухевичу з’явилася у Пукові? Тут була підпільна штаб-квартира, де у 1945-1946 роках найбільше перебував командир УПА. Є ціла низка документів, які підтверджують це. Хоча в селі були й інші законспіровані криївки, ця розташовувалась у дуже вигідному місці: крайня хата, далі – лісовий масив. Над рікою Млинівкою стояв потужний млин. Сюди постійно приїжджали з мішками збіжжя багато людей, і під виглядом селян на зустріч із Шухевичем прибували командири, зв’язкові. Якби у село навідався хтось чужий, складно було би зберегти конспіративність. Крім того, Пуків мав залізничну станцію, можна було скористатися потягом, зокрема й самому Шухевичу, якщо виникала потреба кудись виїхати.

У лютому 1946 року створили Українську головну визвольну раду – вищий орган підпільної держави – і Шухевича обрали головою секретаріату УГВР саме в той період, коли він перебував у Пукові. Тут фактично була столиця воюючої України у 1945-1947 роках, звідси розходилися всі накази керівництва УПА, стікалися донесення з Львівщини, Франківщини і Тернопільщини. На Рогатинщині знайшли 26 бідонів із документами підпілля, з особистими архівами командира УПА. У ньому серед донесень із Закерзоння, з Холмщини, з Чехії лежав шарж на Шухевича, який він собі зберіг.

З паном Яремою ми перейшлися до місця, де була розташована підпільна штаб-квартира. На банері неподалік є план тієї хати і криївки.

Рисунок зробив один із охоронців Шухевича, архітектор за освітою. Хата складалася з двох кімнат і кухні. В кухні збудували спеціальну перегородку, за якою стояла драбина на стрих. На стриху була прихована ляда, через яку вів хід до криївки. Криївка частково починалася під хатою і продовжувалася за її межами.

Переважно в криївці ночували; вдень Шухевич перебував у хаті. Зимою він старався уникати вогких лісових криївок через слабке здоров’я. Відомо, які були умовні сигнали. Певна кількість ударів у перегородку означала, що можна виходити, інша – що триває облава або дорогою переміщуються червоноармійці. Описано один із випадків, коли була загроза для Шухевича. Він голився. Раптом – наближаються москалі. Господиня подала сигнал, Шухевич з іншими підпільниками – швиденько на стрих. Але звуки гупотіння чобіт по драбині й брязкання зброї могли бути чутними – перегородка тоненька. Тоді господиня починає бити дитину – дитина в крик. Москалі – чому не відчиняєш? Жінка як заведеться – та от, не слухається, збитки робить, син лишив мене стару на ту дитину, голився і навіть не прибрав за собою... Москалі вступилися геть.

Це єдина зі штаб-квартир, яка залишилась нерозконспірованою, – совіти її не викрили, ніхто не видав. У 1954 році хату розібрали і вхід в криївку присипали, щоб туди не лазити. Господарі збудували іншу хату, і селяни мали заповіт від тих старих людей  нічого не копати в цьому місці, бо там «щось є». Аж у 1960 році люди здогадались, що в їхньому селі перебував генерал-хорунжий УПА Тарас Чупринка, він же Роман Шухевич.

...Бентежне відчуття – стояти на дорозі, під якою досі є криївка УПА.

– Від мене було багато ініціатив, щоби все-таки дослідити ту криївку, – каже пан Ярема, який очолює станичну раду «Пласту» станиці Рогатин.  – То ж можна виявити, де глина автентична, а де вже насипана. Добре би відбудувати і хату, і криївку, продумати цікавий квест для дітей, щоб вони пробралися туди через стрих.

30 червня цього року в день народження Романа Шухевича у Пукові відбувся військово-патріотичний фестиваль «Чупринка-фест». З’їхалися мистецькі колективи, звучали хорові патріотичні пісні. Самих тільки автобусів із пластунами було аж три!

Вихідцем Пукова був один із найбільших філософів Української Греко-Католицької Церкви доктор богослов’я о. Іван Музичка. Збереглася хата, в якій він народився. Ще до Другої світової війни майбутній священник вступив до Львівської духовної семінарії, але плата за навчання була занадто високою для бідної сім’ї Музичок. У 1943 році Іван пішов воювати в дивізію «Галичина». Отримав призначення в дивізійний оркестр, оскільки мав музичну освіту – встиг заочно закінчити факультет теорії музики і гри на скрипці у Рогатинській вчительській семінарії. Але внаслідок хвороби змінив «спеціальність» на секретарську і перекладацьку. Написав знаменитий гімн дивізії «Дивізіє, гей рідна мати!». Разом із багатьма іншими дивізійниками опинився у полоні в Італії. Полонених відвідали українські священники і запропонували навчатися в Українській папській колегії св. Йосафата. Згодився. А після висвячення на священника продовжив вищі студії в Урбаніанському університеті у Римі. Був ректором Українського Католицького Університету ім. св. Климента Папи там же.

Після 1991 року о. Іван Музичка регулярно відвідував Україну. Пан Ярема спілкувався з ним; дізнався, що отець, який також цікавився історією, знаходив на заплавних терасах у Пукові різні старожитності добронзової епохи.

Мандрівку Пуковом ми завершили там, де й починали – біля Народного дому. Колись тут стояла корчма. А одного дня не стало корчми – згоріла. Пан Ярема жартує, що це сталося у межах боротьби за тверезість. Люди склалися і збудували на місці, що звільнилося, школу і Народний дім. «Клуб гуде, як вулик» – це про Пуків. Село може похвалитися численними творчими колективами. Ярема Зварчук перелічує:

– Маємо народний аматорський хоровий колектив «Опілля». Двічі гастролювали в Данії. Завдяки співпраці з релігійними громадами виступали в церквах. Також відвідали з концертною програмою Польщу і Німеччину. Рівень колективу зріс, записали диск. Була окрема програма з народними опільськими танцями. Є у Пукові дитячий танцювальний колектив, є театральний колектив «Мандрівник», є колектив інструментальної музики під керівництвом Любомира Левківа. Є хор мішаний, а є окремо чоловічий і жіночий.

Уже в часи незалежності об’їздили з пуківським вертепом багато різних конкурсів, отримали найвищі нагороди. Наше жіноцтво організовує гаївки, також вчать плести вінки,  вишивати, пояснюють символіку українських взорів. Залучають дітей від малого, молодь активна – з нею працює Юлія Нагірна, директорка Народного дому. Наша Оля Крупка – лауреатка конкурсів художнього читання і театрального мистецтва. Вони створили середовище для творчих людей. Навіть якщо у мешканців мінімум творчих задатків, вони мають змогу їх розвинути.

У Пукові збереглася унікальна традиція випікання обрядового весільного хліба, який має назву «доля». Вважалося, що «доля» символізує долю подружньої пари. Якщо хліб припечеться засильно чи западеться, значить, життя в тої пари буде… ну, таке дуже кучеряве. Якщо ж він гарно виріс, пухкий, то й подружнє життя вдасться. 

Розміри пуківської «долі» вражають – гляньте на фото!

Випікання традиційного весільного хліба супроводжується відповідними ритуалами і піснями. Цей обряд відтворює пуківський фольклорний аматорський колектив під керівництвом Світлани Зварчук, дружини п. Яреми. Його вже демонстрували на багатьох всеукраїнських фестивалях.

Що ж, треба припильнувати, коли в Пукові найближче весілля. Кортить побачити на власні очі обряд випікання пуківської «долі». Тим паче, що в кінці весілля гостям роздають по шматочку!

Пуків відомий подіями національно-визвольної боротьби під час Другої світової війни й опісля, а сусіднє село Лопушня – вшануванням загиблих турецьких воїнів, які у роки Першої світової війни боролися пліч-о-пліч зі січовими стрільцями проти царської російської армії.

У травні 2016 року було урочисто відкрито оновлений меморіал на турецькому цвинтарі в Лопушні.

Приїжджав тодішній посол Туреччини, у церемонії взяв участь османський військовий оркестр «Мехтер», який існує з XІІI століття!

Музиканти були одягнені в автентичні строї.

До речі, турки оплачують догляд за цвинтарем, навіть провели сюди світло.

Після Другої світової війни совіти знищили багато турецьких поховань на території заходу України. Вціліли турецькі військові цвинтарі у згаданій вже Лопушні, Верхній Липиці, Підвисокому, Гутиську, Мечищеві. Ховали турків також і в Пукові.

Ця місцевість, де зараз розташований цвинтар, має назву Вали. Згідно з археологічними дослідженнями, колись тут було городище, можливо, навіть і хорватських часів.

Львівські реставратори, які приїжджали сюди, зробили гіпотетичний малюнок замку з вежами і дерев’яними частоколами – він є в експозиції історико-краєзнавчого музею «Опілля» у Рогатині.

Традиційно моя нова мандрівка Франківським Опіллям передбачала знайомство не тільки з історичними та архітектурними пам’ятками, а й і з природними. Тож, незважаючи на спеку, ми легенько підкорили вершину Чортової гори. (Щоправда, в обхід, а не стрімкою прямою стежкою).

А як вам назва? За легендою, чорти, роззлостившись на рогатинців, вирвали величезний шмат землі й несли на Рогатин, щоби засипати його повністю. Волочили вони ту землю, багато  часу в них на це пішло, а тут раптом засвітало, заспівав півень, і чорти втратили свою чортячу силу. Кинули ту землю і вже більше ніколи до цієї справи не бралися.

Геологи пояснюють усе значно прозаїчніше: цю гору з ідеальним гладким, як вертолітний майданчик, плато на верхівці присунув льодовик. Її висота – 370 м над рівнем моря від підошви до чубка. Сучасні язичники дуже популяризують версію, що на Чортовій горі було велике капище, обгороджене частоколом – зараз можна побачити залишки рова. Нібито це було сильне енергетичне місце. Подекуди ми надибували на горі місця, де в покладах алебастру витесані ями, які слугували жертовниками. Так це чи не так, люди до сьогодні вважають, що в околицях Чортової гори відбуваються всілякі аномалії. Наприклад, глухне авто. Місцеві мешканці, які давніше поверталися з робочої зміни вночі, боялися йти попри Чортову гору. 

– Що можу сказати... – коментує пан Ярема. – Я спостерігав, що коли зі заходу насуваються грозові хмари, Чортова гора їх наче розтинає. Частина громів і блискавиць йде на Стратинські, Добринівські ліси, частина – на Верхню Липицю; сам же Пуків, таке враження, Чортова гора оберігає. А головне, що вона тисячоліттями не заліснюється. Є окремі якісь кущики, навіть дерева черешні є, але все воно карликове – коріння в глибину не пробивається через алебастр, фрагменти якого між травою гарно виблискують на сонці. Проте люди як думали? Чортова гора не заростає, значить, щось воно не те.

Чортова гора є ботанічною пам’яткою загальнодержавного значення. Кілька десятків рослин занесено в Червону Книгу: це дика конвалія, ковила степова, чортополохи, сон-трава, горицвіт, любка дволиста, яку козаки носили зі собою, бо це був сильний енергетичний засіб.

Як Чортова гора стала заказником? Ще майже до середини минулого століття люди викошували тут всю траву і заготовляли пашу для худоби. Двічі на рік все спалювали, і всі ті рідкісні рослини також. Нищилися нори звірят. Гора з язиками полум’я справді мала чортячий вигляд. Частина сіножаті належала пуківській церкві, а частина – рогатинській. І у 1935 році о. Теодозій Кудрик, який відправляв у Рогатині, звернувся до митрополита Андрея Шептицького, щоб оголосити цю землю заповідною, бо тут росте багато унікальних рослин – ботаніки надали йому відповідну інформацію. У 1936 році митрополит Шептицький видає спеціальний лист, де вказує, що цю територію заборонено використовувати для скошування трави, для її спалювання і не можна винищувати флору і фауну. Офіційно ж статус природоохоронної пам’ятки Чортова гора отримала аж у 1975 році.

Не хочете поцікавитись, звідки чорти брали землю, якою планували засипати весь Рогатин? З Коритища. Є така улоговина дорогою на Чесники, куди далі проліг наш маршрут. Її обриси акурат збігаються з обрисами Чортової гори. І площа така сама – 13 гектарів. Ну як же тут без містики!

Майже одночасно із завершенням будівництва турецького меморіалу у Лопушні з’явився ще один пам’ятний знак – кам’яна брила з барельєфом і написом «1945-1946. Депортація українців з Польщі». 

Так місцеві мешканці вшанували пам'ять вихідців з етнічних українських земель Польщі, примусово переселених в УРСР. Багато їх осіло і на Рогатинщині.

Лопушнянська земля багата на археологічні знахідки.

Раз ми вже зачепили язичницьку тему у рохповіді про Чортову гору, випадає згадати про Лопушнянського ідола, чи то пак Світовида (Святовид). Його датують І тисячоліттям н. е. Цілу кам’яну фігуру Світовида у середині позаминулого століття дістали з ріки Липиці в Лопушні. Відомості про цю дохристиянську пам’ятку опублікував у збірнику НТШ учений Вадим Щербаківський. Є у його описі оповіді, записані з вуст місцевих мешканців, про те, що місцевий «піп велів розбити виловлену в ріці Липиці статую Святовида, котра мала чотири лиця і чотири ноги; але, розбивши голови і тулуб, велів на ногах поставити хрест, в знак побіди христової віри над поганством. Сі ноги і тепер стоять в селі і на них хрест кам’яний». Найбільше в цій історії дивує, що сільські жінки щороку перед Великоднем старанно білили цілу фігуру: і ноги дохристиянського бога, і хрест зверху.

Уже в наші часи Борис Возницький перевіз Лопушнянського Світовида до Львова, і зараз він стоїть у внутрішньому подвір’ї Львівського Національного музею ім. Андрея Шептицького на вул. Драгоманова.

Хрест встановлений на місці, де раніше стояла фігура, поки її не забрали до музею.

Останнім пунктом моєї подорожі стало село Чесники. Там нас зустріла Роксолана Росоловська. З пані Роксоланою і сімейною справою Росоловських познайомимо читачів трохи пізніше, бо то окрема захоплива тема. Наразі ж – про те, чим здатні здивувати мандрівника Чесники.

Вам теж назва села перегукується зі словом «чесність»? Є такий народний переказ. Повертався пан із базару в Рогатині додому. Їхав бричкою, задрімав, і випав йому гаманець. Люди це побачили, наздогнали бричку, розбудили пана і віддали гаманця. Вражений чесністю тих людей, він назвав місцину, де трапилася пригода, Чесниками.

Тим часом у старих метриках фігурують Чашники. Перша письмова згадка про Чесники датується 1368 роком. Коли готували місце під фундамент чесниківської школи, викопали глиняні черепки. Їхній вік вказував, що люди жили тут ще в І-ІІІ століттях нашої ери і займалися гончарством, бо в селі є поклади глини. Зокрема з блакитної глини робили горщики, можливо, й чаші. Урочище, де добували глину, називається Гончарівка.

Інша частина села зберегла назву Бровар. За пана тут була броварня, яку тримали жиди. Готове пиво розливали у пляшки місткістю 125 мл, тобто 1/8 літра. Звідти і його назва – «Восьмушка». Сам пан володів гуральнею. Спершу на гуральні продукували спирт-сирець, а потім – вишукані алкогольні напої, які продавали до Європи.

У кожній мандрівці найзворушливішими є зустрічі, які не були заплановані. Цього разу я познайомилася з мельником, вперше у житті! Він саме зачиняв млин, а тут нагодилися ми, екскурсанти.

Пан Михайло Наконечний – чоловік надзвичайно скромний, тому роль гіда і тут взяла на себе пані Роксолана. У приміщеннях млина ідеальна чистота.

До чесниківського млина приїжджають навіть зі сусідніх областей, і черга довга. Пані Роксолана, наприклад, пече хліб тільки з борошна, змеленого на цьому млині.

Усі туристичні шляхи Франківського Опілля ведуть до чесниківської середньовічної церкви з... трьома назвами. Перша – св. Миколая, друга – св. Михаїла, третя – храм Вознесіння Господнього. Очевидно, сільська громада мала причини переосвячувати церкву упродовж віків. Цей храм оборонного типу датують XIV ст.

Хоч є припущення, що його могли збудувати на два століття раніше. Святиня мурована, отож її спорудження обійшлося дорожче, ніж якби це був дерев’яний храм. Можливо, будівництво фінансував котрийсь із князів... Чесниківська білосніжна церковця є пам’яткою національного значення, втім, вона малодосліджена.

На подвір’ї, розгорнувши траву, пані Роксолана показала, куди пролягали підземні ходи. Один вів із храму до лісу. Коли сторожа на дзвіниці бачила, що наближається ворог, то гучно дзвонила у дзвін. Жінки з дітьми ховалися в ліс, а чоловіки давали відсіч. Якщо ж сили були нерівні, оборонці теж рятувалися втечею – через підземний хід. До речі, у джерелах не згадується про велику кількість убитих або забраних у ясир чесниківців порівняно із, наприклад, недалеким Рогатином. Зараз підземні ходи засипані. Михайло Росоловський, батько п. Роксолани, згадує, як 9-річним разом з іншими хлопцями спустився у підземелля. Там вони знайшли друкарську машинку, багато листівок із написами «За вільну Україну», гільзи, патрони. У підземеллі переховувалися підпільники ОУН-УПА. Про цей підземний хід знали тільки місцеві.

Церква вражає гордим виглядом зовні й жалюгідним усередині.

– Коли я вперше побачила іконостас цього храму, він уже був знищений і розграбований, – розповідає п. Роксолана. – Маю тільки одне старе фото, яке відтворює його автентичний вигляд. Зверніть увагу: тут видно тільки одні дияконські ворота. Де другі? А їх і не було. Мабуть, іконостас виготовили чітко під розміри вузької церковці.

Біля царських воріт на залишках іконостасу збереглося зображення архистратига Михаїла. Досить нетипове! Здебільшого на іконах архангел Михаїл тримає спис, або меч, або хоругву, а наш тримає тільки терези. У цьому сюжеті закладене уявлення, що після перемоги у битві з Люцифером архангел Михаїл шукав чисті душі справедливих людей і зважував на терезах їхні вчинки. На одну шальку клав добрі, а на другу – не дуже добрі. Архангел спрямовує палець до неба, ніби заохочуючи, що як переможе добро, то душа піде туди.

Пані Роксолана підсвітила ліхтариком нижню частину однієї з балок іконостасу, де видніється напис: «Консервувала і чистила сей іконостас смиренна раба Божа Софія П. 1932 рік, червень-липень».

Уважне око помітить, що віконні отвори у стінах храму несиметричні – це тому, що їх робили примітивними інструментами. На долівці лежать кілька цеглин із відбитками пальців майстра. Є цегла пізнішого періоду – вже акуратна і з клеймом. Приїжджали фахівці з Бережанського замку, то сказали, що саме з цієї цегли, найімовірніше, у XVI ст., вимощена арка всередині храму.

Через неправильне перекриття даху, це вже в часи незалежної України, порушене водовідведення – дощ затікає всередину, утворюється грибок, будівля нищиться. Мешканці села час від часу білять фасад, розуміючи: це, звісно, косметичні заходи. Поділяю їхню тривогу, що храм невпинно руйнуватиметься, якщо до нього надалі буде байдуже владі, яка має важелі впливу задля збереження архітектурної спадщини. Надто якщо це пам’ятки національного значення.

Сумовитий настрій після відвідин храму підсилює нагробний пам’ятник поруч.  Епітафія повідомляє, що тут поховані кілька осіб з одної сім’ї. Першим у 1825 році помер 65-річний Анджей Хшановський, через рік – його донька, 24-річна Кароліна, ще через рік – друга донька, Аделя, теж у віці 24 роки! Пам’ятник рідним встановила дружина і мама.

Кам’яну фігуру плакальниці виготовили у Львові – таких чимало на Личаківському цвинтарі у Львові. До речі, автор пам’ятника і власник архітектурного бюро, яке його спроєктувало, не мав дітей. Пам’ятник страждає від вогкости, деякі частинки відкололися.

Оборонні мури, які колись оперізували середньовічний храм, тепер значно нижчі:  люди «позичили» камінь на господарські потреби. Вхідні ворота довелося розібрати, оскільки вони почали завалюватись, а це небезпека для відвідувачів.

Мабуть, немічна церква-воїн заздрить сусідові – храму архистратига Михаїла, який у Чесниках збудував відомий архітектор Василь Нагірний. Будівництво стартувало у 1906 році, а відправляти почали щойно 1911-го. Чому так довго тривало спорудження храму, з гумором пояснює сам Нагірний: «В селі Чесники підрядник, вивівши церкву до вікон, забрав усі гроші і втік, не сказавши до побачення». Ось так несумлінний підрядник зіпсув репутацію чесного села. Люди повторно збирали гроші, щоб продовжити будівництво. 

Архітектор дуже вдало вписав церкву в чесниківський ландшафт. І, на щастя, вона не має блищачих бань!

Якщо оглядати Чесники з дороги, яка збігає в село, створюється враження, що воно лежить наче на дні величезної чаші. Довкола – неймовірної краси опільські краєвиди.

Серед дерев, що ростуть у цій місцевості, переважали буки.

У міському парку Рогатина є старий бук, з горішків якого і в Чесниках, і в Пукові тиснули букову олію. Горішки збирали вручну, обсмажували і пропускали через прес.

– Коли ми дітьми ходили до лісу, бабуся казала нам не їсти багато букових горішків, бо болітиме голова, – згадує пані Роксолана. – Вони справді мають наркотичні властивості. Букова олія дорога, її виготовляють здебільшого за кордоном.

Пані Роксолана знається на оліях. А те, як Росоловські поєднали сімейний бізнес із розвитком локального туризму, варте наслідування. 

– Під час епідемії ковіду ми продавали олії онлайн, і покупці постійно розпитували, як у нас відбувається процес виробництва, – розповідає п. Роксолана. – Тоді виникла ідея запрошувати до себе туристів, щоб усе докладно їм пояснити і показати. Ми розробили екскурсійний маршрут Чесниками, коротенько описали історію села і його пам’яток. Туристів почали приймати у 2020 році, коли Львівщина перейшла у помаранчеву зону ковіду. Моя університетська спеціальність – міжнародний туризм, багато років працювала у Карлових Варах. Повернулася до України під час епідемії ковіду.

Я народилася і виросла в Харкові, а в Чесники приїздила до бабусі. Особливо любила Різдво з його колядами, вертепами, традиційними стравами, чого не було в Харкові. Коли обставини у моєму житті змінилися, вирішила показати галицькі обряди українцям з інших регіонів. Запросили Ярему Зварчука з його творчим колективом і зробили разом програму «Різдвяна радість на Опіллі, або Опілля колядує». Люди почали приїжджати саме на цю програму. Роздруковували для них тексти коляд, щоб могли співати з нами. Потім проводили для гостей майстер-класи з народних танців. Перших туристів приймали... в гаражі. Тепер вже облаштували для цього гарне приміщення.

Так виникла ідея популяризувати опільське село, де мальовнича природа, смачні страви, добре збережена обрядовість, щире спілкування, поєднати галицькі традиції гостинності та культурні традиції з гастротурами.

Я вважаю, туризм повинен базуватися на тому, що дає емоції і враження. А це, зокрема, знайомство з яскравими особистостями, які, у нашому випадку, презентують надбання Рогатинського Опілля.

У Росоловських я розмріяно слухала родинні історії, які розповідали пан Михайло і пані Роксолана. А головною дійовою особою в них був... Та ви його знаєте – Богдан Весоловський, перший український джазмен.

Виявляється, його батько і бабця п. Михайла були рідними братом і сестрою. Тато Богдана, Остап Весоловський, походить із Чесників. Він був головним суддею у Стрию. Мав брата Левка і сестру Рузю. У виставі «Львівське танго», яка з успіхом йде у Львівському театрі Заньковецької, є епізод, коли один герой запитує: «А чи добра буде забава?», а другий відповідає: «Та буде така добра забава, що навіть старенька баба Рузі візьме свою паличку і піде танцювати».

– Паличка бабці Рузі, тобто моєї прабабці, стояла на ґанку, і я приносила ту паличку, коли вона вставала зранку з ліжка, – усміхається п. Роксолана.

Баба Рузя була освіченою, працювала в пана, знала шляхетський етикет. Тримала дисципліну, пильнувала порядку – Боже борони, щоб не було помите начиння. Її тато вкладав гроші в освіту синів, а вона, дівчина, була до роботи, а не до науки. Навчилася читати за заголовками газет. Не хотіла носити окуляри до пізніх літ. Бабця Рузя запам’ятала рецепти, за якими на гуральні чесниківського пана виготовляли шляхетні напої. Ця рецептура перейшла у спадок родині Росоловських.

Отець Лев Весоловський, стрийко Богдана, був художником-самоуком. Долучився до реставрації іконостасу в старому чесниківському храмі. Мав приручену білку. Коли йшов селом, вона стрибала за ним по плотах. Як малював картини, білка сиділа в нього на плечі. Одного разу перевернула розчинник, випила його і померла. З приходом совітів Лев Весоловський виїхав до Америки. Там викупив величезну територію, організував українське село, куди по закінченні ІІ світової війни переїхало багато українців із таборів ДіПі. Посприяв, щоб американський уряд видав їм 4,5 тис. віз. Спочатку наші емігранти отримали прихисток в українському селі, а згодом роз’їхалися по всій Америці й Канаді. Лев Весоловський писав сестрі листи, які друкував на машинці з українським шрифтом. Підписував їх: «Твій брат Левко». Про його смерть баба Рузя дізналася з передачі радіо Ватикану.

Не знати напевне, чи Бонді, як називали Богдана Весоловського, бував у Чесниках. Мав би бодай заскочити сюди з Черча. До Другої світової війни в Черче на Рогатинщині, яке тоді було відомим бальнеологічним курортом, приїздила відпочивати українська еліта: військові, які перебували на еміграції, лікарі, правники. Відбувалися мистецькі виставки українських модерністів. Словом, Черче було українською культурною столицею в часи польської окупації. А бавити публіку приїздив «Ябцьо-джаз» – учасники бенду, які були студентами, так собі підробляли. Жодна українська молодіжна вечірка у Львові не обходилася без виступів «Ябцьо-джазу».

На світлині - прабабуся Роксолани Росоловської по маминій лінії Агафія Тимчишин.

Якщо ще не читали – прочитайте книжку Ігоря Осташа «Бонді, або Повернення Богдана Весоловського». Якщо ще не відвідали виставу «Львівське танго» – підіть обов’язково. А тоді їдьте у Чесники, звідки коріння обдарованого музиканта і свідомого українця Богдана Весоловського. Наступного року, до речі, його 110-річчя. 

... Коли на початку цієї нашої експедиції ми вийшли з авто і попрямували до місця, де була криївка УПА, нас дуже тепло привітала зі свого подвір’я місцева літня жіночка. Від’їжджаючи, ми перекинулися з нею словом, – було видно, як вона тішиться, що хтось відвідав місце, де відбувалися такі важливі історичні події. Тому мені дуже хотілося б якнайшвидше отримати звістку від Яреми Зварчука, що криївку розкопали і її вже можна дослідити. І також звістку, що почалися ремонтно-реставраційні роботи у середньовічному чесниківському храмі. І отримати запрошення на презентацію фотоальбому про унікальну Чортову гору з копіями документів, якими митрополит Андрей Шептицький засвідчив створення природного заповідника задовго до появи офіційного статусу у радянські часи. Вірю, що завдяки невгамовному ентузіазму людей, з якими я познайомилася під час цієї подорожі, вдасться здійснити ще й не таке!

Гіди:
Ярема Зварчук: 067 102 08 61.
Роксолана Росоловська: 067 687 90 07

Світлини: Степан Гой, Тетяна Петрів, Ігор Боднар, Христина Дорожовець, о. Петро Фостик, Світлана Зварчук, Дарка Гірна, Василь Вовк, Катерина Мозгова, Орест Третяк, Ерік Роберт, Роман Захарій, Вероніка Заник, Роксолана Росоловська.

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.