Олена Юрійчук
Олена Юрійчук

Варто відвідати:

Брошнів-Осада:

будинок адміністрації підприємства Глезінгера

Народний дім “Просвіта

Світлиця-музей бойківсько-лемківської культури та побуту ім. Юрія Марканича

Долина:

гора Знесіння

солеварня “Саліна”

Народна школа

церква Різдва Пресвятої Богородиці

колишня синагога

польська гімназія ім. З. Красінського

будинок польського спортивного товариства “Сокіл”

костел Народження Пресвятої Діви Марії

музей-криївка повстанської звитяги

Долинський краєзнавчий музей “Бойківщина” Тетяни і Омеляна Антоновичів

 

Кількадесят кілометрів за Калушем, і навіть без допомоги навігатора швидкісною трасою ви вʼїжджаєте у Брошнів-Осаду. Як і місто, з якого ми прямуємо, це селище також стало відомим завдяки промисловості – перші згадки про Брошнів, розташованого в оточенні густих лісів, датуються XVI століттям. У 80-х роках XIX ст. поблизу села будують деревообробний завод Шраєра та Іштера, і цим, по суті, закладають промисел, який даватиме Брошнів-Осаді прибуток та розголос і донині.

Оманливість Брошнів-Осади, яка не дає туристові зупинитися та розглянути селище в тому, що воно спершу здається вибудуваним виключно навколо дороги. Насправді ж, якщо зупинитися чи то біля колишньої пошти, чи близько до вʼїзду, навпроти селищної ради, навіть прискіпливому мандрівнику буде за що зачепити око, ба більше – пройтися ногами.

Так, Брошнів-Осада – це, перш за все, селище, яке багато завдячує деревообробці.  Наприкінці ХІХ століття саме тут будують трикотажну фабрику та тартаки Долинської акціонерної спілки “Глезінгер”. Працівники, які були переважно переселеними німцями та поляками, називали себе осадниками, тож уникаючи плутанини із сусіднім Брошневом, це селище закріпило за собою суголосну назву – Брошнів-Осада.

За класичним сценарієм розвитку галицьких містечок, в мирне життя яких вторгається рука прогресу, акціонерна спілка своїм коштом досить швидко будує вузькоколійку, яку використовують для перевезення деревини. Від давніх часів, коли промисел у Брошнів-Осаді буквально кипів, залишилось небагато, але ми ж з вами знайдемо все!

Перша зупинка – австрійський будинок 1927-го року, розташований навпроти сьогоднішньої селищної ради. Дім, який колись слугував помешканням для керівництва “Глезінгера”, сьогодні отримав нове життя – тут розташовуватиметься Музей депортації українців.

Заздалегідь знаючи, що про колишню деревообробну історію селища дізнаюсь тут мало, а сучасні заводи – не те, що приваблює туриста, я приїхала до Брошнів-Осади з твердим наміром побачити іншу, в рази болючішу сторінку. Тут у 1948 році, як і в восьми інших точках на мапі Прикарпаття, було облаштовано пересильні пункти. У великих деревʼяних бараках збирали, аби відселити на Сибір, місцевих. Пересильний пункт діяв з 1946 по 1953 рік: за цей довгий час окупаційна влада утримувала у десятьох наспіх зведених та непридатних для життя бараках десятки та сотні людей, сімʼї з крихітними дітьми.

Поруч з приміщенням музею розташовано і чотиривісний деревʼяний вагон “товарняка”, яким колись з Брошнів-Осади відправили сотні “неугодних” владі українців у далекі землі Сибіру. Його передала громаді  “Укрзалізниця” для облаштування тут меморіалу. У музеї, який невдовзі відчинить двері для туристів у будівлі адміністрації “Глезінгера”, а також у вагоні, збирають памʼятки тих похмурих часів, записують спогади тих, хто пережив депортацію.

Брошнів-Осаду, до речі, перетинає колишня колія – з обох сторін вона добряче поросла травою та кущами, і трохи бентежить водіїв, які уповільнюють рух і неначе очікують побачити традиційні залізничні будку, шлагбаум. Проходимо далі дорогою, переходимо колію – неподалік від неї розташоване приміщення “Укрпошти”. Зауважую, тому що знаю: колись на цьому місті була стара капличка. На жаль, за часів совєтщини від неї позбулись.

Саме минулі часи і залишили для мешканців та відвідувачів селища цікавий архітектурний “вінегрет”: прогулюючись Брошнів-Осадою незмінно зауважуєш химерне поєднання неначе звичних оку сірих радянських багатоповерхівок з неймовірним плетивом деревʼяних, ще збережених, вілл. Одна з них ловить погляд зеленавою верандою – місцеві кажуть, що колись це була музична школа, а згодом і дитсадок, а ще, подейкують у фейсбучних коментарях, там збереглися розкішні пʼєци.

Трохи далі обирайте шлях – блукаючи вулицями і занурюючись в них, я натрапила на памʼятний знак депортованим до Сибіру українцям. Колись тут був один із бараків, і хоч зараз його вже не знайти, цю сторінку історії місцеві ревно бережуть і не дають їй припасти пилом.

Якщо від памʼятника повернутись далі до головної дороги, у теплі дні ви обовʼязково спершу почуєте галас дітлашні, а потім побачите і монументальну споруду: перед вами Народний дім “Просвіта (вулиця 22 січня, 53). Будівля, збудована у 1961 році, не полишає своєї культурно-просвітницької діяльності і досі, а що цікаво – крім різноманітних творчих гуртків, тут розташовані світлиця-музей бойківсько-лемківської культури та побуту ім. Юрія Марканича, кімната-музей героїв ОУН-УПА.

Перед Народним домом – величний памʼятник Дмитру Вітовському, відомому українському політику, полковнику Легіону Українських Січових Стрільців, державному секретарю військових справ ЗУНР. Встановлений у 2003 році.

Одразу попереджаю, що втиснути і Брошнів-Осаду, і наші наступні пункти подорожі в один день не вдасться, тому занотовуйте обовʼязкові до відвідин цікавинки і виділяйте у календарі вихідні для Бойківщини. Рушаймо далі!

Відразу за селищем на автошляху Н 10 нас зустріне знак села Креховичі.

Радимо на мить повернути з траси праворуч, щоб оглянути давній храм ХІХ століття – церкву Благовіщення Пречистої Діви Марії, яка має статус пам’ятки архітектури місцевого значення.

01-11-2022

Хоча сама назва міста натякає, що вам доведеться спуститися у Долину, аби розгледіти її красу, починається історія геть не тут, а навпаки – з гори. Подамося трохи до давнини та легенд: у 1112 році зʼявляється перша письмова згадка про місто. Записують її у монастирі отців-василіян, розташованому на горі Знесіння. Хоча монастиря давно нема, і місцеві історики вперто продовжують пошуки архівами у намаганні знайти той чи інший підтверджуючий документ, сумніватись у справжності інформації не доводиться: звідси все ж таки починається літопис Долини.

Аби глянути на Долину з височини та постояти там, де майже тисячоліття тому отці-василіяни закарбували про місто згадку, не поспішайте мчати автівкою схилом до велетенського напису позаду памʼятки-могили. Так, монастир розташовувався трохи перед вʼїздом у місто, і сакральну його історію тут бережуть – мої долинські поводирі, пан Іван Матіїв, старший науковий співробітник Долинського краєзнавчого музею та пані Наталія Диндин, начальниця відділу інвестицій і туризму управління економіки Долинської міської ради, ведуть вуличкою вгору.

Монастир, розповідає пан Іван, проіснував до 1594 року – як і більшість міст, Долина потерпала від частих татарських набігів, і під час одного памʼятку було спалено. Через століття отці-василіяни, які все ще залишалися у Долині, спробували відновити монастир, але з тієї чи іншої причини їм цього не вдалось, і з часом про них тут залишилась хіба памʼять. Її, на щастя, ревно бережуть: родина Романишинів облаштувала на узвишші памʼятний знак, а також будує капличку. Ми застаємо майстрів та господарів у розпал суботніх робіт. Байдуже, що над головами в той ранок лунає повітряна тривога: мистецтву не може перешкодити ніщо.

Поруч з капличкою, яку скрупульозно будують, звертаючи увагу на кожну деталь, стоїть старенький деревʼяний хрест. Виявляється, хрест – “нащадок” інших, які з давніх часів встановлювали місцеві. Теперішній деревʼяний десь зо чверть століття тому встановив сусід Романишинів, Іван Корпан. Дерево, на жаль, недовговічне, тож струхлявілому хресту готують ковану заміну.

Повз капличку, а ще раніше – монастир, колись проходила дорога від солеварні “Саліни”. Вона ще вгадується невеликим рівчаком поміж дерев. Зараз тут хіба що прогулюються рідкісні місцеві, і ми, які зазирають з-поміж хащів на неймовірний вид Долини.

01-11-2022

Загалом Долина ділиться на чотири частини, і такого явного поділу я, мабуть, не зустрічала ще ніде: Стара Долина, Загірʼя, Брочків та Городок. Стара Долина цікавить і мене, і шукачів давніших памʼяток чи не найбільш, тож нею ж розпочинаємо мандрівку.

ХІІ століття Долина почала під владою галицького князя Ярослава Осмомисла, і стала частиною Галицько-Волинської держави. Згодом місто отримує маґдебурзьке право (1525 рік) від польського короля Сиґізмунда І Старого, а разом із цим те, що прославить Долину і до нашого часу – дозвіл на дроблення солі. У 1594 році містечко спустошили татари. Спалено не лише монастир на Знесінні – постраждали чи не всі мешканці, тож тогочасний король Сиґізмунд ІІІ Ваза для підтримки містян дозволяє будувати у Долині млин, а також тимчасово звільняє від сплати податків. XV–XVII століття часи панування поляків у «Вільному королівському місті Долина». Вони доволі жорстко експлуатували місцевих селян, то ж від невдоволення польською владою тут постійно виникали повстання; у XVIII ст. у цих краях діяли гурти опришків, якими керував брат відомого всім Олекси Довбуша – Іван.

Ці буремні часи помалу переминають, і для Долини знаковим стає інший час – 1848 рік, коли скасовують панщину. У 1861 році містом проїздить австрійський імператор Франц-Йосиф, і десь з тих днів Долина переживає момент технічного піднесення. У 1875 році тут відкрили залізничну станцію. Долина стає одним із найбільших осередків солеваріння. І власне це та сторінка, до якої прагнула наблизитись у подорожі я.

Солеварня “Саліна” розташована біля підніжжя тої самої гори Знесіння (вулиця Оболонська). Якщо ми спершу оглядали Долину зверху, ще не дуже орієнтуючись у просторі міста, то від колишніх корпусів велетенської фабрики солі, зрозуміти, як тягнулася колись “сольова” дорога, не потрібно докладати зусиль. А от що зрозуміти тяжко, так це те, як колись одна з найпотужніших солеварень стала тими руїнами, які побачить турист зараз.

Ще нещодавно згадки про “Саліну” майоріли натхненними сподіваннями, що тут облаштують оздоровчі та туристичні пункти. Зараз же спраглого відвідувача зустрінуть де-не-де попалені стіни, провалені дахи зі старою черепицею (до речі, виготовленою колись ще у Коломиї), а ще – ропа, яка у старій частині Долини буквально чигає на вас з-під землі.

Сільзавод був відбудований у 1904 році на місці старого, якого понищила пожежа 1898 року. Комплекс споруд, які ми бачимо у руїнах зараз, колись був грандіозним: варильна, маніпуляційний корпус, соляний склад, шахти, безліч службових та господарських приміщень, а ще навколо “Саліни”, перероблені під житлові будинки на кілька квартир, розташовані впізнавані у своїй архітектурі будівлі, які буквально натякають – навколо солеварні було своє цілісіньке місто.

До слова, варильня розташовувалась обабіч, і якщо не налякаєтесь висоти і крутизни її деревʼяних драбиносхідців, підніміться та погляньте, як колись тут виготовляли сіль. Звідси також відкривається ще один вид – вже на Знесіння, і яке ж воно прегарне з височини!

Виходимо з “Саліни”, хоч я й готова провести тут цілий день, розглядаючи напівзруйновані артефакти колишньої краси, і йдемо з орієнтацією на велетенську вежу, яка явно належить до часів роботи солеварні, і зараз розташована на чиємусь подвірʼї. Тут, виявляється, у закинутому деревʼяному бараці, колишній шахті “Барбарі”, викачували ропу. Хоча всі знаряддя, якими це робилось, вже зникли і перекочували на пункти прийому металу, ропа тут все ще капотить, і, здається, благає, аби її знову варили та виготовляли сіль.

Трохи повертаємось назад, повз будівлі солеварні йдемо поміж інших приватних будинків, вишикуваних у стрункий ряд – на нас позирає побілена хата. Якби не памʼятний знак попереду, то мабуть що я б її проминула. Тим часом тут з 1906 до 1939 року, незважаючи на невдоволення польської влади, діяли водночас українські “Просвіта”, “Рідна школа”, а ще – приватна українська гімназія імені М. Шашкевича. Зараз тут мешкають долиняни – ґречна власниця, яка вийшла подивитись на цікавих відвідувачів, розповіла, що у приміщеннях колись ще навчалась її мама.

Мандруємо далі, помалу піднімаючись вверх затишними вуличками Долини. Видається, що бабине літо – ідеальна пора для таких прогулянок, коли місто оточене жовтогарячими деревами, але при цьому радо дає оглянути всі його памʼятки.

01-11-2022

Відвідувачів старої частини Долини зустрічає одна з найдавніших її сакральних памʼяток – церква Різдва Пресвятої Богородиці, освячена Андреєм Шептицьким (вулиця Андрея Шептицького, 58). Встигаємо завітати до храму саме вчасно – оглядаємо розписи, тутешній священик демонструє нам прихований від стороннього ока напис-автограф художника А. Манастирського, який у 1934 році трудився над мистецьким доповненням церкви, і одразу починається вінчання. Для нас – чудова нагода оглянути церкву, а також територію навколо неї під радісні дзвони.

Долина отримує свою першу церкву, класично зведену з дерева, у 1648 році. Їй вдалося простояти понад 250 років, і замість старої деревʼяної, яка добряче зносилась за роки служінь, у 1896 році будуть камʼяну, яку ми бачимо досі. Цікаво, що після будівництва і до 1932 року оздоблювальних робіт не велося, і все, що ми бачимо у храмі, “набутки” передвоєнних та пізніше вже незалежних часів.

Місцеві ревно бережуть і деревʼяну дзвіницю – вона розташована позаду церкви, як і ще одна несподіванка – велетенські камені на вільному просторі біля храму. Це – позначка місця, де стояла колись деревʼяна церква, і її так вирішили зберегти.

Проходимо кількадесят метрів вгору, і в оточенні невисоких будиночків колишнього єврейського кварталу нас зустрічає будівля колишньої синагоги (вулиця Андрея Шептицького, 32). На місці теперішньої камʼяної споруди колись стояла деревʼяна (до 1897 року). На жаль, насолодитися новозведеною сакральною спорудою місцевому єврейському населенню довелося недовго: у 1942 році у Долину заходять німці, які винищують юдейське населення, про що нагадує памʼятний знак позаду синагоги, а саму будівлю перетворюють на склад.

Друге життя синагога отримує, коли у 1991 році її викуповує громада Євангельських християн-баптистів, і впродовж наступних чотирьох років робить ремонт будівлі та приміщень. Основні ознаки синагоги, до слова, збережені, незважаючи на зміну її мешканців – округлі вікна та деталі не вводять в оману, нагадуючи відвідувачам про те, хто тут був колись.

Цими комфортними, затишними вуличками з невисокими делікатними будівлями, в яких так і бачиш колишнє насичене життя (от тут точно мала бути крамниця солодощів, а тут – набілу, бачите, як солодко біля забитих дверей вигрівається кіт?) хочеться гуляти донесхочу. Власне, майже так і робимо, ними прямуючи до гімназії – колись польська, імені З. Красінського (вулиця Пачовського, 3), а зараз українська – вона цікава не лише архітектурою, але й своїми знаменитими нині учнями. Так, саме тут навчався відомий український архітектор, педагог та підприємець Іван Левинський. Збудована у 1911 році, польська гімназія сусідила з приватною українською імені М. Шашкевича. Цікаво, що поруч зі шкільним закладом місцева польська громада збудувала також і “Сокіл” – спортивне товариство. Нині тут будинок культури міста, але як і у випадку з синагогою, розпізнати, що ця будівля відігравала чималу роль у культурному та просвітницькому житті тогочасного польського населення Долини, легко, просто глянувши на типову архітектуру.

Власне з гімназією та “Соколом” ми неначе зазираємо у польську частину міста. Рухаємося вихрастими вулицями вгору, виїжджаючи з видолинку, в якому розташовані і згадані будівлі, і чимало неймовірних “пряникових” будинків з деревʼяними витинанками-верандами, і вигулькуємо поруч з католицьким костелом. Стриманий у зовнішньому декорі, на відміну від греко-католицької святині в іншому кінці Долини, костел Народження Пресвятої Діви Марії (вулиця Антоновича, 7) теж свого часу постав як заміна деревʼяній споруді. Збудований 1835 року, зараз він зустрічає нас будівельним риштуванням – місцева католицька громада взялась за відновлення давнього храму, але це геть не заважає насолодитися його красою.

З будівництвом цього храму поєднана цікава історія: зазвичай легко довідатись імена тих, хто виготовляв проект чи бодай би зводив памʼятку. Тут ж такі дані відсутні, і що несподівано – храм спершу звели трохи невдало, використавши у фундаменті круглий річковий камінь. Вже через три роки після закінчення робіт частина храму обвалилась, і почалися “латання”. Все звелось до того, що з храму довелось навіть знімати дзвони і розташовувати окремо у дзвіниці, адже будівля не витримувала такої ваги, стіни овивали тріщини. Роки двох світових війн пройшли для костелу на диво спокійно, а от після тут (не дивуюся) совєти також влаштували склад. В 1990 році католицька громада отримала назад у своє володіння буквально руїну, яку тим не менш відновила за рік, і відтоді тут знову почалися служіння.

Повз старі, але надзвичайно збережені будівлі, які досі сяють кольоровою дахівкою давніших часів, рухаємося все далі й далі, і – зненацька! – перед вами велетенське озеро Долини і знак, який свідчить, що зі старої частини міста ви виїхали до нової. Вона кардинально інакша, і “цукерковими” будинками не здивує. Але  вона ховає в собі чимало таємниць.

Мої провідники – пан Іван та пані Наталя – впевнено кермують широкими вулицями поміж радянських будов. У мене й справді чимало питань щодо того, куди ми зрештою їдемо, і якщо я спершу очікувала на наймолодший на Прикарпатті музей, то мене дивують, і заводять… у будинок “Просвіти” (проспект Незалежності, 4).  А з горішнього поверху якого – і тут мова зникає від подивувань – до Музею-криївки повстанської звитяги, по суті, правдешньої криївки, відтвореної у неочікуваному інтерʼєрі.

01-11-2022

Музей-криївка вітає відвідувачів з 2008 року, і що дивує найбільше –  деталізація відтвореного інтерʼєру. Спершу ви піднімаєтеся невеликими сходами догори, і в ніс одразу ж вдаряє густий запах хвої, неначе це не будинок “Просвіти”, а далекий від міста ліс. Доріжки сплітаються, в темряві намагаєшся прогледіти, куди ж треба йти, і ось, максимально прихований від ворожого ока мохом та камінням вхід до криївки. На цьому перешкоди не закінчуються: сходимо хиткою драбинкою, і опиняємося у криївці, в якій діють постійні експозиції побуту воїнів УПА.

Роззиратися неймовірно цікаво: по-перше, тут чимало деталей одягу тих часів – на плічках чоловічі та жіночі вишиті сорочки, рушники, форма. Проходимо далі, і видно, що тут цілком добре облаштувалась підпільна преса – є навіть екземпляри. В крайній кімнаті криївки мова не лише про УПА: тут розташовані експонати сучасної війни, і око одразу, безпомильно вловлює прапор з символікою “Азову”.

Відвідуючи Долину, обовʼязково впишіть цей несподіваний пункт у “новій” частині міста до списку місць, які варто побачити. Тим більше, що поруч з ним розташований ще один, який не оминути – Долинський краєзнавчий музей “Бойківщина” Тетяни і Омеляна Антоновичів (вулиця Чорновола, 2а).

Хоча музей і юний (заледве 19 років), наповненості та давності його експозицій можуть позаздрити чимало культурних сховищ.

Візитерів зустрічає кімната, присвячена тим, чиє імʼя носить музей – меценатам та благодійникам Тетяні і Омелянові Антоновичам. Від історії подружжя, їхнього шляху та чималої культурної спадщини і до геть несподіваного – вражаючої колекції сірників з усіляких куточків світу.

У кімнатах музею відтворена бойківська хата, яка скрупульозно демонструє побут минулих часів. Тут вам і деталі побуту, і різноманіття вишитої одежі та строї Бойківщини, які зберігає потужна деревʼяна скриня. Відвідувач побачить приміщення, які демонструють історичні відмітини на історії Долини та району, природний та етнографічний розмай, і – чи не найменша за площею та водночас найбільш захоплююча – кімната сакральних памʼяток, яка вміщує чимало ікон, старовинних хрестів та памʼяток християнства.

Ви ж пригадуєте, з чого починалась наша мандрівка: Долина надзвичайно цінує сакральність, і тут у середині 1500-х років діяла потужна іконописна школа, витвори якої зберігаються частково у рідному місті, а частково у Національному музеї імені А. Шептицького у Львові.

Від музею Тетяни та Омеляна Антоновичів напрочуд легко дістатися до наступної точки на мапі, і хоча погода у день моєї мандрівки на півдорозі до Болехова почала капризувати, затягувати небо сірими перинами та натякати на прохолодні вітри, натхнення та сил це не позбавляло. Навпаки, Болехів мене затягував та інтригував, і не в останню чергу зокрема історіями про Наталю Кобринську, дивовижну архітектуру та клуб у колишній синагозі. Але про це поговоримо незабаром :)

Далі буде…

Фото: Олена Юрійчук, Vitaliy Perederko, Андрій Кордасевич, rkc.in.ua,

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.

01-11-2022