Моя нова мандрівка незвіданою Івано-Франківщиною почалася в автобусі. Трапився приязний співрозмовник – почувши, що їду до Космача, відразу пересів до мене і розговорився. Пригадав усю свою родину в тих краях, де я мала побувати, майже переповів книжку про опришків, яку саме читає (дивний збіг!), дуже нараджував місця для дикого відпочинку і журився, що не може ходити в гори так часто, як хотів би. Чоловікові поза вісімдесят. У гори він ходить щонайменше двічі в місяць. Не по гриби чи ягоди – просто до лісу, нахапатися повітря і набратися сили. Якби так я знову зустріла цього пана Мирослава, то мала би чим похвалитися. Подорожуючи від Космача до Прокурави, відтак до Брустурів, а звідти до Шепота, і я «нахапалася» стільки всього, що ця мандрівка постійно норовила вилитись із берегів. Отож мандри незвіданою Гуцульщиною у Покутських Карпатах.
Автобусна зупинка в Космачі – відразу біля церкви. А звідси вже зовсім близько до хати майстра, який прийняв мене першим.
Пана Тараса Дзвінчука застала за роботою. Він відразу попросив не називати його паном, бо не подібний на пана. Отже, Тарас – дай йому Боже довгих літ – виготовляє постоли. Це традиційне гуцульське взуття, чи то пак обув, як каже майстер.
Поряд на канапі лежало кілька пар жіночих постолів – готових і на етапі заготовин. Вони зроблені зі шкіри і багато прикрашені. Пряжки і квіточки для оздоблення майстер також робить сам. Кожну квіточку пришиває нитками до шкіри вручну.
Я фотографую виробничо-творчий процес, а господар розповідає:
– Цю обув уже будуть брати до паради. Колись, як на щодень носили постоли, вони скоро нищилися – стиралися знизу. Люди пришивали кусок шкіри або ще якийсь матеріал. Мій тато робив постоли. Я від нього навчився, та й навчив сина, а тепер син навчив свого сина. З внуком – то вже чотири покоління. Давно у кожному селі був майстер по цій обуві. Але старші люди померли, а молоді не хочуть вже до цього братися. Але як має жінка сорочку вишиту, запаски, кептар, то не вбере такі кросівки, як у вас, – треба мати постоли.
На виготовлення однієї пари постолів потрібно два-три дні.
Тобто якби я завершувала оцю мою мандрівку у Космачі, то вже могла би побачити акуратні, вицяцькувані постолята, які під час нашої з Тарасом розмови були ще тільки звичайним шматком шкіри.
Прогулянковий перехід під гору – і ми вже в другого майстра. Юрій Поляк шиє верхній одяг – чоловічий і жіночий.
Всі столи у його хаті заставлені швейними машинами, а поміж тим – вироби пана Юрія упереміш зі старовинною гуцульською одежею.
– Дивіться, це штани-холошні – їм уже поверх 100 років. А це вже нові я пошив. Взір традиційний космацький. Сукно натуральне. А тут кептар – має зсередини овечу вовну. Як дощ – перевернув на лівий бік, і нічого йому не шкодить. Це заготовки, з того ще тільки щось буде шитися... Це кептар недокінчений – для артистів з Волині. Вони захотіли наших кептарів. Космацькі кольори на одязі яркі. Село має вигляд соняшника, так і одежа.
З усього, що показував пан Юрій, мені найбільше запам’яталися три речі. Дитячий кептарик – це перша його робота, пошитий приблизно 48 років тому.
Чоловічий шкіряний пояс на три пряжки.
Їх виливають з мосяжу в Косові. Пояс – також авторства Юрія Поляка. А тобівка поряд – то вже просто гарний експонат. Вона оббита баконтом. Як пояснив майстер, це гуцульський винахід. Баконт є сплавом срібла, міді, бронзи і заліза. Він не підлягає корозії, не чорніє. Такий і 100 років прослужить.
Ще багато цікавого можна побачити в оселі майстра. Наприклад, чоловічі верхні убори: кресані на літо і смушкові шапки на зиму з «рогами», які відгинають, коли дуже холодно. Або постоли – поряд лежать старі й нові. Ну як нові – коли у сім’ї пана Юрія народився син, він зробив своїй дружині постоли. Оце я розумію!
Мені би більше часу, то відвідала б ще одного майстра. Але він живе високо на ґруні… Зате познайомилася з його мамою, Ганною Габорак. Ну а ви знаєте, як кожна мама гордиться своїм сином, надто що він продовжив родинну традицію, опанувавши давнє складне ремесло – виготовлення топірців.
Назар Габорак – мосяжник у 5 поколінні. Малим забігав у майстерню свого діда, відомого майстра Федора Шмадюка, спостерігав, як той робить топірці. З 12 років почав допомагати дідові, у 16 спробував зробити свій перший топірець і вже 23 роки вдосконалюється у цьому.
Виготовлення топірців – це гаряча робота, до того ж копітка і небезпечна. Спочатку у горні розтоплюють латунь, мідь і бронзу. Коли вони нагріваються до високої температури, домішки бухають догори – якщо не бути обережним, це загрожує опіками. Сплав виливають у спеціальну форму, де він застигає. Потім на станку майстер шліфує металеву частину топірця і вручну вибиває орнамент – то вже мистецька праця.
Інкрустації Назар вчився у батька. Тепер треба прилаштувати металеву частину до деревʼяної палиці. Її виготовляють із бука, вишні чи дуба, аби не зі смереки, бо ця деревина швидко зношується. Половина палиці обкована бляхою. Ручка топірця, чи бартки, як його ще називають, має 90 см, щоб було зручно ним підпиратися.
Топірці донині є атрибутом весільного вбрання. А коли ви переглядаєте відео традиційної гуцульської коляди, то вам одразу впаде у вічі, як чоловіки підкидають бартки.
Назар має чималу колекцію топірців. Найдавнішому – поверх сто років, його робив прадід Назара. Вболіваю, щоб були охочі перейняти у Назара Габорака ремесло, яке є, зокрема, символом чоловічої мужності. Уявіть собі опришка без бартки – сміху варте.
Ще одне споконвічне заняття чоловіків у горах – випасання овець. Тож далі мій мандрівний шлях проліг до музею вівчарства.
На подвір’ї садиби метушилися кілька жінок. От-от мав розпочатися майстерклас із писанкарства. Поки майстрині розкладалися зі своїм писанковим знаряддям, я оглянула перший в Україні приватний музей вівчарства.
Музей заклав у 2013 р. світлої пам’яті Роман Бойчук, а тепер тут ґаздують дружина Параска Бойчук і син, також Роман. Бойчук-молодший, ветеринар за фахом, услід за татом популяризує овітерапію – нетрадиційний метод медицини, у якому залучені продукти вівчарства.
Вівця – споконвіку головна тварина у гуцулів. Її називали уберихата, тобто кругом корисна. Найперше вівця є годувальницею, від неї отримують молоко, масло, сир, жентицю, м’ясо. Те ж таки масло мало і зцілювальну дію. Наприклад, коли боліла голова, прикладали овече масло і закутували голову в хустину. Казали, що допомагало. Коли боліли ноги – змащували їх овечим маслом і прикладали овечу шерсть. Також шерстю вигрівали недужих. А овечий жир (лій) розчиняли у гарячому молоці, й вживали, якщо турбувало горло, кашель. Отож вівця – ще й лікувальниця. «Коли я кладу руку на цю Божу тваринку, відчуваю настільки сильний біоенергетичний заряд, що зразу в голові все переходить на другі думки», – каже Параска Бойчук.
Врешті, одежею родину забезпечувала теж вівця: шапка, штани з вовни, сардак, кептар, капчурі, ліжник. І запаски виготовлені з овечої шерсті. Запаска мала бути такого розміру, щоб нею можна було заслонити вікно, як це показано у фільмі «Тіні забутих предків». Це ми з пані Параскою вже перейшли до етнографічної тематики, оглядаючи експозицію музею вівчарства. Задум Романа Бойчука був такий, щоб показати досвід вівчарства через гуцульський побут, господарку, народну творчість і весільну обрядовість.
З цим останнім допомогла Олена Кравчук. Вона виготовляє косиці, які досі у Космачі є атрибутом традиційного вбрання молодят. Косиця прикрашала верхній убір нареченого і слугувала віночком нареченій. «В нас наречена обовʼязково має з ніг до голови свій весільний одяг. Це тепер дуже дорого коштує, але кожна старається собі надбати. Косиці переважно випозичають», – пояснює Параска Бойчук. Тим часом пані Олена показує мені, з яких матеріалів сплітається косиця і як її закріплюють на голові дівчини – щоб міцно трималося, але й не тиснуло.
У притемненій дерев’яній гуцульській хаті, де розмістився музей вівчарства, розвиднюється від жовтогарячих кольорів. То правдиве космацьке! Помаранчеві запаски, жовті, червоні й помаранчеві взори на сорочках і на капчурях, також яскраво-помаранчеві хустки, за якими закріпилася назва «польська хустка». Святкова одежа – на манекенах, повсякденна – розвішана на жердці. Параска Бойчук жартує, що це гуцульський аналог шафи-купе. Там, де було вільне місце – а його зовсім небагато, бо Бойчуки зібрали солідну етнографічну колекцію, – прилаштовано старі образи. Хтось випрячував собі хату та й приніс їх до музею. Фарби з часом вицвіли, але лики святих видно добре.
А що ж там писанки? Коли я перейшла з хати-музею до іншої хати, то просто втратила дар мови. На довгому столі майстриня Марія Бойчук і її онука Анна Линдюк розклали свою писанкову колекцію.
Космацькі писанки впізнати здалека – завдяки тій же сонячній барві.
При цьому кожна писанка інакша. «Дес там шос я виділа, там щос собі своє доповнила, дес шос трошки змінила.
Я цего року писала з одного боку оленя і гори, а з другого боку гуцул грає на трембіті. Це дуже всім сподобалося», – розповідає писанкарка Марія Бойчук. Ганнусині писанки мають своє авторське письмо, вона практикує і іншу кольорову гаму, і інший тип рисунка.
У Космачі є 32 присілки, в кожному по декілька жінок писали писанки. Як виходили заміж, то переносили у ті села мистецтво космацьких писанок. На Космаччині приблизно чотириста писанкарів, молодші вчаться у старших, от як Анна Линдюк у своєї бабусі Марії Бойчук. Традиція не переривається.
Космач – величезний, тож тут можна зависнути на кілька днів і ночей, поєднавши активний відпочинок у горах (Лисина Космацька, Камінь Довбуша у Завоєлах, гойдалка на Сигліні) з майстеркласами, музеями, пам’ятками сакральної спадщини.
Це була справді дуже різнобарвна подорож – буквально і образно. Наприклад, Прокурава, наступне село після Космача, полонила мене кольоровими пацьорками – так гуцули називають прикраси з бісеру. Я вивчала це мистецтво разом із майстринею Марією Чулак у садибі, де проводять майстеркласи, зокрема з бісероплетіння.
За доброю кавою ми розговорилися про те, як прикраси з малих бісеринок стали великим національним надбанням.
Але спершу – родинна історія.
– Мій дід був добрим шевцем, – розповідає пані Марія. – Купці з Коломиї, з Косова їздили до нього замовляти чоботи, бо ніхто так не вмів пошити, як він. Баба вийшла за діда заміж у 16 років, він був на 10 років старшим. Баба вміла вишивати, шила на швейній машинці. І дуже хотіла мати силянку (це шийна прикраса з бісеру). Їй перейшла у спадок одна від мами, але вже була стара. Баба просила чоловіка, щоб купив їй бісеру. А бісер був дуже дорогий. Зате в горах його можна було виміняти в купців на масло чи бринзу. Дід вибрав якраз такий варіант – казав замовникам частину давати йому за чоботи грішми, а частину бісером. І так за кілька разів баба назбирала собі на силянку.
Це сьогодні силянка – модна етноприкраса. А колись її наділяли майже магічною силою. Дослідник Іван Зеленчук розповідав пані Марії, що на Верховинщині силянка була для жінки така сама важлива, як хустка. Силянки носили і дівчата, і молодиці. Встид було ходити з голою шиєю. Якщо помирала жінка, котра виходила на люди без силянки, то всі боялися йти до неї на похорон. Казали, що вночі приповзає змія і обмотує шию небіжчиці. Це як покарання, що вона не носила силянки.
Як котрась дівчина не могла віддатися (вийти заміж), то замовляла силянку і щоб її зробила майстриня дуже поважна, з доброю душею, чиста серцем – як казали, легка на руку. Причім цю силянку треба було робити на ранішній зорі. Силянка вбирала енергетику майстрині, силу ранішньої зорі й ставала чудодійною. Тож дівка, одягнувши цю силянку, вже точно виходила заміж. (Сподіваємося, що так і було.) Ну і, звичайно, силянку носили як оберіг від вроків. Бо як людина з недобрим оком задивилася на гарну силянку, то вже й забула дивитися на гарну дівчину. Хлопчики теж носили на зап’ястях маленькі силянки як оберіг.
За кольором силянки можна визначити, звідки її власниця. Знайомі вже нам жовтогарячі та червоняві – то Космач, поєднання фіолетових, червоних, синіх, чорних – Верховина. У Прокураві переважали червоний, жовтий, чорний і зелений, у Шешорах – ще більше зеленого. Вишневий і бурячковий – кольори Брустурів. У Шепоті різноколірна гама, але темніші відтінки.
Марія Чулак робить всілякі прикраси з бісеру, не лише силянки, а й гердани. Вісім років працювала над тим, щоб гердан внесли до переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України.
І нарешті це сталося – у 2023 р. Також вона з однодумцями організувала у Прокураві фестиваль «Кольорові пацьорки», що згодом закріпилося як назва бренду. Під час фестивалю було встановлено національний рекорд України: організатори зібрали 406 жінок у герданах. Насправді це був уже другий рекорд, бо перший встановили 2018 року в Івано-Франківському краєзнавчому музеї, де на всеукраїнській виставці красувалося аж 2629 герданів. А цього року, наприкінці червня, відбувся другий фестиваль «Кольорові пацьорки» – у Городенці.
– У Прокураві гердани носили рідко – переважно носили силянки під шию, – пояснює пані Марія. – Але після того, як гердан опинився у переліку нематеріальної культурної спадщини, після того, як ми провели тут фестиваль, бачу, що в школі на випускний всі дівчата вдягають гердани або силянки. Памʼятаю, баба розказувала, що для молодої робили таку смужку-силянку на голову під вінок. Я й це відновила.
Хто кохається у цьому мистецтві – раджу прочитати книжку «Весільні прикраси Карпатського краю», яку Марія Чулак видала у 2015 р. Для мене ж стало відкриттям, що найдавніші згадки про вироби з бісеру є ще у Галицько-Волинському літописі за 1223 та 1288 роки! Ну і вже ближче до наших часів етнограф Раймунд Кайндль описував у своїй праці «Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази» барвисте скляне намисто різної величини і форми (блискауки, пацьорки), яке слугує оздобою.
Десь у 80-ті й моя мама захопилася виготовленням намиста з бісеру. Щось і зараз носить сама, а щось перейшло до мене та моїх доньок. Збереглися навіть пробірки з рештками невикористаного бісеру. Я й собі пробувала нанизувати квіточки з «кораликів» на шовкову нитку, але, мабуть, недостатньо терпляча для цієї справи. Тому мені цікаво, чи професійній майстрині завжди вистачає терплячості.
– У мене все залежить від натхнення, – каже пані Марія. – Є натхнення – вимальовую в уяві, який має бути новий гердан. Спочатку дібрала кольори, потім придумала символіку і тоді накидала ескізи. Звичайно, якщо хтось робить гердани «на базар», це вже автоматичний процес. То не для мене. Якщо я сьогодні маю натхнення до книжки, то просто сиджу і читаю книжку. Такі прикраси не можна робити нахрапом. Я перебираю пальцями кожну бісерку, вкладаю у кожен виріб мої гарні думки, емоції. Жінка, яка одягне такий гердан чи силянку, відчуватиме цю позитивну енергетику.
Коли завітаєте до Марії Чулак, вона покаже вам свій маленький музей на території садиби, де представлене мистецьке надбання Прикарпаття, яке увійшло до переліку нематеріальної культурної спадщини України. А це ліжникарство, ткацтво, різьба по дереву і по металу, писанкарство, сирна пластика. Є і роботи мами моєї співрозмовниці, також Марії Чулак, які ще в часи СРСР прославили Прокураву. Марія Чулак-молодша показала мені одну особливу силянку. Цей виріб мали запустити у масове виробництво, але він не повинен був нагадувати традиційні народні гуцульські прикраси – все українське забороняли. Майстрині було сказано виготовити… буси. От вона і придумала квіточки з бісеру, а між ними – низки стеклярусу. «Буси» комісія пропустила. Пані Марія знайшла серед маминих речей упаковання з цим намистом і ярликом, на якому вказано його характеристики і ціну – 3 радянські рублі.
Музей пацьорків – це місце натхнення в дуже широкому сенсі. Тут проводять майстеркласи не тільки з бісероплетіння, а й з писанкарства, різьби, виготовлення сирних коників.
Також охочі приїжджають на психологічне відновлення серед природи – Марія Чулак співпрацює з психологинею, яка проводить ретрити. Господиня збирає лікарські трави і готує заспокійливі чаї. До речі, вона – медик і біолог за фахом. Народилася і виросла у Прокураві, поїхала звідси, а через 50 років повернулася – щоб дати кольоровим пацьоркам нове життя.
З гойдалки на самому вершечку території, де стоїть садиба-музей, відкриваються залиті сонцем гірські краєвиди.
Прекрасне місце для перепочинку, бо далі нам час до сирних коників.
У Брустури. Село вважається столицею гуцульського ремесла виліплювання виробів з топленого сиру, яким тут володіють майже всі місцеві мешканці.
Я до цього не була готова, навіть морально. Відкласти диктофон убік і робити разом із майстринею сирні коники. Хай тепер хтось скаже мені, що це миле і легке заняття! Миле – так, але точно не легке.
Моя наставниця, Світлана Габорак, – майстриня з досвідом. Навчилася робити сирних коників від чоловікової родички – достатньо було одного уроку. І от вже 25 років практикує сирну пластику, як називають це мистецтво.
З часом почала придумувати композиції зі сирних фігурок, квітів. Скількох дівчат і жінок навчила цього ремесла – навіть приблизно не скажеш. Ну а тепер вчила мене.
Треба кинути шматок сиру в каструльку з гарячою водою. Він скоро розм’якне і стане пластичним. Тоді виліплюємо коника і занурюємо його у сировицю – воду з високою концентрацією солі. Фігурка стає твердішою і добре зберігає форму. Після цього можна зсукати із сиру вуздечку і закріпити її на коникові. Все. Жодних труднощів для професіонала. І справжня головоломка для новачка.
З чого «витягнути» голову коника, якщо весь матеріал вже пішов на ноги? І ті ноги вийшли короткі, як у зайця. А ще ж мають бути хвіст і вуха! Десь на шостому коникові у мене почало виходити щось більш-менш пропорційне, але все одно таке неоковирне, що краще було скоренько з’їсти, щоб ніхто того встиду не побачив. А тут ще погляд мимоволі скошується на розкішну композицію, яку Світлана Габорак виготовила для ювіляра. Добре, що я встигла сфотографувати до приїзду замовників.
Ніхто не знає, скільки то вже літ гуцульським сирним коникам. За легендою першого такого коника зробив пастух. Кавальчик сиру впав йому в казанок і почав плавитися. Хлопець його вихопив і почав з нього ліпити. Відай, був умілий, бо щось у нього вийшло. Приніс із полонини дарунчик для коханої дівчини. А потім з’явилася і забавка для дітей. Причому дуже смачна.
За допомогою ножа коникові можна виробити хвіст і гриву. В принципі, зі сиру можна придумати будь-що. Он Марія Матійчук, знаменита брустурська майстриня, яка вже відійшла у засвіти, першою почала робити великих коней з бербеницями. Потім до коней уже додавали гуцула і гуцулку. Тепер кількість варіантів і сюжетів невичерпна.
На Великдень немає кошика, де б не примостився коник. І то вже не коник, а цілий кінь, з такими оздобами, що зачудуєшся.
– Дивіться, у багатьох народів є такий сир, правда? А такі вироби зі сиру є тільки в нас. Ніде більше у світі чогось подібного не знайдеш, – гордо каже Світлана Габорак, передаючи мені з рук в руки чергового акуратного коника.
Брустури вважають себе столицею сирного коника, мовляв, він звідси походить і розійшовся цілою Гуцульщиною.
Всі розповідали мені про Юстину Якіб’юк, яка першою у Брустурах почала робити сирних коників. Я познайомилася з Оленою Федорійчук, онукою Юстини. Ми собі неквапливо балакали, сидячи на лавиці під хатою, яка у Брустурах є, можна сказати, домівкою сирного коника. У цій садибі мешкала і працювала Марія Матійчук, про яку йшлося вище. Тепер господинею садиби є майстриня Марія Петрів, яка розвиває мистецтво сирної іграшки і проводить майстеркласи з її виготовлення. У хаті збереглося все так, як було за попередньої ґаздині: меблі, ікони, побутові речі.
Зі слів онуки Юстини Якіб’юк, та була дуже працьовита. Мала велику господарку і 14 дітей! Бог дав так, що померло тільки двоє – на початок ХХ століття це була велика рідкість. Де вона брала час на ті коники?.. Олена Федорійчук пригадує, як вони, внуки, йшли до школи, а баба Юстина – з кошиками продавати коників, чималу відстань власними ногами. Один коник коштував 5 копійок. І хто б міг подумати, що пізніше ті Юстинині коники стануть експонатом у музеях! Будете в Коломиї – загляньте до музею і знайдіть сирних коників з підписом Юстина Якіб’юк, Брустури.
Звичайно, що Олена Федорійчук, як і її баба з мамою, робить сирні коники. У Брустурах понад 100 майстринь їх роблять.
Сирні коники також внесені до переліку нематеріальної спадщини України. Два роки тому влітку у Брустурах відбувся фестиваль сирного коника, у якому взяли участь 60 майстринь. Під час фестивалю було встановлено національний рекорд: брустурчанки виготовили найбільшого сирного коника України – висотою 36,02 см і шириною 46,20 см. Де той коник – не знаю, зате бачила іншого коника, який може простояти цілу вічність.
Це коник, витесаний із каменю, – дипломна робота студентів Косівського інституту декоративного мистецтва. Розповідають, що головним скульптором у цій групі був незрячий хлопчина. Погляньте на фото – як точно відтворено один із найзнаковіших символів Гуцульщини.
У цьому місці ви мали би спитати мене, чи я хоч пішла в гори, чи тільки милувалася ними здалека, спілкуючись із майстрами.
Пішла. І не просто в гори, а на найвищу вершину Косівщини – Ґрегіт.
Ґрегіт, Ґрегіт… Назва – ніби з якогось фентезі.
Місцевий гірський масив Покутські Карпати утворений з пісковиків, тут вершини і подекуди схили гір покриті кам'яними розсипами, які гуцули називають «горґанами», «ґреготами», «цекотами». «Ґрегогами» – тому що каміння «грегоче», тобто гуркотить при наступанні на нього, сповзаючи схилами гори. Є й інша версія: на санскриті це слово означає «оселя», «житло» чи, в ширшій інтерпретації, «господар». Ну так, Ґрегіт може сприйматися як господар серед сусідніх вершин. Серед смарагдово-синіх гір Покутських Карпат це найвища точка – 1472 м над рівнем моря.
От я і захотіла побувати на «головному» Ґреготі. І ми з моїми провідниками туди добралися.
У географічній довідці написано, що гора Ґрегіт розташована серед смерекового пралісу, а її схили стрімкі й кам’янисті. Мені більше сподобалося перше – смереки справді створюють приємний затінок і полегшують сходження.
А от стрімкі кам’янисті схили його ускладнюють.
Але на вершині про це вже не згадуєш – те, що бачить око, перевершує те, що відчувають ноги. На оцій власне вершині гори з боку села Шепіт, звідки ми піднімалися, є ще й могутнє нагромадження каменів.
Я би боялася там лазити, але відчайдушність наймолодшого з нашого гурту, дев'ятилітнього Михайлика, додала і мені відваги. Камінь Довбуша є в багатьох місцях, а от Крісло Довбуша – тільки на Ґреготі. Я собі вмостилася у цьому зручному кам’яному заглибленні до знимки.
Цікаво, сидів там справжній Довбуш? Кажуть, наче він переховувався десь у цих місцях, після того як його смертельно поранили.
Ґрегіт є заказником. Тож ми поводилися, як у заказнику. Не залишили слідів свого перебування, пили джерельну воду, їли суниці просто з куща і… джерки. М’ясні джерки у лісі не водяться – їх виготовляє сім’я, у якої я з приємністю гостювала під час моєї подорожі з Космача до Шепота.
Світлана та Микола Матійчуки якраз і живуть у Шепоті. Вони – теж майстри, щоправда, їхні вироби радше не для краси, а для споживання, оскільки мають справу з рибою і мʼясом. Як хтось не наважується розпочати власний бізнес, досвід Матійчуків зі Шепота змотивує.
– До 2022 р. нашою спеціалізацією була виїзна кухня. Смажили на вертелі баранів, готували форель у сметані, банош, овочі-гриль, бограч. Під час ковіду це був досить прибутковий бізнес, бо ресторани позакривали. Могли продовжувати – замовлення були, але після повномасштабного вторгнення бажання зникло. І ми цю справу покинули. Продовжували займатися фореллю. Чоловік вирощує її з ікри. Це була його мрія з дитинства – вирощувати рибу. Тому відразу після весілля ми викопали біля дому ставочок. А потім, коли перейшла у спадок ділянка на початку села, вирішили вимурувати там ставки з каменю, де можна тримати більше риби. Купуючи малька, зіткнулися з труднощами – їхали таку далеку відстань, а на місці виявилося, що ще їдуть мішки, щоб його запакувати. Чоловік вирішив, що мусить навчитися сам розводити форель з ікринки. І вчився – пішло на це три роки, бо не відразу вдавалося.
Так як всі, влітку ми збирали афини (чорницю). Планували сушити ягоди, гриби і продавати їх взимку. Для цього були потрібні дегідратори, тобто сушки. Коли в нас зʼявилися кошти і ми їх придбали, вже був січень. Ні грибів, ні афин. Щоб сушки пусто не стояли, ми вирішили сушити мʼясо. Памʼятаю, купили по 3 кілограми свинини, яловичини, курки. Підчитали з інтернету якісь рецепти маринування м’яса, трохи склали власні. І запустили виробництво.
Пані Світлана провела мені екскурсію від дверей, куди потрапляє сировина, до дверей, звідки виходить готова продукція. Наразі це джерки і сиров’ялене м’ясо.
Джерки дуже популярні. Щоб їх виготовити, м’ясо нарізають тонкими шматками, маринують у закарпатському вині з натуральними спеціями, виставляють на сітки і вкладають до сушки. Готові джерки перемандровують у крафтові упаковки різного фасування.
Вʼялене мʼясо – відбірна яловичина, свинина, конина, курятина, баранина – потрапляє у герметичну вакуумну упаковку.
Якщо є вільні дегідратори, у літній період часу в них сушаться афини. Все-таки пригодилося для того, для чого планувалось на початку.
Якось так пощастило, що в Шепоті я дізналася ще одну історію успіху.
Слухала її в найвідповіднішому для цього місці – за столиком у довгій галереї, яка тягнеться вздовж фасаду крафтової сироварні, – смакуючи сир і споглядаючи гірські краєвиди.
Сироварня Христини і Ростислава Закревських працює від минулого року. Але перші кроки вони зробили ще у 2019 р. Христина чесно зізнається, що не дуже хотіла варити сир.
Це була ідея чоловіка. Одружившись, він переїхав у Шепіт з міста й побачив таку можливість. І весь час підштовхував до цього скептично налаштовану дружину.
– Коли нагрянув ковід і все закрилося, перед великодніми святами нам зателефонувала Ростикова мама з Коломиї і спитала, чи можна замовити у моєї мами сир і сметану. Бо базари не працюють, жінки зі сіл не приїжджають і нема в кого купити домашні молочні продукти. Ще нанашко (хресний тато) захотів, знайомі… Ну, Ростик і каже: «Може, нарешті настав той час, що ми будемо варити сир?», – з усмішкою пригадує Христина.
– Я поїхала на курси сироваріння, які проводила у Львові Тетяна Дядечко. Крім лекцій щодня були практичні заняття – ми варили сир, який потім забрали додому дозрівати. Я привезла камамбер і доглядала його, як нас вчили на курсах. Невдовзі на цьому сирі почала наростати біла шубка. Це було круто! І я захопилася. Експериментувала з різними сирами – з пліснявою, з блакитною пліснявою, робила йогурти, кефір. Ми постійно купували онлайн-курси і навіть поїхали з Ростиком до Тані Дядечко на виробництво в Полтаву. Там все супер, але немає краєвидів. А в нас є!
Наше сироваріння почалося вдома зі звичайних каструльок. Ми переобладнали літню кухню, підвели воду, купили газові плити і дві 40-літрові каструлі. Потім придбали перший пастеризатор на 150 літрів. Клієнтів ставало більше, отже треба було збільшувати обсяги. Я подала заявку на ґрантовий конкурс для жінок-фермерок, які працюють в селі, й отримала кошти на сирний підвал – ми хотіли, щоб сир визрівав у погребі. І перше, що тут зʼявилося, це сирний підвал... серед поля. Так вийшло, що реалізовували цей проєкт вже в умовах повномасштабного вторгнення. А потім у 2023 р. почали будувати сироварню.
Зараз беремо молоко у 60-80 людей. Машини їздять по всьому Шепоту, по всіх цих горах, що навколо. Люди зацікавлені у співпраці – дехто по дві-по три корови купив, сіно почали робити там, де не робили.
Виготовляємо орієнтовно 25 видів молочної продукції. Це і традиційні сири, будз в асортименті, класичні, з приправами, бринза наша гуцульська, з молодих – адигейський сир, сулугуні, моцарела, качоковалло, паста філата. І третій вид – це напівтверді сири, які дозрівають більше 6 місяців.
У нас підвал – як банк: туди наскладаєш сиру, а через півроку тільки реалізуєш.
Наш сир вирізняється насамперед тим, що він виготовлений з карпатського молока. Корів нічим не догодовують. Вони зараз на вільному випасі, а взимку їдять сіно, яке господарі дуже дбайливо заготовляють.
Що цікаво, наша справа почалася разом зі сином Данилом. Коли я поїхала на перші курси, то вже була вагітна. Тож у сімʼї підростає династійний бізнесмен.
Може, то не зовсім «за протоколом», що спочатку в нас була дегустація, а потім екскурсія сироварнею, але розповідь Христини про сирний підвал розпалила мою цікавість до високого ступеня. Це справді щось дуже атракційне! Стіни у підвалі мають товщину 1 м. Улітку температура сягає 15 градусів, узимку тримається в межах 8-10 градусів.
При нижчій бактерії сплять і сири не дозрівають. До речі, на сироварні всі сири визрівають у натуральній скоринці, яка є їстівною. Їх не покривають ні латексом, ні воском, вони просто поростають пліснявою, яка утворюється завдяки певній температурі, вологості. Сир дихає – він живий, справжній. Визрілі сири піднімають з підвалу і обмивають водою – тепер вони чистенькі й гладенькі.
...Й такі ситні, що після гостювання на сироварні мені треба було десь витрусити калорії. Добре, що неподалік – водоспад, точніше водоспади.
Великий Гук має висоту 5 м і розтікається двома каскадами по скелях. Малий Гук ліворуч трохи нижчий – 3,5 м.
Обидва є геологічною памʼяткою природи місцевого значення. У неглибокій лагуні під водоспадами можна скупатися.
Але під вечір ставало прохолодно, тож я не наважилася – просто, перестрибуючи з камінця на камінець, дісталася ближче до струменів води, щоб зняти відео і зберегти собі на згадку звуки гука.
Насправді з гір я привезла цілу колекцію звуків: як теленькають дзвоники на шиях корів, як шумить гілля смерек угорі, як сперечаються між собою вівці гучним беканням, як полонинські пастухи бряжчать цебрами. Хай що б ви колекціонували – звуки, аромати, смаки, враження, – мандрівка за цим маршрутом не розчарує. І будьте готові часто чути слова, які мені говорили майже всі, з ким я спілкувалася: «Такого, як у нас, немає ніде». Повірте, ви без вагань погодитеся з цим.
Контакти:
с. Космач
Тарас Дзвінчук: 067 607 1117
Юрій Поляк: 068 726 57 82
Параскевія Бойчук: 067 999 21 15
Роман Бойчук: 097 226 24 73
Назарій Габорак: 098 784 69 10
Марія Бойчук: 068 727 13 46
Анна Линдюк: 097 169 60 85
с. Прокурава
Марія Чулак: 095 429 57 44
с. Брустури
Марія Петрів: 098 262 60 06
с. Шепіт
Світлана Матійчук: 097 800 99 25
Христина Закревська: 096 936 97 06
Світлини: Христина Дорожовець, Ганна Уперук, Роман Клим, Роман Рудник, Олександр Бондаренко, hutsul.museum, НПП «Гуцульщина, budz_baran, Gregit.UA, taif.org.ua.
Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.