Ворохта - твої найкращі гуцульські канікули

У кожній мандрівці неодмінно має бути музей. Був і цього разу – навіть два. До першого шлях проліг майже через всю Ворохту. Але то була не просто дорога з пункту А в пункт Б, а інтерактивна екскурсія зі зупинками у знакових місцях. Не переповідатиму всього – поділюся трьома епізодами, які мені найбільше до душі.

Перший – про кохання. Був собі ґазда на ім’я Василь Янюк. Жив на Косівщині й мав дуже велику отару овець. Тому шукав просторі полонини, де би можна було їх випасати.  Ходив він горами і, вийшовши на один пагорб, був вражений красою навколо. Ну, принаймні звабливою кількістю паші. Подумав, що тут можна не тільки літувати, а й оселитися назавжди. Збудувався у зручній місцині над Прутом, перевіз родину, й щасливо вони собі жили.

Минуло трохи часу, і потрапив сюди дезертир Михайло, який утік з польського війська, зі закарпатської сторони. Познайомився він з поселенцями і з Василем Янюком. Домовилися бути партнерами, бо у Василя було багато овець, а Михайло був добрим ткачем і вмів зі шерсті виготовляти найрізноманітніші речі. І нарешті про кохання. У Василя Янюка було три доньки й Михайло закохався в одну з них. А одружившись, вже й осів. Зробив дружині ще один верстат, і вони збільшили виробництво. І пішла горами слава про підприємливого Михайла. Тож почали звозити до нього овечу шерсть з інших поселень. І як дорогою хтось питався, куди їдеш, відповідали, що до Ворохти. Бо прізвище того Михайла було Ворохта. Так і за поселенням закріпилася назва Ворохта. Між партнерством і коханням я обираю друге, якщо ідеться про початки Ворохти. До речі, зараз такого прізвища у цій місцевості немає, але воно побутує на Закарпатті й, кажуть, в околицях Космача.

Другий епізод – також про кохання. Припускаю, то все-таки було кохання, а не розрахунок – у всякому разі, багаті батьки справили своїм дітям пишне весілля. І гості також були гонорові, бо один ґазда подарував молодятам… церкву.  Тоді у Ворохті церкви ще не було, і, наприклад, на Великдень люди йшли до найближчої церкви 7 кілометрів. Діялося це у 1780 р. Церкву перевезли з Яблуниці й поставили сватам біля хати. Трохи вона там заважала – люди, які ходили до церкви, витолочували траву, де паслася худоба. За якийсь час перенесли хату на подвір’я молодих, але й там те саме. І нарешті за третім разом знайшли для церкви місце, яке влаштовувало всіх. Там вона стоїть і досі.

Церква з Яблуниці датується 1615 роком. Збудована вона з дерева без єдиного цвяха. У Ворохту перенесена у 1780 р. Її вважають найдосконалішим за формою і архітектурними пропорціями гуцульським храмом.

«Нову» церкву у Ворохті звели у 1925 р. і перенесли туди все найцінніше. Зі старої радянська влада зробила конюшню. Богослужіння у ній відновилися щойно у 1997 р. Що цікаво, обидва храми мають однакову назву – Різдва Пресвятої Богородиці.

Мало того, у Ворохті ще є римо-католицький костел – Костел Успіння Пресвятої Богородиці.
 

Третій епізод – звісно ж, також про кохання. Якщо ви дивилися оперету Ярослава Барнича «Гуцулка Ксеня» (або фільм-мюзикл за мотивами оперети), то пригадаєте, що події відбуваються в оселі «Говерля» у Ворохті. Справді, був такий пансіонат, який приймав гостей на відпочинок до 1939 р. Як мені розповідали, будівля збереглася, але викликає далеко не романтичні емоції.

Зате є життя в кількох інших будинках того часу. Один із таких старожилів стоїть майже впритул до залізниці і його добре видно з центральної вулиці. Сто років тому в ньому вже були всі комунікації: автономне парове опалення, душ, вбиральня на поверсі.

«Я прожив своє дитинство в одному з таких будинків. Коли прийшла радянська влада, його забрали у власників і зробили 9 квартир. Де-не-де стіни замурували, бо були прохідні кімнати, і в кімнатах поставили пічки замість парового опалення», – каже Олександр Григорчук, від якого я й почула всі перелічені цікаві факти під час спільної прогулянки Ворохтою. Олександр водить оглядові екскурсії, які завершуються у музеї, де гостей приймає його дружина – Ірина Зарецька.

Вам здається, що ви й надалі на екскурсії, і так воно і є, але тепер ця екскурсія переносить вас у зовсім інший світ – міфічний, магічний і магнетичний.

То все завдяки артистичним здібностям Ірини, яка майстерно перевтілюється сама і перевтілює відвідувачів – то у Чугайстра, то у мавку, то у мольфара, а то у звичайних гуцулів, але з іншої епохи.

Й завертівши вас у веселому театральному дійстві, вплітає між дотепами оповідки про гуцульський побут, традиції, заняття, культуру.

Причому не відразу розбереш, де правда, а де байка.

Експозицію розглянете на світлинах, а от дивовижного смаку настоянки на хвої, яку я куштувала вперше у житті, на жаль, словами не передам. 

Ірина Зарецька – не тільки креативна музейниця і гостинна ґаздиня, а ще й професійно грає на дримбі. От і мені провела майстерклас. Ми знайшли тихе місце далі від будинків і людей, зате з дивовижними краєвидами навколо, розстелили на траві ліжник й Іра дістала чарівну дерев’яну скриньку. А в ній лежало кілька чарівних дримб, які видають чарівні звуки. Чому то все таке чарівне? Бо не кожному дається.

Мені треба було довгенько тренуватися, щоб дримба змилосердилася і хоч якось зазвучала. В Ірини натомість легко виходить заграти на дримбі своє ім’я. Не обманюю – чітко чути «Іра, Іра, Іра».   

Ми мусили робити часті паузи, інакше мої губи за якийсь час не слухалися б мене так само, як дримба. У перервах Ірина розповідала:

– Перші дримби з’явилися ще нібито в IV столітті до нашої ери. Їх виготовляли спочатку з кісток, потім з дерева, а вже пізніше перейшли на метал. Кажуть, що дримба – це відлуння душі. Тобто коли ви граєте на дримбі, то чуєте, чого хоче ваша душа, і за допомогою дримби можна спілкуватися зі собою. Для нас, гуцулів, дримба – це щось справді невід’ємне. Колись як – приходили дівчата робити весільне деревце, і тоді завжди була дримбарка. Запрошували ту, яка найкраще грала на дримбі. Це була гонорова, почесна гостя. Повідають про дримбарку з Верховини, яка могла три дні нічого не їсти, не пити, а все грала і грала. Ще був жіночий ансамбль дримбарок – вісім чи десять жінок  одночасно грали на дримбах.

Я, до речі, дуже довго шукала доброго дримбаря. Скільки вже не питала всяких майстрів – пішло майже два роки на ці пошуки. І трапилася мені стаття у фейсбуці про дримбаря Івана Ванджурака, який грав у фільмі «Тіні забутих предків». Я прокоментувала цей допис, і один чоловік мені пише: «Це мій тато. Якщо хочете – я також виготовляю дримби». Ми сконтактували і я вже купила у Віталія Ванджурака кілька дримб. Але ціну  він не спускає! Каже: «Дешевше не буду робити, я сувеніри не роблю – я роблю дримби».

Ось, наприклад, ця дримба – майстер казав, що виготовив її з цвяха, якому вже 100 років.

Один урок я засвоїла: щоб добре грати на дримбі, треба правильно її тримати. Дримбу тримають великим і середнім пальцями знизу і вказівним зверху. А далі…

– Прикладаєте її так, ніби хочете вкусити. Зафіксували собі в губах вузьку частину. Язик – туди, до горлянки, бо він буде заважати. Основне – це є дихання. Коли ви вдихаєте або видихаєте через рот, дримба буде грати гучніше.

Нібито прості інструкції, але як то все втяти: і щоб правильно зафіксувати дримбу, і щоб вдихати-видихати ротом, і кудись подіти язик, і ще й при цьому думати, який має вийти звук.

Бо «дримба є для медитації, ти граєш силою своєї думки», – каже Іра. От в неї силою думки виходить і «Ой», і її ім’я, і що хочеш, а моє «ой» – ой, ліпше не встидатися.  

– Я не могла грати на дримбі дуже довго. Пробувала різні дримби –  безрезультатно. Коли ми відкрили музей і почали збирати експонати, я попросила тата привезти мені дримбу. І як тільки взяла, то змогла заграти. Мені чогось легше грати, коли я заплющую очі. Можливо, тоді зосереджуєшся і глибоко чуєш звук.

Я собі так уявляю майбутні майстеркласи з гри на дримбі. Розповідаю учасникам ази, тоді кожен собі сідає і пробує. А в процесі пропрацьовуємо деталі. Щоб людина перебувала тільки з природою і тільки з дримбою.

Бажаю Ірині здібних учнів і обіцяю вправлятися у грі на дримбі!

Другий ворохтянський музей здивував мене тим, де його засновники вирішили розмістити свою величезну колекцію старовини. Трохи вгору від центральної вулиці поміж будинками – й перед очима з’являється вивіска хати-музею. Назустріч нам виходить господар, Валерій Одайський, і запрошує на… стрих. Там власне і є музей.

Хата, у якій він розташований, одна з найстаріших у Ворохті – датується 1850 роком. Тут немає фундаменту – хата стоїть на камінні, збудована з колод, без жодного цвяха. Має дерев’яну покрівлю, дерев’яні ринви, покрита сирою нафтою. Між колодами вкладений мох – добрий ущільнювач і утеплювач. Початково це була курна, або чорна хата, вона опалювалася піччю без димаря – дим виходив назовні через отвори в даху й розсіювався. За Австро-Угорщини запровадили розпорядження вимуровувати комини, відповідно, власники хати добудували стрих. За Польщі гуцулів навчили бити дранку і мазати хати.

– Цю хатину успадкував чоловік Марії Лабчук, а я став її власником років п’ять тому, – розповідає пан Валерій. – Але ще значно раніше, у 2015 році, ми з Марією Андріївною створили громадську організацію «Гуцульська спадщина», щоб популяризувати історичне і культурне надбання карпатського краю, а також наші традиційні ремесла. Так поступово дійшло до створення музею. Мені здається, це добрий задум – створити в старовинній гуцульській хаті музей гуцульського побуту

Ми відновили хату, але нічого не перебудовували – тільки зробили вихід на стрих з двору. На першому поверсі є кімнати, які можна орендувати і відчути приємність перебування в автентичній півторастолітній будівлі.

Валерій Одайський має рацію: задум справді суперовий. У музеї я почувалася так, ніби прийшла у відвідини, а господар показує мені, як він облаштував своє житло. Щоправда, господар – мій сучасник, а дім – такий, як ніби не змінювався з того 1850 року. Навіть язик не повертається назвати його інтер’єр експонатами. Тим паче, що до всіх – майже до всіх – можна торкатися.

– Деякі речі залишилися від людей, які тут мешкали і займалися торгівлею, – продовжує пан Валерій. – От жидівська вага – найточніша! От столярні інструменти,  старі сверла, замки з гуцульських хат. А це ночви, а це бербениці. В цьому кутку – традиційна гуцульська одежа, бесаги, ліжники. Ближче вікна – невелика бібліотека, де можна собі позичити книжки.

Все, що є в цьому музеї, розповість людям, як жили гуцули років 200-300 тому, якими речима користувалися, яку їжу споживали і як її приготовляли, також – які в них були ремесла.

Я маю мрію, що наша громадська організація реалізує проєкт, який ми задумали ще до війни. Це хата гуцульських ремесел, де  представимо кілька основних. Раз – що це буде привабливо для туристів, а друге – діти зможуть виготовити щось своїми руками під наставництвом майстрів.

Перші кроки вже зроблено: у будівлі, з протилежного боку від входу на першому поверсі, є невелика гончарна майстерня. Поки йдемо туди з Валерієм Одайським, він розповідає мені про миту хату. Кожна сім’я квасила на зиму  капусту. Навесні залишався розсіл, і малим дітям доручали обтирати цим розсолом за допомогою дубового бруска повністю будинок ззовні й всередині для того, щоб деревину не пошкоджували шкідники. Звідси й назва – «мита хата».

З подвір’я хати-музею гуцульського побуту видно частину Ворохти – нові будинки поряд зі старими, минуле без спротиву обростає сучасним. А поблизу садиби, у якій ми так гарно і змістовно провели час, проходить туристичний маршрут на гору Магуру. Як будете одним із цих туристів – пам’ятайте про музей. Мені, наприклад, досі стоїть перед очима одна картина звідти: драматична сцена загибелі Олекси Довбуша за легендою, яку по-різному інтерпретовано у книжках і фільмах.

Дізналася від Валерія Одайського, що ця картина колись висіла в помешканні одного польського пана…

Кожен має свій спосіб відпочинку: активний чи спокійний, у вирі розваг або в усамітненні. Я от тепер знаю місце, де люди воліють провести свої гуцульські канікули на природі, але з комфортом. Моєю наступною мандрівною локацією став відпочинковий комплекс у лісі, розташований на Кривопільському перевалі. До нього від центру Ворохти – хвилин 20 автомобілем.

Моя супутниця пані Олена розповіла, що для гостей створені умови безконтактного сервісу, щоб наповну відчути себе частиною природи, усамітнитись, відпочити від метушні й міських натовпів.

Дорога, що йде поміж будинками, нагадує лісову.

– Наша ідея – максимально гармонізувати відпочинковий комплекс із природою, – каже пані Олена. – Це була наша принципова позиція – не робити асфальт. Ми підтримуємо дорогу в такому стані, щоб вона була проїжджою. Будинки при проєктуванні намагалися розташувати так, щоб не порушувати екосистему.

Не вирубуємо дерева, не викошуємо траву. Тут випасаються сільські корови. Це був їхній маршрут, яким вони роками приходили сюди на пасовище. Підсіюємо конюшину – корови її люблять. Власники подбали про сортування сміття, локальну систему очищення води.

Щонеділі для гостей пропонують похід на гору Костричу, як її називають місцеві. Групу супроводжує місцевий досвідчений провідник. Тож спокійний відпочинок можна чергувати з активним і пізнавальним.

Просто з відпочинкового комплексу веде стежка вгору до місцевих атракцій – гойдалки, гамака і знаменитого для активних туристів бука. Бук вражає – велике, гарне, здорове дерево. Це справжня природна реліквія. Сюди люблять приїжджати випускники і молодята.

Гойдалку з гамаком облаштували власники комплексу. Утримують їх, прибирають цю місцину, встановили смітники.

Ну а далі найзахопливіше – прогулянковий маршрут з неймовірними краєвидами довкола і сироварня.  

Туди я йшла в супроводі двох працівниць комплексу, одягнених у гуцульські строї. Ми дуже привертали увагу!

Ну добре – дівчата дуже привертали увагу.

Сироварню добре видно і тим, хто йде на перевал з боку відпочинкового комплексу, і тим, хто спускається з Костричі. Фактично, туристичний маршрут пролягає попри сироварню.

Сироварня розташована на полонині Буков’єн у присілку з такою ж назвою. Але її більше знають як полонину діда Івана.

Іван – тато молодої жінки на ім’я Марія, яка провела мені коротку екскурсію сироварнею.

– Наш перший сезон стартував 10 років тому, – розповідає Марія, відчиняючи двері до стаї. – Тут було голе місце. Ми взяли цю землю в оренду і збудували хатину, де варимо сири.

Пізніше облаштували ще й дегустаційний зал. Сири робимо за старою технологією – традиційні будз, бринзу і вурду.

Експериментуємо зі спеціями, а це часник, прованські трави, перець, пажитник. І є авторський сир – «Гуцулуні», його придумав мій тато. Він це все започаткував. Мені було 13 років, коли тато став займатися сироварінням. Я на початку старалася цього уникати, десь тікала на роботу на літо. А тепер, оскільки живу за кордоном, приїжджаю на чотири місяці сюди – це такі мої гуцульські заробітки. Нас тут троє: мама, тато і я. Всі потроху ватаги.

Це вже щось четверта чи й п’ята сироварня, яку я відвідала цього літа, подорожуючи у проєкті «Невдома: мандруй незвіданим Прикарпаттям. 5.0». Всі різні! Кожна чимось виділяється. Наприклад, на Буков’єні Марія показала мені кумедний на вигляд інструмент, який виготовив її тато з тонких і м’яких, зв’язаних докупи і позакручуваних смерекових гілочок.

Ним перебивають сирну крихту, коли готується будз. А полонинське саморобне морозиво ви коли-небудь кушутували? Як ні, то ще встигаєте посмакувати на Буков’єні, поки до середини вересня (а за доброї погоди й довше) триватиме сезон.    

Повертаючись із Буков’єну до Ворохти, ми зробили зупинки ще у двох локаціях. Скажу чесно, якби була змога писати репортаж або принаймні нотатки про мої ворохтянські мандри не після повернення додому, а тут, на місці, я обрала б одну з них. Ну, наприклад, чому б не усамітнитися зі записником і ручкою на болоті?

Я не жартую! Болото «Рудяк» – ідеальний простір для натхнення. І для телепортації в часі століть так на двадцять вглиб.

Як кажуть науковці, 2000 років тому тут було озеро. Потім озеро висохло і утворилося болото площею 100 гектарів і глибиною до 2,6 м. В Україні аналогів такого болота немає.

Щоб відвідувачі могли його оглянути, прокладено поміст.

За межі цієї прогулянкової стежки виходити небезпечно – під мохами і травою ховаються ділянки трясовини. Зате самі мохи – це видовище! Їх різноманіття вражає.

А тепер уявіть собі, як разом із порами року змінюються їхні кольори. Ех, шкода, що я це бачила тільки на світлинах.

Прогулюючись уздовж болота, ви точно звернете увагу на смереки. Дуже вже жалюгідний у них вигляд порівняно з навколишньою рослинністю.

Чому так? Ці смереки виросли з насіння, яке занесло сюди вітром з поблизького лісу. Проте на болоті смерека не має сприятливих умов для життя. Цей ґрунт збіднений, постійно перезволожений і має низьку температуру. Тож смереки у ньому нидіють і з часом всихають. Засохлих дерев і тих, що вже впали, ніхто не прибирає. Деревина розкладається і збагачує ґрунт мінералами та корисними речовинами, що дає поживу іншим рослинам. Зокрема росичці, хоч вона і хижак. Листочки цієї рослини вкриті волосками, які виділяють клейкі краплинки-росинки. Дрібні комахи спокушаються на цю красу, сідають на листки і прилипають до волосинок. Листок згортається, жертва опиняється у полоні й волосинки її перетравлюють. Брр…

На стендах при вході й біля оглядового майданчика з лавками є ще багато цікавого про екосистему болота. Хоч воно ніби й неподалік від дороги, але тут так тихо… Прогулюєтеся собі, медитуєте. А тоді переходите медитувати до каретного моста – він зовсім близько.

Оце і є той четвертий ворохтянський міст, про який я згадувала напочатку. Вузькоколійний міст-віадук «Каретний міст» довжиною 100 м і висотою 20 метрів будували наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття і він був частиною залізничного маршруту між Галичиною і Трансильванією.

Шукаєте виняткову природну фотозону? Це тут. Потребуєте втишитися? І це тут. Не кажу вже про сеанси аеротерапії просто серед природи. Щоб ви не сумнівалися в її користі, ось тільки один факт: 1 гектар хвойного лісу щодня виділяє до 30 кг фітонцидів. А коли людина їх вдихає, то поліпшується робота імунної, нервової, серцево-судинної системи. Більше про фітонцидну силу карпатських лісів та оздоровлювальний вплив іонізованого повітря прочитаєте собі на стендах, розташованих поруч із архітектурною пам’яткою – мостом-віадуком.

Стенди – це частина проєкту «Аеротерапія у Ворохті: шлях до здоров’я та спокою». У межах цього проєкту було розчищено потічок Богончик, відреставровано дерев’яний місток, на території поруч встановлено лавки, створено екостежку.

Вміла б я малювати, то замість фото тут була би акварель зі зображенням каретного моста і потічка під ним. Але хтось, хто вміє малювати, створить у цьому місці чудові картини.

А хтось інший – вірші або музику. Хтось із допомогою рекомендацій на інформаційних стендах опанує ази правильного дихання, а хтось просто вдихатиме гірське повітря на повні груди і споглядатиме красу природи. Ну а як є сили і охота споглядати її з висоти 1350 м – рушаймо далі.    

Далі – означає вгору. Моя мета – зійти на вершину Ребровач. Цей шлях називається маршрут пам’яті «Стежками Героя». Він присвячений Андрію Томащуку, який у віці 32 роки у 2023 р. загинув у боях за Бахмут. Він народився і жив у Ворохті, працював інженером-технологом у Карпатському національному природному парку, був природоохоронцем. Розповідають, що багато знав, любив історію і гори.

Про історію і гори ми мали нагоду порозмовляти під час сходження на Ребровач із моїм провідником Андрієм Мотруком. Точніше, під час зупинок. Віддихуватись доводилося не раз: від певної точки підйом стає досить крутим. Довжина маршруту – 4,3 км, весь час пролягає через ліс.

Перед отим власне стрімким підйомом можна перепочити на полонині Лисина. Бо наступна ваша полонина, Діл, – вже там, де Андрій скаже: «Прийшли». Якщо будете мандрувати у липні, то пригальмуєте на афинах, які ростуть обабіч стежки. Піднімаєтесь самостійно – орієнтуйтеся на червоні кружечки. Це маркування маршруту на Ребровач-Діл. Що ви побачите, дійшовши до кінця? О, це величезна сатисфакція за напругу в м’язах – панорама Чорногірського хребта.

Всіх вершин, які називав Андрій, я не запам’ятала. Але запам’ятала, що треба приїхати восени, щоб побачити, як на зеленому тлі виділяються вогняно-червоні явори і жовті буки. Ці буки – по 60 метрів заввишки, рівнесенькі – як під лінійку намалював.

На полонині Діл чекала несподіванка – гірська карусель. Її встановив Андрій Мотрук.

Звичайно, я сіла в імпровізоване крісло і… забула, що трохи боюся висоти. Але ж то не Ейфелева вежа, а гірська карусель – під ногами трава, а не камінь і не прірва.

Коли вже твердо стою ногами на землі, Андрій проводить мені коротенький історичний екскурс.

– От ліворуч гора Кострича. Біля її підніжжя є фундамент високогірного готелю, який зберігся у більш-менш доброму стані. Настільки я знаю, було п’ять високогірних готелів. Збереглися два фундаменти, частково розбиті, але виразно видно, що це були великі, потужні будівлі. Конкретно цей готель, під Костричою, збудували у 1925 р. До готелю була підведена вода, прокладена каналізація, яку не доводилося викачувати. Курортники могли скористатися душовими, телефоном.  

Ділюся з Андрієм припущеннями, скільки ж то треба було коней, щоб привезти матеріали для будівництва такого високогірного готелю.

– Треба було море цих коней, – підтверджує Андрій, – тому що умови надскладні. Зараз є GPS, супутник, лазери, гідравлічна техніка. Сто років тому, за Польщі, або ще давніше, за Австро-Угорської імперії, були інженер, помічник інженера, гвардія робочої сили, лінійка, тачка, кирка, ломик, ну і динаміт. Дбали і про розвиток туристичної індустрії, бо ж курортники не хотіли весь час сидіти в готелі – вони хотіли їздити, розважатися. Активніші ходили горами пішки. Можна було повозитися на конях, як тепер. А ще гарно приїжджати сюди в час цвітіння смереки, це початок травня. Тоді хмари зелені, без перебільшення – хмари зелені від смерекового пилка.

Везунчики знаходять у цих місцях давні монети, старі інструменти, бруківку з австрійських та польських часів, як розповів Андрій. Я знайшла нематеріальне – насолоду. Найприродніший спосіб відновили сили. Розвантажити голову. Помріяти – про вогняні явори, жовті буки і зелені хмари. От що таке справжня свобода! Вартує задля цього подолати стрімкі підйоми і кам’янисті спуски.  

Під час тривалих мандрівок на природі я завжди маю зі собою помаду-бальзам – щоб губи не обвітрювалися. А тепер братиму особливий бальзам, який виготовила сама на майстеркласі Яни Кермощук у Ворохті.

Виготовлення бальзаму для губ – дуже медитативне заняття. Хоча були й бентежні моменти… Майстерка починається з того, що учасникам пропонують одягнути одноразові халати і шапочки. Одягнені як належить, заходимо у невелику лабораторію. Яна дістає з шаф усі необхідні інгредієнти та знаряддя. І ми беремося працювати, а правильніше –  творити. Бо, як пояснює Яна, основа – зберегти пропорції складників, а все решта – творчість.

Оскільки ми маємо справу з натуральною косметикою, то й до її складу входять тільки натуральні інгредієнти. Філософія Яни Кермощук – те, що корисно для нашого організму, корисно й для нашої шкіри. Тому деякі косметичні засоби можна їсти, як харчові продукти. Отож ми трохи в лабораторії, а трохи в кухні.

Найвідповідальніше й, власне, найбентежніше – зважити-відміряти потрібну кількість складників. А спробуй отак відразу без досвіду взяти шпателем і покласти в мензурку, яка стоїть на вазі, 1,4 г воску та 1,8 г кокосової олії! Та ще й при цьому нічого не розсипати і не перевернути.

– Ми використовуємо карпатський натуральний бджолиний віск – він такий жовтенький – або майже білий очищений. Цей другий дозволяє бавитися з кольорами. Колір дає, наприклад, витяжка з буряка. Дві крапельки – і отримаємо приємний бордовий відтінок. А з іншої витяжки вийде рожевий, – пояснює Яна.

…Коли доходить до крапель, руки тремтять вже менше. Зрештою, допомагає дозатор на флаконі. Підібрати свій індивідуальний аромат бальзаму – найприємніше завдання. Щоправда, у флакончиках з ефірними оліями і запахами, які виставляє Яна, можна загубитися – так їх багато. Ефірні олії мають інтенсивніший аромат, ніж запахи. Ще можна додати трішечки блиску – він створюватиме ефект зволожених губ.

Усі складники додано – час покласти суміш нагріватися на парову баню або в мікрохвильову піч. Після цього розмішуємо розтоплену суміш і наповнюємо тубу. Важливо робити це швидко, бо суміш раз-два застигає. Але щоб вона застигла повністю і можна було користуватися бальзамом, має минути хоч би година.

Хух, впоралися! Маю такий бальзам для губ, якого немає більше ні в кого. Бо, як жартує Яна, це те саме, що з борщем: складники однакові, а в кожного виходить інакший.

Яна налагодила співпрацю щодо проведення майстерок із місцевою кав’ярнею-книгарнею, яка розташована буквально через дорогу. Там, у затишному інтер’єрі, серед книг, мистецьких світлин, кераміки і кавових хмарок я побачила книжку з химерною назвою – «Ворохтаріум. Літературний тріалог з діалогом і монологами». 

Якось у Ворохті зібралися троє давніх друзів – Юрій Андрухович, Олександр Бойченко та Орест Друль – і впродовж кількох днів вели неквапливі спонтанні бесіди про різні життєві, філософські й літературні речі. Та й так «наговорили» на цілу книжку. Іншими словами – наворохтіли. «Ворохтіти» означає балакати, тарахкотіти або ще – гадати, ворожити. Кажуть, це пов’язано з мольфарством. Може, той Михайло Ворохта не тільки умів добре ткати?..

Я від мольфарських практик далека, а от побалакати люблю. Тож наворохтілася у Ворохті досхочу з різними цікавими людьми. У старовинних дерев’яних хатах і в сучасному відпочинковому комплексі, на полонинській сироварні й на чубку гори, під шум смерек і гірського потічка. Водночас добре, якщо між бесідуванням, активним відпочинком і пізнавальними екскурсіями вдається трохи побути наодинці у мальовничому закутку, де ніщо не перешкоджає усамітнитися зі своїми думками. Усе з переліченого Ворохта дає гойно (по-гуцульськи то означає щедро).    

Контакти:
проживання, харчування
Відділ туризму, зовнішніх зв’язків та інвестицій Ворохтянської селищної ради: 068 254 03 40

екскурсії в музеї
Олександр Григорчук: 096 897 66 03
Валерій Одайський: 097 126 46 95

майстеркласи
Ірина Зарецька: 096 897 66 03
Яна Кермощук: 068 633 54 54

гіди, провідники
Нестор Большаков: 097 930 73 14
Руслан Валько: 098 622 62 23
Андрій Мотрук: 096 272 66 50

Світлини: Христина Дорожовець, Андрій Сенько, Олександр Мальон, Валерія Мікульська, Віталій Кермощук, Марія Томащук, Відділ туризму, зовнішніх зв’язків та інвестицій Ворохтянської селищної ради, фесйбук-сторінка «Туристичні цікавинки Ворохти й Татарова».

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.