Олена Юрійчук
Олена Юрійчук

Варто відвідати:

Ратуша

Собор Святих Жон Мироносиць

“Клуб шкіряників” (колишня синагога)

Церква Успіння Святої Анни

пам’ятний знак на місці дому Наталії Кобринської

Костел Успіння Пресвятої Діви Марії

Церква святої Великомучениці Параскеви

Музей історії міста імені Романа Скворія

Музей Наталії Кобринської

будинок Костянтина Ікаловича

парк “Арборетум”

 

Завершую описувати свої враження про мандри Східною Бойківщиною (початок тут: https://bit.ly/3fI25RZ, продовження тут: https://bit.ly/3tlIjzf).

Хвилин десять-п’ятнадцять автошляхом Н 10 від Долини, причому практично щоразу це шлях навпростець і без жодних перепон, і ви в’їжджаєте у красивезний Болехів. Такий епітет, повірте, неспроста – щойно перетинаєте умовну межу приватних сучасніших садиб навколо історичного міста, і важко втриматися керма та дороги, адже хочеться видивитися кожен старий і розкішний архітектурно дім.

Перше, що викликає запитання туриста – назва міста. Болехів може завдячувати йменню одразу кільком теоріям. Одна з них говорить про те, що це видозмінена версія слова “волохи”, отож і місто звали Волохів, а з часом Болехів. Друга версія опирається більше на факти. Так, вперше про “болехівські землі” у документах говорять з 1371 року. Трохи згодом, століттям пізніше, джерела свідчать, що на правобережжі річки Сукіль розташоване поселення на основі двох сіл – Болехова Волоського та Болехова Руського, і тут, звісно ж, також видобувають сіль

Біле золото – скарб для тутешніх сіл та міст. У 1546 році у Болехові з’являється перша солеварня, а разом і з нею адміністративні будівлі. Довго простояти їм не довелось, адже у 1562 році солеварню та будинки її тодішньої власниці Амалії Гросовської вщент випалюють татари. Після цього села та підприємство переходять до поляка Миколи Гедзінського, який значно укріплює Болехів та солеварню, зводячи все з каменю  з оборонними цілями.

Історія солеваріння Болехова тягнеться століттями, і її підхоплює австрійський уряд, який наприкінці XVIII століття створює німецьку колонію з переселенців, які також починають працювати на виробництві (історія болехівської солі і місцевого солеваріння потребує окремої розповіді і… мандрівки, не цього разу). Тим часом, крім солі, тут панує промисловий рай для невеликих, але потужних підприємств: у Болехові виготовляють цвяхи та гаки, на багато десятиліть тут затримується майстерня, а згодом фабрика дубління шкіри, потім виникають нафтопереробний завод, сірникова фабрика, паровий млин, виготовляють олію та оцет. На початку ХХ століття до розмаїття підприємств додається тартак і цегельний завод. Роботи, словом, було чимало.

Зазирнути у історію Болехова, а головно у місця, які не розгледить пересічний турист, мені допомагає неймовірна жінка з воістину енциклопедичними знаннями про рідне місто – наукова співробітниця музею історії міста імені Романа Скворія пані Галина Якимів. Починаємо прогулянку біля традиційного та невід’ємного атрибуту галицьких містечок – ратуші (площа І. Франка).

Ще прямуючи автівкою до центральної частини міста, а потім і кружляючи нею, помічаю нестандартність побудови: ратуша розташована неначе у центрі, але якось все ж убік, і перед нею нема звиклої великої площі, натомість поруч цілком житловий будинок та церква, через невеликий сквер – ряд крамниць. Сучасна ратуша виконує, як і колись, функцію маґістрату – тут зараз міська рада. Її збудували на місці старішої і вже неіснуючої ратуші, у 1860-х роках. Історія цієї привабливої будівлі не позбавлена суму та моторошності: за часів Другої світової війни у її приміщеннях був штаб полку НКВС, а підвали використовували як в’язницю та катівню. Після війни приміщення тимчасово змінило своє призначення, і тут була спершу міська поліклініка, потім узагалі сувенірно-галантерейна фабрика. До 1993 року з 1979-го тут (що теж дивно для маґістрату) розташовується Музей бойової слави, і лише за незалежності України у ці стіни повертається міська влада.

Поруч з ратушою розкішний будинок з сецесійним лататтям, і увагу одразу привертає як неймовірний декор, так і збережена дерев’яна брама зеленого кольору також з квітковим орнаментом. Наголошую на архітектурі недарма – у Болехові не один будинок, поруч з яким хочеться зупинитися та милуватися.

Одразу поруч (яке ж цікавезне у місті планування!) височіє храм. Його назва не менш інтригуюча, ніж розташування – це Собор Святих Жон Мироносиць (статус собору святині надано у  2009 році з нагоди святкування її 100-річчя).

Кам’яна пам’ятка була зведена у 18801909 роках на кошти громади на місці старої дерев’яної церкви ХVII століття. Цікаво, що будівництво відбувалось за ініціативи нового священика – ним у 1884 році став Іван Озаркевич. У 1909 році храм було освячено митрополитом Андреєм Шептицьким. Поруч із собором розташований і будинок Озаркевича, в якому він мешкав зі своєю родиною.

08-11-2022

Коли я готувала список всього, що хочеться глянути у Болехові, обов’язковим пунктом була стара синагога. Хоч у кожному новому місті я намагаюсь доторкнутися до всіх культурних пластів його історії, тут єврейська спадщина неймовірно манила. Причина проста – де ще ви бачили, аби навколо типово круглого вікна синагоги великими літерами було написано: “Клуб шкіряників”?

Як я вже й казала, мати за провідницю Болеховом пані Галину – справжнє диво, і якщо завітаєте у місто з наміром дізнатися про нього буквально все, не полінуйтеся попрохати про екскурсію. Яким би іще чином я, зрештою, потрапила б до середини закинутої синагоги!

Єврейська історія Болехова не відрізняється від інших галицьких міст особливою яскравістю. Перша синагога тут з’являється у 1601 році, побудована у серці єврейського кварталу. Пожежа, яка пронеслась Болеховом 70 років пізніше знищує дерев’яну споруду, тож далі місцеві зважуються на будівництво кам’яної. Власник міста Микола Гедзінський дає євреям привілей селитися у будь-якій частині міста і звільняє єврейські будівлі від сплати податків. Це призводить до того, що з часом у місті виникає три синагоги, які стають осередками для хасидів, реформованих та традиційних юдеїв. До нашого часу у сякому-такому вигляді перетривала лише одна.

При синагозі (вулиця Петрушевича, 4) діяла німецько-єврейська школа, тут також був свій шпиталь. На початку ХХ століття це було типове єврейське містечко. У 1910 році з чотирьох тисяч мешканців Болехова 78% становили євреї, що було одним із найвищих показників у Галичині. Життя вирувало, втім, до моменту Першої і Другої світових воєн...

Трохи далі рухаючись вулицями можна знайти шкіряний завод. Власне для його працівників колись синагогу (божницю не було для кого тримати “за призначенням” – єврейське населення Болехова було жорстоко винищене нацистами) переробили на клуб, який суголосно і назвали “клубом шкіряників”. Тут був спортзал, глядачі приходили до колись молильної зали дивитися кіно, тут влаштовували дискотеки. Написи івритом на стінах були замальовані нейтральними пейзажами. Втім, час бере своє, а пам’ять про єврейську громаду неначе вперто пробиває собі шлях назовні: поміж радянських фарбувань де-не-де видніються переписи текстів з Тори.

За відновлення синагоги піднімались розмови, каже пані Галина, але спільної мови та точки опори знайти не вдалось, а відсутність єврейської громади у Болехові – ще одна причина того, чому синагога залишається за міськими будинками і потихеньку руйнується та неначе осідає в землю: навіть відчинити двері стає все складніше, доводиться припіднімати з чималими зусиллями, аби вдалося замкнути їх на великий замок.

На цьому з єврейською історією не закінчуємо: я запитую, і мені відповідають – так, у місті є збережене єврейське кладовище – кіркут. До нього ми й прямуємо.

Поблукати трішки доведеться, хоча нічого неможливого немає: або між будинками, або дорогою назад до Долини виїжджаємо майже на околиці міста та поміж приватними будинками з одного боку та колись заводом з іншого, нас чекає височезний паркан. Фактично, цвинтар знаходиться за приватним обійстям місцевого мешканця. Якщо бажаєте потрапити на територію єврейських поховань, стукайте (чи то пак – дзвоніть за номером на вивісці), і вам відчинять.

Схожий цвинтар – наче трохи під гору, з безліччю дерев, бачила у Надвірній. Пані Галина розповідає, що на кіркуті є навіть окремий “квадрат” поховань – матерів з ненародженими дітьми. В Україні, після нацистського терору, так рідко зустрінеш той чи інший кіркут збережений та з відомими деталями, що тут блукаємо довше, ніж годиться, зважаючи на масштаби моєї подорожі.

Кладовище впорядковане: тут час до часу приїздять дослідники, вивчаючи мацеви, трава вочевидь нещодавно скошена, тож оглянути все можна з легкістю. Практично всі мацеви з написом івритом. Одна ще зберігає написи польською мовою.

Є ще на території кіркуту, в межах високої загорожі, чималий вільний простір без жодних могил. Саме тут відбувалися розстріли місцевих євреїв у криваві роки війни. Рідко кому вдавалось врятуватись – відомо напевно про одну жінку, онука якої зараз – старша пані, яка залишилась мешкати у Болехові.

08-11-2022

Виїздимо з цвинтаря, і повертаючи вуличками, виїжджаємо до надзвичайно давньої дерев’яної сакральної пам’ятки – церкви Успіння Святої Анни (вул. Довжанська, 65 б). Хоча погода вирішила покепкувати та нахмурити своє небо-чоло, в оточенні сизих хмар церква 1870-го року побудови видається мені ще гарнішою, ніж на яскравих фото з сонячних днів. Одразу відчуваєш її велич та старість. Навколо – охайна зелена трава, кілька квітників, словом, розумієш, що святиню тут бережуть.

Церква у стилі бойківської архітектури, була збудована понад 150 років тому на місці колишнього монастиря, який, до слова, своєю історією може дуже похвалитись: саме тут до XVIII століття монахи переписували книги, і дві з них досі збережено – «Довжанське четвероєвангеліє», виготовлене в 1596 році і описане Іваном Франком, та «Човганське тлумачне Євангеліє» (1603 рік).

Якщо пощастить потрапити сюди у неділю, то можна помилуватися й інтер’єром церкви у стилі бароко та трьома старовинними запрестольними іконами – святого Миколая, святого Василія Великого та Успіння святої Анни.

Чи то через брак реклами, чи через те, що зазвичай мандрівники поспішають до більших, помпезніших міст, пересічний мандрівник може подумати, що у Болехові витратить не більше ніж половину дня. Ми повертаємося до міста у пошуках нових історій, і я розумію, який у нас обмежений (мною ж самою!) час. У Болехові хочеться гуляти і розглядати, навіть в цей непевний та тривожний момент; милуватися архітектурою, бачити різноманітні його деталі (визирала з вікна автівки і готова була охрестити Болехів саме як місто дивовижних маскаронів), і на це, звісно ж, потрібний довший, набагато довший час.

08-11-2022

"... В Болехові баталія.

Там Кобринська Наталія

У великий будинок

Всіх зібрала русинок.

Одна варить, друга місить,

Третя хлопські діти тішить".

Іван Франко

Ми оминаємо кілька пам’яток, які я вписала у свій список на оглядини, і перш ніж я запитаю, а куди ж це ми йдемо, як пані Галина вже показує: на задньому дворі розкішного зеленавого будинку є “незачепнутий”, огороджений квадрат. Виявляється, саме тут, після смерті свого батька-священика Івана Озаркевича, мешкала засновниця жіночого руху в Галичині, відома письменниця Наталія Кобринська. У її будинку, на місці якого стоїть пам’ятний знак, збиралась вся тогочасна українська еліта: родина Грушевських, Ольга Кобилянська, Іван Франко… Спершу культурний осередок навколо Кобринської збирався у домі її батька, позаду церкви Святих Жон Мироносиць.

Втім, коли життя Івана Озаркевича обірвалося, Наталку з дому “попросили” – тут поселяли наступного священика, який мав опікуватися церквою.

Із Болехова Кобринська не переїхала, і продовжила мешкати тут та займатися просвітницькою діяльністю, зокрема опублікувала два жіночі альманахи “Перший вінок”.

Важка хвороба – тиф – забрала життя Наталії Кобринської, а через кілька років дім письменниці влада наказала розібрати, переконуючи це тим, що мешкати у ньому через причину смерті діячки, небезпечно. Одначе пам’ять про Кобринську у місті жива: там, де був колись її будинок, подруги Кобринської посадили кущі калини.

Вулиця Січових Стрільців у Болехові багата на пам’ятки: як тільки ми оглянули місце, де колись мешкала Наталія Кобринська, і обернулися йти від нього, як перед нашими очима постає стриманий і витончений костел Успіння Пресвятої Діви Марії.

Пам’ятка зведена у 20-х роках ХІХ століття. Попередня простояла з моменту зведення майже століття, але як виявилось, під час будівництва було зроблено необачно кілька помилок, тож храм буквально посипався за нетривалий час служіння. Зрештою, нова будова костелу тримається; її не зламали навіть роки знущання радянською владою: тут облаштували після Другої світової війни спортзал, збоку прибудували три магазини, а до 1994 року в стінах діяла котельня, перш ніж повернутись до римо-католицької громади.

Не поспішайте від костелу бігти назад до центральної частини міста: позаду туристів зустрічає будинок, в якому мешкав, а також лікував колишній придворний лікар болгарського короля Фердинанда!

Так, чималий приватний будинок з показною верандою притягує погляди кожного, хто гуляє містом. На початку минулого століття сюди переїхав та оселився Костянтин Ікалович. Він працював при дворі болгарського короля, доки не сталась одна оказія: лікар закохався у сестру короля, тож його швиденько попросили геть із двору. Втікаючи, Ікалович опинився у Болехові, де скоро знайшов контакт з Наталією Кобринською. Разом, у домі лікаря, їм вдалося облаштувати так звану “захоронку” – місце перебування для дітей-сиріт.

Неподалік від костелу на вул. Церковній розташована ще одна сакральна пам’ятка Болехова Церква святої Великомучениці Параскеви, збудована у візантійському стилі в 1939 році на місці старого храму. У 1946–1962 роках вона була заборонена, 1962–1964 роках – діяла як православна, а далі радянська влада зробила у святині музей атеїзму, який діяв до 1989 року. Зараз церква діюча, належить греко-католицькій громаді.

Відвідувати місто і бажати в ньому дізнатися щось про його давнину – отже обов’язково завітати у музей, тим паче, що у Болехові він чималий та далеко йти не доведеться. На тій же вулиці Січових Стрільців сусідять музей історії міста Болехова імені Романа Скворія (вулиця Січових Стрільців, 9) та музей Наталії Кобринської (вулиця Січових Стрільців, 7). Цікаво, що без першого не було б другого: музей історії міста у Болехові було засновано у 1967 році і починався він як акумулювання пам’яток про видатну діячку та письменницю. Згодом збірка розросталась, тож музей, який спершу був краєзнавчим, отримав звання народного, а зовсім скоро був перейменований у музей історії міста. У підвалі будівлі колись розміщувалася катівня, тож приміщення також слугує меморіалом за всіма, хто пройшов нелюдські умови та знущання у 19441947 роках.

Музею не було б без краєзнавця Романа Скворія, який збирав експозицію музею по краплинах: зараз вона представлена у шістьох експозиційних залах, і демонструє відвідувачу все – від побуту бойків та до історичних віх Болехова. У 2005 році поруч відкрили окремі кімнати, присвячені Наталії Кобринській.

Ви все ще думали, що у Болехові достатньо затриматися на один день?

08-11-2022

Коли мені кажуть, що прямуємо до лікарні, хоч-не-хоч, а брови піднімаються у запитанні: ви серйозно? куди? Якщо ваша реакція трішки збігається із моєю, переконливо прошу – прямуйте до вулиці Євгена Коновальця, 2, і затамовуйте подих, адже це, мабуть, одне з найкрасивіших приміщень лікарні, які ми б могли з вами знайти.

Колишній житловий будинок – ідеально випещений зразок архітектури позаминулого століття, який колись був звичайною житловою віллою.

Одноповерховий, але вигадливий: з вежею, яка зберігає оригінальне покриття, з маскаронами, які поглядають на відвідувачів з-над кожного вікна, будинок, який прилягає до лікарні і зараз слугує помешканням для внутрішньо переміщених осіб, не дивується, як і його пожильці, цікавим відвідувачам, які оббігають звідусіль, аби краще помилуватися декором.

Власне архітектурою Болехів мене надзвичайно здивував. Тут немає поділу, як у Долині (принаймні явного та чіткого) на стару та нову частини міста. Ні, поруч зі старими будинками місцеві спокійно зводять невеликі новобудови, давнішня архітектура межує з новішими вікнами чи дверима, але це все відбувається так ненав’язливо та зі смаком, що мені, яка звикла щось таки та й критикувати, у Болехові хочеться припнути язика і просто милуватись.

08-11-2022

Завершувати прогулянку цим негаласливим та затишним куточком Бойківщини пропоную не поміж кам’яниць, а поміж зелені – у Болехові збережений один з найдавніших парків Івано-Франківщини “Арборетум” за адресою вул. Замкова, 14.

В ХІХ столітті тут розташовувалися Дирекція лісів та міждержавних маєтностей Галичини, і лісівники та просто любителі зелених насаджень почали активно розсаджувати ті чи інші молоді кущі й деревця, які до Болехова звозили з усієї Європи. Помалу у Болехові виростили неймовірну зелену колекцію з чималою площею: “Арборетум” розтягнувся на 6 гектарів. Поруч збудували “лісову школу” – державну школу для лісівників, які навчалися тут та експериментували з різноманітними сортами та насінням.

За совєтів парк, як і в принципі все, що потрапляло до рук тодішньої влади, занепав та був частково понищений і розділений. Де-не-де зелені території забудували. Втім, за незалежності “Арборетум” почали повертати до життя, і це дуже надихаюче насправді, бо зберегти, посадити та відбудувати, особливо коли поруч навалюється чимало інших, здавалось би надважливих турбот – першочергово. Бо нам всім потрібно до чогось живого та натхненного повертатись, а від краси та збереженості залежить наше з вами буття.

Подорож Східною Бойківщиною видалась насиченою: я наївно думала, що “втисну” сплановані маршрути у день-два, розраховуючи, насправді, побачити у селах та містах те, що не є дивиною для пересічного туриста – затхлість чи порослі мохом руїни. Не буду брехати – деякі пам’ятки справді потребують того, щоб про них згадали, але більшість розкошує, бо незважаючи спершу на довгі карантинні часи, а зараз на воєнну невідомість, у них є відвідувачі, про ці пункти на картах справді пам’ятають.

Що обіцяю собі, як і те, що знаю – на Бойківщину повертатимусь, адже надто багато місцин очікують, аби я їх побачила, а історій – щоб почула та розказала. Власне, ви завітайте обов’язково також: подорожі своїм та рідним завше потребують чимбільше мандрівників!

Фото: Олена Юрійчук, Максим Рітус, v1snyk, bolekhiv-rada.gov.ua

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.

08-11-2022