«Бистрицька Месопотамія»: подорож прикарпатським передгір’ям

Свою подорож Богородчанами розпочинаю з Ансамблю Домініканського костелу, який називають своєрідною візитівкою містечка (вулиця Т. Шевченка, 61). Він розташований через дорогу від місцевого «Білого будинку», тож їдучи машиною чи автобусом, ви точно звернете на нього увагу.

Підійшовши ближче, можна побачити, що зовні римо-католицький костел потребує невеликої реставрації. За словами мого гіда у Богородчанах, кандидатки історичних наук, пані Віри Кочкодан, місцева влада має у планах відновити пам’ятку.

Ансамбль складається із самого костелу, палат духівництва – келій. Також тут колись ще була в’їзна брама, але вона не збереглась до наших днів.

Мурований костел у стилі бароко почали будували у 1742 р. з ініціативи тодішнього власника Богородчан Станіслава Косаковського замість дерев’яного попередника, який стояв з 1691 р. Спорудження палат духівництва та монастирських келій довершили у 1762 р. Значні реставраційні роботи проведені у 1904–1905 рр. Храм сильно постраждав в часи Першої світової війни. Відбудова комплексу тривала у 1928–1933 рр., відтоді він і набув сучасного вигляду.

Споруда має дві вежі, але на жаль, вони не у найкращому стані. Тож пані Віра не рекомендувала мені підійматися нагору. Краєвиди звідти дуже гарні, але краще не ризикувати, допоки не відновлять сходи. Підземелля храму також досить цікаве, там ще багато чого можна дослідити.

До речі, довгий час костел перебував у власності московського патріархату, лише у 2020 р. його передали римо-католицькій громаді Богородчан.

Оскільки у Богородчанах все доволі компактно розташовано, після костелу зупиняюся біля символічної могили борцям за волю України (2003 р.). До речі, поки йшла до неї, помітила, що у центральній частині містечка дуже чисто та впорядковано, тож благоустрій можна високо оцінити.

А щодо могили, то її не випадково називають символічною, адже тут ніхто не похований. Щороку жителі громади проводять на цьому місці різні заходи як мистецького характеру, так і поминальні – вшанування пам’яті усіх тих, хто загинув у боротьбі за незалежність нашої держави.

Колись, ще у XVIII ст. на місці могили розміщувалась церква, яка була відома своїм Манявським, або ще інакше Богородчанським іконостасом, створеним у 1698–1705 рр. у скиті групою майстрiв-живописцiв, яких очолював Йов Конзелевич (1667–1740).

Українська журналістка, краєзнавиця, мандрівниця Ірина Пустиннікова повідомляє такі деталі про іконостас. «Чому цей високохудожній твір названо Богородчанським іконостасом? Після ліквідації скиту Манявського в рамках секуляризації Австрійської імперії (8 вересня 1785 року) його майно було розпродано й вивезено. Богородчанська громада в час розпродажу монастирського майна купила iконостас із скитської церкви Воздвиження за 60 злотих, перевезла в Богородчани i помістила в мiсцевому храмі. Живописний шедевр зберігався тут з 1785 по 1813 рік (128 років). Гуцули врятували цю безцінну пам'ятку, в той час коли інші речі скиту пропали без слідів».

Під час Першої світової вiйни церква в Богородчанах згорiла, а от iконостас зберiгся i був перевезений у Львiвський музей українського мистецтва. Храм незабаром відбудували на іншому місці, але про нього трохи згодом…

Трохи далі від символічної могили розташований Богородчанський суд, будівлю якого вважають історичною пам’яткою містечка. Її збудували у 1920 р., й навіть називали «твердинею» через товсті стіни.

Споруда першочергово використовувалась як Народний дім. Але з приходом радянської влади, її віддали у власність суду – так вона і залишилося до тепер. На фасаді розташовані два пам’ятні знаки – один із них присвячений сотнику Української галицької армії Теодору Мартинцю, уродженцю Богородчан, другий – поету Тарасу Шевченку.

Цікаво, що будівлю суду з тих часів ніхто кардинально не змінював, хіба робили «косметичний» ремонт. 

Ще стоячи біля суду, мені впала в очі ця святиня. Церква, як зовні, так і в середині має гарний вигляд, цікаво зроблені сходи на хори. Зайшовши у храм, хочеться усе роздивитися, видно, що художники, які розписували стіни, продумали кожну деталь.

 

Церкву будували у 1930–1934 рр. за сприянням тодішнього єпископа Григорія Хомишина. Архітектором був відомий львів’янин Євген Нагірний. А ще – це і є той храм, який був на тому місці, де зараз символічна могила.

Церква була чинною до приходу радянської влади. У 1962 р. її закрили, у приміщенні зробили склад для зберігання зерна. І лише у 1989 р. святиня знову стала осередком церковного життя.  

Трохи нижче храму розташована так звана кімната-музей імені єпископа Григорія Хомишина. Чому кімната? Бо всі експонати, які пов’язані з духовною, християнською тематикою розташовані в одній невеликій кімнаті.

Загалом будівля розділена на два крила – в одному крилі розміщена благодійна організація «Карітас», а в іншому – музей, який  відкрили у 2015 р. Він функціонує за рахунок добровільних пожертв.

Тут можна ближче познайомитися із церковним життям Богородчанщини. Зокрема, побачити духовну літературу, фото місцевих храмів, стенди, присвячені монашому життю, старовинні ікони, а також особисті речі єпископа Григорія Хомишина, наприклад, підсвічник у вигляді ведмедя. До речі, саме ця будівля колись була резиденцією отця й він часто тут бував.

Відкрили музей-кімнату за кошти священиків громади, а більшість експонатів передали місцеві жителі. Цікаво, що на території кімнати-музею росте дерево магнолії, яке у весняний період привертає увагу багатьох людей. Подейкують, що його посадив сам єпископ Хомишин.

Як матимете нагоду побувати у храмі святого апостола Івана Богослова, то вже не втратьте можливість зайти у цей невеликий, але по-своєму цікавий музей-кімнату.

***

Мені Богородчани сподобалися. Це досить комфортне містечко, щоправда, на мій погляд, не вистачає тут гарно облаштованого скверу чи невеликого парку, а духовно точно можна збагатитися. Тож, звичайно, рекомендую сюди приїхати і погуляти бодай на кілька годин.

А я прямую далі пізнавати Богородчанщину. Їдучи в напрямку села Старуня, по правій стороні видніється Парк історії Землі «Underhill», який користується неабиякою популярністю серед туристів. Тут буде цікаво і дорослим, і дітям. Одним словом, активний та пізнавальний відпочинок для усієї сім’ї гарантовано.

Ще проїжджаючи автомобілем центральною трасою, одразу помічаю високий, білий, 25-метровий хрест. Цікавість бере гору, ми їдемо у його напрямок і потрапляємо у паломницький центр – Відпустовий Центр блаженного Симеона Лукача. Він зародився п’ять років тому, а торік Ватикан надав цьому місцю право повного відпусту (повний відпуст – це прощення дочасних кар за гріх. – Л.Ж.).

Це найновіше відпустове місце УГКЦ, яке ще перебуває на стадії становлення та розвитку.

На території Центру споруджена Хресна дорога, музей блаженного Симеона Лукача, Гріб Господній, капличка Пресвятої Родини, де відправляють молебні та храм Благовіщення Пресвятої Богородиці, який збудували всього за 55 днів. У храмі також зберігається частинка мощей Симеона Лукача, якими можна отримати Благословення.

Щодня, о 18 годині тут проводять Богослужіння. А 29 числа кожного місяця відбуваються нічні чування, на які приїжджає по 2-3 тисячі людей. Також щоп’ятниці отці читають молитви на оздоровлення та всі охочі мають можливість помолитися Хресну дорогу.

Відпустовий центр не випадково названий на честь блаженного Симеона Лукача (1893–1964), адже єпископ походив із с. Старуня і тут похований. За непослух радянській владі, яка у 1946 р. прагнула ліквідувати УГКЦ, священик був двічі ув’язнений та умисне заражений туберкульозом у в’язниці. У червні 2001 р. Папа Іван Павло ІІ проголосив єпископа Симеона (Лукача) блаженним.

Отці Юрій та Володимир, які радо погодилися мені розповісти про Відпустовий центр, зазначають, що побутує така думка, що це місце є своєрідним магнітом, і сам Симеон Лукач «притягує», закликає людей сюди приїхати. І я не можу з цим не погодитися.

Тут справді відчувається духовний спокій й небо стає ближче до землі. Впевнена, що обов’язково ще сюди повернуся і вам раджу приїхати до Старуні!

Додам те, що, мабуть, багато хто вже знає: на відстані 200 м на південно-східної околиці від с. Старуня розташований діючий грязьовий вулкан. Він виник поряд із природним нафтово-озокеритовим озером у 1977 р. внаслідок землетрусу в Румунії. Геологічне диво має 8 постійних та 12 непостійних міні-кратерів. Тож при нагоді й ви подивіться на це унікальне явище природи.

І, до речі, мало хто з туристів знає, але кратер вулкану – то не вогняний факел (це горить газ із залишеної газової труби з метою пониження надмірної загазованості території), а – поруч булькаючі час від часу болотяні озерця.

Повертаємось на автошлях Н 9 і рухаємось далі до с. Гвізд. Ціль нашої мандрівки – оглянути стародавній храм з ґонтовим дахом. У Гвізді Надвірнянської громади є три релігійні святині, але цю не помітити неможливо. Навіть бувши там, стала свідком, як туристи з Одещини зупинилися, щоб роздивитися дерев’яний гуцульський храм та зробити гарні фото.

Храм Успіння Пресвятої Богородиці збудували у 1739 р. в урочищі «Могилки», а на теперішнє місце перенесли у 1793 р. Як і більшість церков, у радянські часи вона майже 40 років була закрита.

Церква є пам’яткою архітектури національного значення. У 2017 р. її з ініціативи місцевого священика Івана Ґедзика відреставрували – покрили ґонтою, щоб зберегти історичний вигляд. Зайшовши всередину, відчувається намоленість храму. Тут ви не побачите пластикових вікон, сучасного оздоблення чи нових церковних речей – усе відтворено у первинному вигляді – і в цьому і є унікальність святині.

Варто відзначити подвір’я храму та дзвіницю – вона також у такому гуцульському стилі.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці захоплює як зовні, так і всередині.

Крайня точка нашого маршруту – село Молодків. Саме тут розташоване соляне джерело, з води якого видобувають сіль. А ще тут росте дуб, який ще називають «Вуйко-дуб», і йому понад 360 років!

Громада села облаштувала навколо соляного джерела криничку, облагородила це місце. Мешканці села та довколишніх населених пунктів приїжджають сюди за соляною ропою, з якої потім роблять сіль і використовують її у своїх потребах.

Орієнтиром до нього може бути журавель, або ж вам підкажуть жителі Молодкова, як туди пройти.

Інструкція щодо видобутку солі доволі проста: ропу варто набрати у невелику місткість, поставити на вогонь, підігрівати помішуючи; відповідно вода випаровується, а сіль кристалізується і залишається.

У Надвірнянській громаді мають на меті популяризувати локації з видобутку солі та сам процес солеваріння. Зокрема, як розповів мені магістр Клубу замку «Краснодвір» Василь Юсипенко, у Молодкові планують зробити музей солеваріння, де б кожен відчув себе учасником цього процесу.

Надвірнянський туристично-інформаційний центр разом з іншими громадами Прикарпаття та Львівщини, які також мають свою історію солеваріння та соляних покладів, розробляють спільний туристичний маршрут під назвою «Сіль історії». Він охоплюватиме кожну локацію та показуватиме у чому її особливість. Окрім того, організатори проєкту розробили набір сувенірної продукції з солі.

Недарма кажуть, що сіль – це біле золото. І дуже добре, що в нашому прикарпатському регіоні ще збереглися місця її видобутку. Їх однозначно треба популяризувати.

Підсумовуючи свою подорож, ствердно можу сказати, що це чудовий маршрут для вихідного дня. Усі об’єкти розташовані на невеликій відстані одне від одного. Тож ви зможете за один день й духовно та історично збагатися, відвідавши храми та музеї, а на завершення скуштувати та прихопити додому пляшку соленої води з Молодкова, з якої ще й отримаєте сіль.

Хто ж прагне продовження, то запрошуємо у Пнів або ж відкрити браму у Франківські Карпати. Незабутніх вам вражень та приємних відкриттів!

Фото: Іван Денисюк, Максим Рітус, Mykola Swarnyk, Bodia Peteliuk, Уляна Пилип'юк.

Контакти:
Віра Кочкодан (краєнавець, с-ще Богородчани): 066 875 48 47.
о. Володимир Лукашевський (с. Старуня): 098 719 58 95.
о. Юрій Сидір (с. Старуня): 097 704 68 50.
о. Іван Гедзик (с. Гвізд): 067 154 19 48.
Володимир Гринішак (Надвірнянський ТІЦ): 096 861 84 38.
Василь Юсипенко (с. Молодків): 050 666 80 35.

 

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.