Земля, що надихає

... учасники мали довгий переїзд на Івано-Франківщину до Верховини в село Буковець.

Історія тамтешнього музиканта та музичного майстра Миколи Тафійчука могла би легко стати сюжетом до книги чи фільму.

Дитина, яка ніколи не мала музичної освіти, не знала нот, у 6 років пішла до лісу і знайшла там шматочок деревини, з якого зробила сопілочку. І, як розповідає сам Михайло, його ніби включило.

Понад 50 років Тафійчук робить музичні інструменти, вивчає матеріали, вчиться на власних помилках. Наразі він грає на 48 інструментах і усі їх може зробити: ліри, скрипки, трембіти, цимбали, волинки (дуди) тощо.

Четверо синів Миколи продовжують сімейну справу.

Його хата розташована на фантастичній горі, звідки відкривається вид на полонину, а в колодязі коло його будинку вода, яка має ідеальний для здоров’я людини склад. Родина одразу запрошує спробувати.

"Якщо маєш таку воду, то мусиш довго жити", – жартує митець.

Учасників зустріла музика – традиційні гуцульські мотиви і звук трембіт, який розходиться на 10-15 кілометрів й в давніші часи був методом комунікації.

На галявині перед будинком розпочалися справжні народні танці. Учасники експедиції розглядали старовинні інструменти і пробували грати на цимбалах. 

"А що це за інструмент? В Британії подібного я не бачив", – розпитував Люк, вказуючи на цимбали.

Вже за декілька хвилин хлопець опанував ази гри і сів розбиратися із лірою.

 

Ще одним яскравим враженням цього дня стала подорож до Яворова, в родину Наталі Кіщук, де зберігається унікальна техніка ліжникарства – важливої галузі ткацтва.

Увесь будинок митців схожий на хату бобрів з "Хронік Нарнії" – килими, одяг, шапки і ще безліч виробів, якими наповнений кожен сантиметр площі. Здається, що потрапляєш в чарівне царство кольору і екологічності.

Ткацтвом займалися і мати, і бабуся Наталі. Тож традиція триває більше ста років.

Тепер ліжникарством займається вся родина. А 12-літня донька Юля навіть майстер-класи проводить і робить власні вироби.

Починала Наталя Кіщук з традиційного – килими, ліжники, а потім вирішила осучаснити свої роботи – стала виготовляти одяг і навіть розробляла моделі для модних показів. 

До вішака із теплими речима підходить фінка Улла, дивиться "гуцульські шуби" – гуні. Тварин для їхнього виготовлення не вбивають, вичесують овець і плетунь волокно.

"В мене у Фінляндії ця річ безцінна", – сміється Улла і обирає модель, яка поїде з нею на Батьківщину.

Такий одяг має дуже корисні властивості, активізує кровообіг і енергетичні точки на тілі. Вдягаєш такий виріб і ти в тонусі.

У окремій родинній майстерні учасники експедиції розділилися на невеликі групи коло чотирьох ткацьких станків. Кожен зробив невеличкий килимок, самотужки обираючи для нього кольори і візерунок.

В роботі із станком важлива терплячість і злагодженість рухів. Загалом робота не така складна, як здається на перший погляд. Наталя розповідає, що робить великий килим в середньому за місяць-півтора.

У родині Троць усі займаються косівською керамікою – чоловік Ігор, дружина Христина і донька Тереза. Їхній будинок – це справжня історія української культури в деталях. Це і житло, і місце для гостей, і приміщення для майстер-класів.

Скрині, старовинні креденси, полиці, елементи декору і посуду – усе створено власноруч або куплено на антикварних ринках.

Британець Джеймс Шоу дуже уважно розглядав сходи на другий поверх, де кожна викладена косівською плиткою і жоден сюжет не повторюється.

А учасниця з Іспанії записувала нові українські слова та назви елементів побуту в спеціальний блокнот. До кінця експедиції вона зібрала чималу колекцію фраз, виразів і назв.

З учасниками експедиції Ігор Троць провів майстер-клас з розпису кахлі. Кожен міг створити свій сюжет.

"Багато років усі підручники і джерела писали, що косівська кераміка придумана тут, що це гуцули такі розумні, а потім нас якось запросили на виставку в Грецію і повели в один приватний музей, ми заходимо в залу, а там наша кераміка стоїть. Кольори, фарби, лише сюжети не гуцульські, а інші, – розповідає Ігор Троць. 

А потім наша донька стала вивчати це питання і знайшла, що походження кераміки з Ірану, ще з 11 ст.

Вона шукає далі, звідки брали фарбу і наштовхується на історію, коли в Китаї копали метро і знайшли гробницю, а там скульптурка коня, всі ті самі кольори, все те саме. Виявилось, що одна із китайських династій активно використовувала цю технологію. Потім вона потрапила в Іран і вже пізніше поширилася далі.

Через Шовковий шлях кераміка якимось чином потрапила в Карпати. Тобто косівською ця кераміка лише останні 200 років. Зараз в світі майже немає майстрів, які її роблять".

Як й інші тутешні майстри, родина Троць не має учнів, усі секрети виготовлення фарби зберігаються всередині родини.

Учнів не беруть тому, що бояться масового виробництва. Мовляв, тих, хто робить "китайщину" і так вистачає. 

Цікаво, що тепер Тереза Троць застосовує в сюжетах не лише сцени з гуцульського життя, але й елементи скандинавських, іранських, індійської орнаментів і типажів.

Допоки майстер розповідає частина учасників оглядає двір, де кожна скульптурка чи частина оздоблення, зроблена в косівському стилі.

"Я коли п’ю із цього косівського кубка, то відчуваю себе тамплієром", – жартує британець Джеймс Шоу.

Наступною локацією команди дизайн-експедиції стала оселя боднаря Йосипа Приймака і його родини.

Боднарство – різновид деревообробного промислу, коли створюються ємкості – бочки, діжки і т.д.

Майстер займається дерев’яними виробами все життя, в нього є невеликий музей, де можна знайти статуетки святих, діжки, посуд тощо. Учасникам він навіть показав сумку, зроблену із дерева.

Боднарство, як старовинне ремесло, фактично не змінило своєї технології – кожен етап робиться вручну. Учасники спробували вистругати форму зі шматка деревини.

Вже традиційно першою пішла кореянка з Нью-Йорку Ені Лі Паркер, а інші переживали за неї, оскільки на першому етапі майстер працює із гострими пилками.

Завершилася програма майстер-класом із писанкарство в Коломийському музеї писанки. Іноземних учасників вразила кількість і різноманіття орнаментів. Писанка справді є тим, що вирізняє Україну на культурній мапі світу.

Після насиченого дня фінська дизайнерка Улла Коскінен розповіла, що в її рідній країні автентичні ремесла фактично зникли.

"Тож коли бачиш такі унікальні родини в Україні, то постає запитання – як це зберегти?

Бо з одного боку секрети технології зберігаються всередині родини, а з іншого – яке майбутнє у всіх цих ремесел, якщо учнів немає?" ­– питає Улла.

Відповіді наразі не має ніхто.

Однією із цілей експедиції як раз і є актуалізація автентичних українських практик в сучасному дизайні, а також відкриття України для світу.

Вже після того, як усі учасники роз’їхалися по своїх країнах, багато з них писали відгуки, що в них прокинулося бажання поїхати до своїх родичів в село чи провідати дідусів та бабусь, себто Україна в них включила зв’язок із родом і цінність простих, природних речей і стосунків.

Дизайн-експедиція "Земля надихає" проводилася вже вдруге.

Цьогоріч і програма, і кількість учасників збільшилися. Що ще раз доводить, якою культурно багатою є наша країна і як живе знайомство із культурними цінностями надихає на нові ідеї.