Два каньйони незвіданих Бойківських Карпат

Нашу мандрівку розпочинаємо з Рожнятова, який відомий ще у XII столітті і є найстарішим населеним пунктом навколо. Перше поселення виникло в долині річки Дуба, як невелика осада, і називалося Старим Селом. Ця назва частини міста збереглась і донині. Поселення будувалося в густих лісах, і працьовитим селянам доводилося докладати багато зусиль, щоб обробити клаптики землі. Але основним заняттям жителів було скотарство. В цей період тут будується замок в XIII століття, розташовувався він на високому місці і був оточений глибоким ровом з водою, мав бійниці та два підземні ходи (достовірних, верифікованим джерелами, даних, коли саме був збудований замок немає; у літературі зустрічаються різні дати: від XIII і аж до середини XVIII століття). Зараз замок не збережений. Сама назва ще тоді Рожнітова утворились від того, що тут традиційно мешкали люди різних національностей, згодом ця назва десь в ХХ столітті перетворюється в Рожнятів. Старожили та мешканці навколишніх сіл досі називають містечко Рожнітів.

Найбільший розвиток Рожнятова припадає на період Австро-Угорщини. В листопаді 1785 року Рожнятів офіційно отримав статус міста. У місті тоді було 188 будинків і 1008 жителів. Цікаво прослідкувати в історичному контексті зміну чисельності населення від тих 1008 до 4000 жителів тепер. Врахування цього факту при вирішенні надання Рожнятову статусу міста на цьому етапі має принципове значення. Скасування панщини у 1848 році пожвавлює економічне життя міста, в якому на кінець XIX століття  вже було майже 3 тис. населення. У 1782 році тут відкрито солеварню, випарювали близько 3 діжок солі на добу, зараз солеварня не збережена.

Забудова рожнятівської височини була простою й органічною, творила єдиний просторово – архітектурний ансамбль. У замку-палаці Скарбка розміщувалися повітовий суд, поліція, з 1906 року з'явилося нове приміщення школи, поруч – старий парафіяльний костел. Від замку до костелу вела доглянута липова алея, яку охрестили «липова вулиця». Навколо були численні єврейські крамнички. Біля підніжжя гори – обгороджений і доглянутий відпочинковий став. На жаль, за період радянської влади більшість старих будівель було знищено, повітовий став засипали та побудували Рожнятівське водосховище, яке натепер стало місцем відпочинку для місцевих мешканців

Сьогодні на площі єдності зі старих будівель залишилась будівля стоматології (колишній готель «Васермана»). Вагомий слід у Рожнятові залишили євреї до Другої світової війни, вони складали близько 50 відсотків від кількості населення міста. Центр Рожнятова був своєрідним економічним центром Бойківщини, старожили досі кажуть «йду в місто», що означає йду в центр. На ринковій площі була синагога, театр та безліч маленьких крамниць. З Рожнятова походить безліч знаменитих людей та пророків єврейської громади. Хто цікавиться цією темою, вартує відвідати Рожнятівський кіркут, колись сюди була навіть покладена брукована дорога...
За маленьким потоком тоді ще притокою Чечви розташований один із найбільш збережених кіркутів в області, на ньому є близько 500 мацев, раніше їх було більше та місцеві «газди» розібрали дорогі могили з мармуру та металеві таблички. Найбільш відомими є могила лікаря Симона та могила з написом українською мовою єврея Шевчука.

У самому Рожнятові на теперішній вулиці Січових Стрільців досі можна побачити кілька єврейських будинків, що перероблені на сучасний лад. 

Хто цікавиться сакральною спадщиною, то вам буде цікаво відвідати Церкву Різдва Христового 1900 року, яка сьогодні є пам'яткою архітектури місцевого значення, та музей «Бойківщина».

Він займає старий особняк, побудований на початку ХХ століття українським графом Думкою. За радянських часів в будівлі розташовувався суд, пізніше – музей художника, краєзнавця і громадського діяча Володимира Харченка. На жаль, музей на вихідні зачинений, тому всередину ми не змогли потрапити.

З Рожнятова рухаємось у напрямку села Нижній Струтинь, що розташувалось на правому березі річки Чечви. Найкраще їхати з автостанції прямо, коли побачите АЗС, звертайте ліворуч. Відстані між населеними пунктами тут невеликі, але традиційно погані дороги.

У Нижньому Струтині варта уваги Церква Св. Миколи 1926 року. Святиню побачите в центрі села, з півдня від головної дороги.

Рухаємось далі, щоб оглянути найцікавіший природний об’єкт у цих краях – гору Сокіл на межі між Струтинями. Майте на увазі, дорога тут розбита лісовозами, тому їхати доведеться обережно. Вже багато років місцеві мешканці тільки чують про обіцянки ремонту дороги та марно…

Село Верхній Струтинь – одне з найдавніших поселень Прикарпаття (перша згадка у документах – 1378 р.). Його виникнення пов'язують з розробкою родовищ кухонної солі. Верхній Струтинь славився своїми копалинами, колись в селі було кілька солеварень, тут випарювали близько 3 діжок солі на добу, які згодом транспортували в місто Долину. Пізніше на базі солеварні біля лісу місцевий шляхтич Струтинський створив лікувальний курорт, де гості приймали соляні ванни та могли насолоджуватись чудовою природою. 

Зараз у селі ми натрапили на відкриту соляну криницю.

Отже, гора Сокіл. Сокіл – це найвища точка села Верхній Струтинь (544 м). У минулому цей природний рубіж мав важливу оборону функцію. Ймовірно, що з цією горою пов’язане походження назви села (перше поселення отримало назву Струтин від дієслова «трутити» – зіштовхувати). На гору ведуть стежки з Верхнього Струтина і Лоп’янки, звідси відкривається чудовий вид на довколишні села у долині Чечви, а за ними видніються Брошнів-Осада і Калуш.

Ми з вами потрапили на відомий геологічний об’єкт, який науковці називають Чечвинський туфовий горизонт. Це скелясте урвище на лівобережжі річки Чечва завдовжки близько 250 м і заввишки до 60 м. Вік цього геоморфологічного утворення складає 20 млн років.

Туф – це гірська порода, яка утворилась в результаті осаду вулканічного попелу, який сюди принесло під час вивержень вулканів. Отже, Чечвинське туфи є ще й слідами вибуху супервулкану в далекому минулому. У рамках реалізації ґрантового проєкту «Створення польсько-українського туристичного шляху Гео-Карпати» Чечвинський туфовий горизонт потрапив до переліку об’єктів транскордонного туристичного маршруту геотуризму. Сюди веде промаркований туристичний шлях, на початку якого біля центральної дороги встановлений інформаційний щит.

Для довідки. Польсько-український туристичний шлях «Гео-Карпати» – точковий геотуристичний шлях від міста Кросно в Польщі через Борислав до Яремче в Україні. Шлях охоплює 28 геосайтів, які представляють цікаві як для пересічного туриста, так і для спеціаліста-геолога відслонення гірських порід, елементи гірничої інфраструктури і геоморфологічні об'єкти в Польщі і в Україні.

Помітний слід в історії Струтина залишив рід Мазаракі грецького походження. Першим відомим нам представником цього роду був Петро Мазаракі. Відомо, що він жив у XV ст. в Османській імперії і мав титул князя. Мазаракі, як, зрештою, всі греки, були православними християнами і з приходом турків-османів у 1453 році їхнє становище погіршилось. Ті, хто не хотіли змиритися з наступом мусульманства, шукав кращої долі на чужій землі. У правнука Петра, Христофора, був син Іван Мазаракі – ревнивий поборник православ'я, очільник Львівського православного братства. Деякий час він  перебував на службі у козацького гетьмана та був послом Михайла Вишневецького до татарського хана.

Одружившись з Анною Берлич Струтинською Іван Мазаракі заволодів земельними володіннями у Струтині. Він став основоположником львівсько-струтинської лінії роду Мазаракі.

За часів Івана Мазаракі в Струтині розпочалось будівництво церкви. Цілком ймовірно, що це було зроблено за його сприяння, адже для цього були потрібні значні кошти, які міг мати лише багатий вельможа. Як і в які терміни відбувалось її будівництво, нам не відомо. Зате відомо, що 26 квітня 1678 року сюди був направлений священик на ім'я Теодор. До цієї дати церква вже точно була збудована. Мабуть, що її будівництво завершилось ще скоріше. Ділянку неподалік від церкви почали використовувати як цвинтар, але до цього часу він не зберігся. Церква простояла понад дві сотні років. За цей час населення Струтина значно зросло і постала необхідність побудови нової і більшої церкви. Коли це було зроблено, потреба в старій церкві відпала і близько 1906 року її розібрали. З цим пов'язаний один цікавий факт. Очевидці стверджують, що коли церкву розібрали, то під підлогою була труна. Цілком можливо, що в ній лежав Іван Мазаракі.  Щоб відвідати його могилу, потрібно на початку села повернути ліворуч на кладовище.

Проїжджаємо через річку Чечву та потрапляємо в село Спас. Нас зустрічають безліч бойківських осель та найбільш цікавою буде церква Святого Миколая Чудотворця. Це тридільна, одноверха, дерев’яна споруда. Зруб поставлений на фундаменті, укладеному з каменю без розчину.

Релігійно-церковне життя у Спасі починає свій відлік від монастиря, який розташовувався в урочищі «Підмонастир». Ймовірно, саме від нього і походить назва населеного пункту. Документальних підтверджень про існування монастиря ще не відкрито, про нього дізнаємося зі спогадів старожилів села. Коли з'явилась церква, точно невідомо, існує безліч версій на цю тему.

Протягом 1962–1996 рр. церква Святого Миколая була єдиним місцем відправ недільних та святкових богослужінь. Цей дерев’яний храм розташований у центральній частині села, на схід від головної дороги, поблизу школи. У культовій споруді збереглися оригінальні вікна.

Оскільки старенька церква Святого Миколая вже не задовольняла потреби вірян, вони вирішили на зорі відновлення незалежності України побудувати нову. У липні 1991 р. було освячено фундамент під будівництво нового храму зі старою назвою – Св. Преображення Господнього. Спорудження культової споруди тривало шість років. Освячення Божої обителі відбулося 19 серпня 1997 року.

Любителям бойківської етнографії радимо завітати у кімнату народознавства с. Спас. Це маленький затишний міні-музей, що репрезентує культурну спадщину бойків.

Мешканці села були активними учасниками українського національного визвольного руху.  Повстанська діяльність представників крила ОУН (б) у Спасі розпочалася з 1943 р. 11 вересня 1943 р. німецькі військові здійснили хвилю арештів місцевих жителів. Всіх арештованих відправляли до м. Долини, а звідти – у в'язницю міста Дрогобича.

Наближення Червоної армії до кордонів Станіславщини, а потім, власне, і встановлення радянської влади на території краю, викликало занепокоєння серед місцевого населення, яке вже мало можливість відчути і побачити наслідки першої «радянізації». У с. Спас протягом січня-червня 1945 р. відбулося 16 антирадянських мітингів, у яких взяли участь до 70 осіб. Пізніше повстанці також здійснювали багато диверсій.

У червні 1945 р. члени упівської сотні «Журавлів» пошкодили полотно залізничного моста на річці Чечва між селами Спас і Луги, після чого, було пущено на знищений міст паровоз з деревом. Цим затримано цілковитий рух залізничною колією, якою росіяни вивозили з Карпат у великій кількості ліс.

Незважаючи на опір українських повстанських загонів, радянській владі вдалося у кожному селі краю встановити свої військові опорні пункти та навіть гарнізони. Зокрема, у с. Спас розташовувався радянський гарнізон. Головним його завданням було стеження за порядком на місцевості. Проте у переважній більшості на практиці діяльність гарнізонів на території краю проявлялася веденням насильницьких дій, крадіжками майна, насильством, катуванням людей задля отримання необхідної інформації стосовно дислокування повстанців, у селян. Активна боротьба з радянськими окупантами продовжувалась до 50-х років ХХ ст.

Повстанці у лісах будували криївки. Зі спогадів спасівчан дізнаємося, що криївки розміщувались подалі від населеного пункту. Таке розташування зберігало українських патріотів від переслідувань; їх було важко знайти, оскільки місцеві повстанці добре орієнтувалися у лісистій місцевості рідного краю, на відміну від приїжджих зі сходу України та російських офіцерів.

З історією закінчуємо та повертаємось у теперішнє, мандруємо далі.

Проїжджаємо село Спас та ліворуч від себе бачимо початок Чечвинського каньйону. В давнину у цих краях сплавляли ліс та навіть робили кляузи, але сьогодні від цього нічого не залишилось.

Пройшовшись трішки каньйоном, бачимо штучний водоспад, який місцеві називають «труби». Тут доволі гарне місце для відпочинку, є навіть столики, щоправда трохи понищені та засмічені.

Вийшовши на дорогу та звернувши вліво, ми натрапляємо на ще один міні-каньйон, з гротом. А поруч видно залишки вузькоколійки та австрійського моста. Отож, повертаємось назад на дорогу та їдемо в сторону Лугів. Рухаючись через Спаське лісництво, ліворуч можна натрапити на вольєр диких кабанів. Проїхавши кілометр, ми виїжджаємо на міст, з якого відкривається чудовий вид на Чечвинський каньйон та його пороги.

Заїжджаємо в село Луги, тут ще донедавна була вузькоколійка та депо. Село багате природними атракціями: тут є і скелі, і вікові ліси, і навіть маленький водоспад. Коли річка міліє, тут утворюється водоспад Гуркало Лугівське.

Далі мандруватимемо вздовж берегів річки Ілемки до села Ілемня.

Краєзнавці стверджують, що це бойківське село колись було столицею забутого Карпатського князівства. Історія про це має право на існування. Але тільки як версія, або як одна із легенд. Якщо будуть знайдені писемні джерела, тільки тоді можна з упевненістю говорити про давню бойківську столицю у Карпатах...

У селі є традиційною бойківська дерев'яна забудова (хоча окремі  місцеві жителі говорили нам, що вони лемки…). Нам вдалося відвідати кілька таких хатинок, всередині все ще автентичне, зі стародавніми рушниками та іконами.

Радимо оглянути приміщення старого корпусу школи, споруджене у бойківському стилі. Поспілкувавшись з людьми можна почути цікавий місцевий ілемський говір.

Далі ми їдемо до найголовнішої мети нашої подорожі – Ілемнянського каньйону та водоспаду. Дорогою ви зустрінете стави місцевого лісництва, де можна відпочити з дороги, а ми спускаємось до низу, до річки Ілемка.

Спочатку бачимо трикаскадний Ілемнянський водоспад, заввишки 8 метрів (він живиться від ставків на горі, радимо відвідували цю місцину навесні, коли водоспад повноводний, бо влітку потік доволі слабкий).

Ліворуч протікає основне русло Ілемки, купатися не радимо, бо вода дуже холодна. Рухаємось вперед, проходимо кілька сот метрів і натрапляємо на каньйон Ілемки з висотою стін близько 20 метрів. Вгорі буде видно старий міст від вузькоколійки під назвою «Ілемніа 5». Піднявшись вгору, з цього мосту можна побачити весь каньйон.

Для тих, хто любить досліджувати незвідані та маловідомі місцини, радимо піднятися на 3-4 кілометри вгору за течією та насолодитися двома водоспадами «Гуркало Ілемське» та «Ілемський Верхній» (останній заввишки близько 8 м).

Чим далі будете йти, тим більше відкриєте нового, тільки збережіть контакти лісництва про всяк випадок, щоб не заблукати.

Місцеві краєвиди Бойківських Карпат настільки мальовничі, що ви будете ще довго вдивлятись у простір і насолоджуватись навколишньою природою, а у думках неодмінно промайне ідея і з’явиться рішучий намір повернулись сюди ще раз, щоб досліджувати щось нове, адже це незвіданий край.

Ось такий маршрут виходить, далі буде…

Андрій Тимків. «Бойківські Карпати: експедиція».

Фото: Андрій Тимків, Максим Рітус, Василь Бойчук, Helgi.

 

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.