Обійми Покуття

Навесні у нашій домашній бібліотеці з’явилася гарна книжка – «Роман Шухевич. Життя легенди» Олесі Ісаюк. Читаючи її, я ще не знала, що за кілька місяців мені випаде нагода відвідати родинне гніздо Шухевичів на Покутті, звідки бере початок одна з гілок цього роду. Під час форуму українських родин у червні 2019 року в Тишківцях біля Городенки було відкрито музей-садибу родини Шухевичів. У селі дуже шанують ініціатора та фундатора відновлення місцевої історичної будівлі й створення музею – громадського і політичного діяча світлої пам’яті Анатолія Матвієнка. Із Тишківців походить його дружина, пані Ольга. Будівля музею є архітектурною пам’яткою місцевого значення 1846 року. Донедавна тут мешкав греко-католицький священник, для якого меценат Анатолій Матвієнко придбав нове помешкання.

Селу щастило з господарними війтами: один збудував два вітряні й один водяний млини, другий відкрив школу-дяківку, третій виклав каменем головну дорогу через село. Золотий час для Тишківців настав після скасування панщини з приходом на парафію у 1848 році Осипа Шухевича, прабатька славної родини. Газета «Діло» в кінці ХІХ століття писала: «Тишківці – національно свідоме, багате, добре загосподарьоване село». Його називали перлиною Городенківського повіту.

Будьте готові до того, що під час екскурсії в музеї звучатиме багато імен. Не заплутатися у родинних зв’язках допомагає мистецьки оформлене родове дерево Шухевичів, яке починають о. Осип Шухевич та його дружина Анна з Кульчицьких, а завершують син і донька головнокомандувача УПА Романа Шухевича – Юрій Шухевич та Марія Трильовська-Шухевич.

З роду Шухевичів вийшли священники, громадські діячі, лікарі, адвокати, науковці, військові – цвіт української нації і зразок жертовного служіння своєму народу.

Патріарх родини, отець Осип Шухевич, українець за походженням і за духом, через свої переконання не відразу отримав парафію. Він знав більше дванадцяти іноземних мов, перекладав твори західноєвропейських письменників. Також переклав поему Вергілія «Пісня про хліборобство». Згодом Володимир Шухевич видав збірку творів батька «Переводи і наслідування Осипа Шухевича» з передмовою Івана Франка. Осип Шухевич віддав власний будинок під школу і викупив у місцевого господаря ще одне приміщення для школи, яку називали «шухевичівкою». Через велику посуху, голод 100 учнів місцевої школи перебували на утриманні отця - декана Осипа Шухевича.

Справу Осипа Шухевича продовжив його син Зенон, також священник. Завдяки йому в Тишківцях постало аж чотири читальні «Просвіти». Крім того, він заснував сільське Братство тверезості, де 500 чоловіків поклялися на Біблії не пити горілки. І через рік на місці старої корчми вже було побудовано школу, де навчалося 115 дітей. Сьогодні це соціальна лікарня, у якій перебувають люди похилого віку. Також з ініціативи о. Зенона Шухевича у Тишківцях у 1893 р. засновано ощадно-кредитну касу «Райфайзенка», де місцеві й мешканці навколишніх сіл могли брати позику для закупівлі зерна і сільськосподарського реманенту.

Дім о. Зенона Шухевича в Тишківцях називали «культурним Афоном». Сюди приїздили чимало знаменитостей, зокрема Іван Франко, Василь Стефаник, Соломія Крушельницька. У 1915 році «перші визволителі» заарештували і відправили отця Зенона в Архангельську губернію. За що? За те, що підтримував Січових стрільців. Між іншим, у Тишківцях дев’яносто (!) чоловіків пішли в Січові стрільці, тим часом як в інших селах набільше – десять.

Кожен із Шухевичів – це окрема яскрава сторінка української історії.

Родина Шухевичів. Стоять (зліва направо): Тарас Шухевич, Осип-Зиновій Шухевич-батько Романа, Володимир Старосольський, Уляна Старосольська, Одарка Старосольська, Ірина Шухевич, Володимир Шухевич, Теодор Рожанковський. Рідня і свояки Романа Шухевича. Сидять (зліва направо): Осипа Рожанковська, Ольга Шухевич, мати Романа-Євгенія Шухевич з братиком Юрком Шухевичем, бабуня Романа-Герміна Шухевич з Ігорем Старосольським, дід Романа-сеньйор Володимир Шухевич, Ірина Рожанковська з синами Степаном та Ярославом. Перший ряд (сидять): Юрій Старосольський, Роман Шухевич, Володимир Рожанковський.

Володимир Шухевич, дід головнокомандувача УПА Романа Шухевича, видав колосальну етнографічну працю «Гуцульщина».

Володимир Шухевич з дружиною Герміною, 1894 р.

До речі, каштан, який росте на подвір’ї садиби, посадив саме Володимир Шухевич на честь народження першого внука – Романа. Дерево ще досить добре почувається у своєму 118-річному віці.

Степан Шухевич брав активну участь у створенні легіону Українських січових стрільців, під час українсько-польської війни 1918-1919 років воював в Українській Галицькій Армії. По закінченні визвольних змагань був адвокатом і всі свої процеси провадив тільки українською мовою. Також писав книги, найцінніша з них – «Моє життя». У ній є спогади про великий рід Шухевичів.

Роман Шухевич був надзвичайно талановитим у всьому. Закінчив Львівську політехніку. Мав музичну освіту – міг стати співаком. Мав досягнення у спорті – міг стати спортовцем. Але обрав шлях боротьби і в 1943-1950 роках командував багатотисячною Українською Повстанською Армією. 17 липня 1945 року дружину Романа Шухевича відправили на заслання, а дітей, Юрія і Марію, у дитбудинок. Юрій утік, а коли згодом хотів викрасти сестру, його впізнали і заарештували, і з 15-річного віку над ним тривали судові процеси. Марія виросла з тим, що вона – донька ворога народу, й пройшла довгий шлях повернення до своєї української ідентичності. 

Ну а моя улюблена героїня з роду Шухевичів – Ольга, єдина донька отця Зенона Шухевича. Вдома її ніжно називали Олюнька. Вже з юних років твори Ольги публікували в українській періодиці. Старшою вона приятелювала з відомими жінками того часу, зокрема, з Ольгою Кобилянською, Наталією Кобринською. Ольга не мала власної сім’ї, тож всю свою любов віддавала сільським дітям. У 1891 році з ініціативи Ольги Шухевич створено ясла-садок у Тишківцях, вона сама вчила дітлахів читати, писати, малювати, співати. А вже наступного року з її участю відбулася перша постановка дитячої опери на Галичині. Володимир Шухевич товаришував із Миколою Лисенком і задумав зробити оригінальний подарунок композитору до його 50-ліття.  Попросив Ольгу, щоб розівчила зі сільськими дітьми оперу Лисенка «Коза-Дереза». У залі музею-садиби Шухевичів є багатократно збільшена світлина, на якій зображені перші тишковецькі артисти. Після Святої Літургії Ольга Шухевич запрошувала тишковецьку молодь до батьківського дому. Вони пили каву з молоком, частувалися пампушками, бесідували. Ольга мала лікарський порадник, за яким підбирала ліки для тишківчан, коли ті хворіли, й безкоштовно їх лікувала. Під час Першої світової війни допомагала військовим у госпіталі писати листи до рідних.

Моє замилування – старі світлини. Їх у музеї-садибі Шухевичів дуже багато. Володимир Шукевич свого часу створив сімейний фотоальбом. Окрім родинних світлин у ньому є фотофіксація життя у Тишківцях в будні й свята. Наприклад, весняна сівба, заготівля сіна, обжинки, похоронна процесія, зустріч селян біля громадської криниці, великодня забава «Церковця», гаївки, освячення пасок. Цікаво, що всі кошики складали поряд в одному місці, а люди стояли собі окремо. Після того як священник освятив великодні страви, селяни розбирали кошики. Цей раритетний фотоальбом Марія Трильовська-Шухевич передала Музею-садибі родини Шухевичів, він знаходиться на збереженні у Національному музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й. Кобринського в Коломиї як цінний експонат, його копію зберігають у музеї в Тишківцях.  

В цьому музеї почуваєшся так, ніби ось-ось відчиняться двері й досередини зайдуть господарі. Інтер’єр кімнат створює атмосферу родинного затишку.

Мою увагу привернув віночок у рамі під склом. Придивлялася і не могла збагнути, з якого матеріалу він виготовлений. Як пояснила пані Марія Підлеснюк, котра провадила мене музеєм, цей віночок з волосячка першого постригу дітей родини Шухевичів-Кобринських! Це копія – оригінал також зберігається у коломийському музеї. 

Простір музею-садиби Шухевичів – чудове місце для проведення найрізноманітніших подій. Мені от пощастило побачити на власні очі, як колись у Тишківцях відбувався обряд вінкоплетіння. Його під час мого перебування в музеї відтворили учасниці фольклорного народного аматорського колективу «Ровесниці».

Скільки, на вашу думку, може тривати цей обряд? Вам краще сісти – до чотирьох годин! І весь цей час не можна відходити від стола. Щоб виготовити весільний віночок, спершу роблять кільце-основу з конопляного прядива, потім прикладають до основи листочки барвінку і обв’язують їх зеленою волічкою.

Подекуди вкладають часник – від зурочення. Тоді закріплюють симетрично чотири китички з червоних ниток і щільно обгортають вінок позліткою, такою, як використовують у церкві для оздоблення ікон.

Жінки супроводжують виплітання вінка обрядовими піснями. Переважно тужливими...

Окрім вінка є ще коровайчики – це оздоба весільного колача, який презентувала весільна кухарка Марія Пронич. Для коровайчиків брали однорічні гілочки бузку. Смужки прісного тіста надрізали по всій довжині й завивали на ці патички. Потім вбирали їх білими паперовими стрічечками. Готові коровайчики встромляли у весільний колач. Кожен з гостей ніс із весілля додому такого коровайчика.

Мандрівка музеєм-садибою Шухевичів проходить через шість залів і завершується у кухні, саме там, де колись Ольга Шухевич влаштовувала посиденьки з тишковецькою молоддю. Тепер я сиділа за гостинним столом серед «Ровесниць» і музейниць, які з любов’ю підтримують традиції шухевичівського дому. Особливі вітання ми отримали у перші дні теплої осені від ідейної натхненниці відновлення цього історичного місця у селі пані Ольги Матвієнко, докторки педагогічних наук, дружини Анатолія Матвієнка, для котрої музей став другим рідним домом у Тишківцях.     

Після гомінкого фольклорного дійства у музеї-садибі Шухевичів мене зустріла тиша музейної колекції Галини Гафійчук у селі Глушків. Зате як там промовляють експонати! Взагалі «експонати» – це якось занадто сухо, бо все, що зібрала пані Галина під одним дахом, –  живі речі зі своїми «біографіями», а інколи й дивовижними історіями.

Галина Гафійчук – завідувачка сільської бібліотеки, а ще майстриня і колекціонерка старовини з більш як 25-річним досвідом. Поки я роззираюся на всі боки, господиня розповідає, як усе починалося.

– Це в мене ще зі школи. Якось я знайшла в баби на стриху листи мого прадіда. Збереглося п’ять листів з  березня 1945 року, коли він уже був на німецькій території. З війни прадід не повернувся... Після листів надійшла черга родинних фотографій. Я не розуміла, що щось колекціоную. Я собі просто впорядкувала, щоб воно збереглося. В перший декрет я пішла як головний економіст. Ну і не могла просто так сидіти в хаті з дитиною. Почала вишивати на замовлення – а вишиваю також зі шкільних часів. Возила готові вироби в Коломию на нічний базар, там в людей брала нові замовлення. То був 2000 рік. Кожен шукав будь-який заробіток. І от одна жінка поцікавилася, чи в нашому селі збереглися старі сорочки. Я приїхала додому і стала питати про ті сорочки в місцевих жінок. Набрала  сорочок, відвезла на базар – заробила. Хоч тоді ще зовсім не орієнтувалася, скільки воно коштує. Наступного  тижня поїхала ровером в сусіднє село – ще назбирала сорочок. Спочатку це було таке ніби «купи-продай-зароби». Але коли я тримала ту стару сорочку в руках і порівнювала з тим, що вишиваю сама… Воно зовсім інше! І я зрозуміла, що це щось файне.

Трохи заробивши, я залишала собі кращі сорочки. Років 12 тому в мене було сорочок, може, двадцять у колекції. На початку 2000-х років почалося ярмаркування, відбувся перший фестиваль «Коломийка» в Коломиї. Мене туди запросили. Я привезла свої вироби – гердани, силянки. І взяла пару старовинних сорочок, крайок. Розклала це все на капоті машини. Познайомилася там з колекціонерами, почала спілкуватися. Ну і ще такий момент... Коли їздиш по селах від хати до хати, то розпитуєш: а як це убирали, а покажіть мені, як ту плахту закручували, а може, у вас є старі фотографії? І так воно мене затягло, що стало моїм життям.

Колекціонування – це ще й відповідальність. Розумієш, що маєш все це зберегти. Для музею в мене не було якогось спеціального приміщення. Це приміщення, де ми зараз стоїмо, я собі планувала під літню кухню. Воно не є аж таке велике. Хотілося би виставити більше строїв на манекенах.

Але не маю змоги купити стільки манекенів і нема де розмістити їх усі. Раз у тиждень пересуваю сорочки на вішаках, щоб вони «дихали». Треба пильнувати, щоб речі не злежувалися.

Потрібен відповідний температурний режим, інакше їх знищить волога або спека. Я рано встаю – поки кава робиться, біжу в музей, відчиняю вікна, провітрюю. Якщо вогко надворі або хтось щось спалює – вже не можна відчиняти. Відчинила двері –  пильную, щоб миша не забігла. Та й майже кожну річ треба реставрувати, бо мало що потрапило до мене в ідеальному стані.

Мені цікаво дошукуватися, звідки той чи інший елемент строю. Бо навіть наше Покуття подібне й водночас різноманітне, з багатьма особливостями, особливо в ткацтві. Було таке, що в когось перекупила певну річ, і не хотіли мені сказати, звідки вона конкретно. Казали – десь із Закарпаття. То я вже беру книжку, розгортаю, шукаю, який це принаймні район. Ще є велике бажання все оцифрувати. Не кажу вже про якийсь альбом, каталог, книжку – просто перефотографувати і підписати, що звідки.

Я запитала пані Галину, яка найдавніша річ у її колекції.

– Їх є кілька. Якщо брати ось цю знамениту покутську сорочку «Волове око»,  то це кінець XIX століття. На жаль, на сорочках не ставили дату, коли їх вишивали, а це би полегшило нам справу. Можна шукати підтвердження за фотографіями. Дивіться, ця фотографія з 1906 року, і на ній жінка в такій сорочці, як я тримаю у руках.

Цю сорочку я купила в інтернеті на однмоу із сервсів онлайн-оголошень. Моя сусідка побачила її в продажі і згадала, що в її бабки була така сорочка. Я махом дзвоню до власниці. Та каже, що не може знайти сорочку, не пам’ятає, де поклала. А я  запалилася і  вже би до Києва їхала по неї! Нарешті мені  прислали сорочку. Я взяла фотографії з 1938 року, де діти стоять біля церкви. Збільшила зображення мобільником – точно, дві дівчинки в таких сорочках! Є підтвердження, що сорочка стовідсотково з нашого села.

То вже традиція, що під час кожної подорожі у проєкті «Невдома: мандруй незвіданим Прикарпаттям» я вчу нові слова. Цього разу мій етнографічний лексикон поповнився рукав’єнками, буденками, циркованими сорочками і купою «братів» кептарика –   лейбиком, кабатиком, байбараком. Серед прикрас у колекції пані Галини мій фаворит – намисто з натуральних мушель каурі, нашитих на оксамитову стрічку.

Найімовірніше, намисто привізне. У селі Серафинці довший час був кордон з Румунією, тож звідти на Покуття потрапляли і вбрання, і різні аксесуари. Вперше – власне у музеї моєї співрозмовниці – я побачила хустинки-ширинки (або ще ширінки, шириньки). Це обрядова вишивана хустинка невеликого розміру, якою покривали руки наречених під час весільного обряду (ось вона там ліворуч вгорі).

Пані Галина також звернула увагу на старовинні сорочки, фартухи, крайки з національною символікою. Є сліди пізнішого спорювання частини ниток, аби не було видно, що це тризуб.

Наслухалася, пооглядала, помацала, приклала до себе – натхненна відвідинами Галини Гафійчук, рушаю до наступного музею, тепер уже в Городенку.

На порозі музею мене зустрів науковий співробітник і гід Андрій Кравець. Якщо вам пощастить потрапити на екскурсію до Андрія – чи то музеєм, чи то містом, – ваші знання про історію, культурну спадщину, архітектурні пам’ятки і, взагалі, самобутність Городенківщини суттєво збагатяться.

Карта вишиваних взорів Городенківщини

Городенківський міський краєзнавчий музей «Покуття» розташований у будівлі, якій приблизно 130 років. В одній частині будинку, що від дороги, були крамниці, в іншій мешкали власники, єврейська сім’я. За радянських часів тут був будинок школяра, з відновленням незалежності – будинок вчителя, різні гуртки, бібліотека, архів. Музей відкрили у 2009 році. Його експозиція розмістилася у п’яти залах. В одному з них відтворений побут сільської родини до Другої світової війни – бракує тільки печі.

Зате є стіл-скриня: кришка відхиляється і всередину можна класти різні речі. Як і у звичайну скриню чи в бамбетель.

У тій звичайній скрині зараз лежать зразки народного одягу, найкращі ж вишиті сорочки розвішані у старій шафі, яку Андрій ретельно відчистив.

Одяг, предмети побуту, музичні інструменти, сільськогосподарські знаряддя – звичні експонати таких музеїв.

А от із незвичного пан Андрій показав мені колекцію люльок. У центрі  лежить знайдена на Городенківщині. «Те, що ці люльки мають пошкодження,  – абсолютно нормальне явище, бо це досить крихкий предмет. І, вважайте, якщо вони пролежали в землі 150-200 років, то добре, що взагалі збереглися», – пояснює Андрій Кравець.

Поряд із люльками – римські монети і… собачі жетони. У кутку одного зі залів музею зручно розмістилася колекція цегли – і місцевої, з якої, зокрема, був збудований городенківський цукровий завод, і з Коломиї, Франківська чи інших місць. Деяким цеглинам більше ста років, одна може важити до 5 кг!

Пан Андрій показує на цеглину у верхньому ряду: «Ось на цій є клеймо – прізвище власника цегельні, Херша Касвінера. Вона була першою в колекції.

Ця цегла пролежала в землі приблизно 50 років. Мокла, мерзнула, була покрита мохом, і нічого їй не зашкодило».

Чому важливо оглядати музейну експозицію з екскурсоводом? Бо інакше ви можете не помітити, наприклад, сліди від куль на образі. Розповідали люди, що це німці розбушувалися і стріляли по ньому. Поряд із простреленим образом висить багато образочків, але як цікаво вони обрамлені! Образки вкладали під скло, розмальоване найрізноманітнішими кольоровими візерунками, а на звороті наклеювали цупку фольгу. В кожній хаті висіли так оправлені образочки або й маленькі світлини – була на це мода.

Мене, звісно ж, зацікавили великі світлини – що давніші, то краще. На них – усе, що вам треба знати про Городенку: вулиці, будівлі, люди, ремесла, традиційне вбрання. Ось фото поромної переправи, ба навіть останнього перевозу.

Коли збудували міст, потреба в поромі відпала. Ось покутянки в одежі, такій, як тепер висить у музейній шафі. А фото, між іншим, датоване 1954-м роком! На фотографії поруч – подружжя, також у народному вбранні, але воно якесь зовсім інакше. Це сімейна пара зі згадуваних уже Серафинців, де було багато осілих турків, тому їхній одяг так відрізняється від традиційного покутського вбрання. Ну і фото, яке мене дуже здивувало. Чоловік на ньому витягає з кокона жучка – справді, на Покутті вирощували жуків-шовкопрядів і робили нитки.

– У нашому музеї сто відсотків речей подаровані або знайдені, – каже Андрій Кравець. – Часом люди щось викопують на своїх полях і віддають до музею. Буває, що передали і просили навіть не казати хто.

Після музею ми з Андрієм подалися на екскурсію містом. Цікавий досвід: побачити архітектурні пам’ятки на світлинах, а потім порівняти їх з оригіналом. Щоправда, в центральній частині міста залишилося зовсім мало старих будинків, подекуди змінилося і планування вулиць.

Тішить, що відновлено міський променад – центральна прогулянкова алея гарно облаштована, увечері я прогулялася вздовж трояндових клумб при світлі ліхтарів.  

Коли ви плануєте їхати до Городенки і «гуглите», що ж там подивитися, найчастіше інтернет підкидає зображення костелу. Він цілком справедливо є візиткою міста, настільки оригінальний за своєю архітектурою, що не сплутаєш ні з яким іншим.

Костел Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, спільне творіння архітектора Бернарда Меретина та Йогана-Ґеорґа Пінзеля, будували у 1743-1760 роках. 

Фундував його польський магнат Микола Потоцький, власник Городенки, багатезний чоловік з багатьма регаліями.

Стоїмо на подвір’ї навпроти головного входу до святині й мій співрозмовник показує на фасад:

– Бачите ті хрести нагорі? Це копія оригінальних, їх встановили у 1990 році. Автентичні хрести знищили комуністи, які вислужувалися. Он стоїть на землі, спертий до каменя, один з них – центральний. росіяни в нього стріляли, ще коли він був на костелі, збереглися сліди куль.

Його перенесли були на братську могилу польських «соколят». Мій колега і товариш Володимир Бурденюк має класну ідею – встановити його на  цій брилі як свідка подій. Поки я їхала додому з мандрівки, ідея була втілена у реальність.

У ніші над центральними дверима був намальований образ Богородиці. В нас переважають західні вітри, і цей образ постійно змивало дощами. Його відновлювали на початку ХХ-го століття, але за сто років нічого не залишилось. Проте багато чого відновлено, окрім хрестів. Наприклад, жалюзі у двох вежах. Це копія старих дерев’яних, які зігнили. У правій вежі був механічний годинник, але «дістав ноги» з приходом росіян. Також вони розбили і викинули орган. Коштом небайдужих рятівників історичної спадщини Городенки відновлено монограму «Аве Марія» на колоні перед костелом і німб над головою Богородиці.

Перш ніж ми зайшли всередину, Андрій попередив: костел дуже постраждав від варварів радянської доби.

Поряд, у будівлях монастиря місіонерів, був розташований гуртожиток місцевого училища.

Бурсаки залазили в костел і обписували стіни, як і приміщення келій, переоблаштовані на гуртожитівські кімнати. Тепер у великій будівлі колишнього монастиря порожньо і повна руйнація.

На щастя, за два роки вдалося повністю переробити верх –  відчистили всю черепицю і заклали назад. Реставраційні роботи профінансував Національний інститут польської культурної спадщини за кордоном «Полоніка».

Окрасою горденківського костелу були височенні дерев’яні скульптури Пінзеля. У документах фіксують 18 скульптур, хоча, за деякими свідченнями, їх було 33.

На колонах обабіч вівтаря стояли два ангели, нижче – чотири великі фігури Анни та Якима, Йосифа та Єлизавети. Амвон оздоблювали фігури чотирьох євангелистів. Сам амвон, на щастя, вцілів.

У межах проєкту з відновлення храму в місцях, де були розміщені скульптури, прикріплено фотографії – можна побачити, який вони мали вигляд. Більшість скульптур знищені. Коли до Городенки приїхав Борис Возницький, то застав посередині костелу величезну купу зі скульптур – побитих, поламаних. Що зміг урятувати, вивіз до Львова. Решта або спалені в буржуйках, або зникли. Мистецтвознавці кажуть, що саме городенківські скульптури найбільше вирізняються експресивністю.

Щемливою згадкою про втрачені скульптури Пінзеля є дерев’яна хмаринка. Такі хмаринки оздоблювали центральний вітер. Її законсервував реставратор Валерій Твердохліб, який відновлює пам’ятки сакрального мистецтва.   

Зараз костел належить греко-католицькій громаді міста, щоп’ятниці й щонеділі біля одного з вівтарів служби відправляють римо-католики. 

На наступну зустріч з Городенкою і його архітектурним шедевром пізнього бароко відкладаю екскурсію у підземелля костелу...

Одночасно з костелом Потоцький будував і греко-католицьку церкву Успіння Пресвятої Діви Марії.

Подібно до костелу церква увінчана не звичайними хрестами, а гербом Потоцьких «Пилява»: хрест із двома повними раменами і половиною рамена з одного боку. Імена будівничих нам уже знайомі – Меретин і Пінзель. Храм освятив у 1766 році єпископ Лев Шептицький. У радянські часи церкву не закривали – відправляли, як у православному храмі. Найціннішою пам’яткою святині є різьби за біблійними сюжетами: Ісус вгамовує бурю на морі та втеча Святої Родини до Єгипту.

Є припущення, що це роботи Пінзеля. Очевидно, з благородною метою вберегти дерево різьби вкрили якимось консервувальним засобом з ефектом позолоти.  

Від храму Успіння Пресвятої Діви Марії рукою подати до іншої святині – Вірменського костелу. І це найдавніша сакральна пам’ятка в місті, бо найдавніша її частина зведена близько 1706 року.

У першій половині XVII століття вірмени були дуже впливовими у Городенці й контролювали майже всю торгівлю, поки Микола Потоцький не надав привілеї у торгівлі та ремеслі євреям.

Фасад вірменського костелу подібний до фасаду греко-католицької церкви, звідки ми щойно прийшли. Подвір’я храму було обнесене високим муром. Джерела вказують, що внутрішнє оздоблення Вірменського костелу славилося пишнотою і багатством. Все, що від цього залишилося  сьогодні, – на світлинах.

Добре, що у 2022 році незадовго до повномасштабного вторгнення вдалося перекрити дах – у межах Програми підтримки ініціатив місцевих карпатських громад. Пам’ятка нагально потребує реставрації і, без сумніву, залучення меценатів.

Були в Городенці й синагоги. Вціліла лише одна. Євреї у кінці XIX ст. збудували т. зв. велику синагогу з каменю. Під час Першої світової війни у 1915 році в Городенці російські «перші визволителі» знищили 15 малих синагог та головну велику синагогу, а також квартал із 300 єврейських будинків. У міжвоєнний період велика синагога була відновлена. Але зараз всередині будівлі не збереглося жодних архітектурних елементів.

Там уже багато років спортивний зал, у добудованому приміщенні спортивна школа і зал з тренажерами.   

Я рідко вживаю вислів «Якщо не вдаватися у деталі». Як на мене, в багатьох випадках саме деталі увиразнюють картину побаченого чи почутого. І в Городенці мені з цим знову пощастило завдяки моїм прецікавим супутникам керівниці проєктного відділу міської ради Марії Здрілій та гіду Андрію Кравцю, які не втомлювалися звертати мою увагу на деталі.

Добрі янголи Городенки стримали дощові хмари, поки я дійшла до останнього пункту екскурсії просто неба. А з першими краплями сховалася у приміщеннях сімейного виробництва покутської кераміки, котре позиціонує себе як кераміка відродження українських традицій.

На порозі мене зустрів Антон Микитюк, який став для мене гідом. Він знайшов більш-менш спокійне місце, і я приготувалася слухати.

– Ми почали з гончарного круга – тато, мама і я. Перші свої гончарні вироби я виготовив у віці 16 років. Виносили їх продавати на базар. Потім зрозуміли, що треба розвиватися. Долучився брат Богдан, який згодом взяв на себе обов’язки менеджера виробництва. А напочатку висилав гроші з Англії, щоб можна було запустити його у більших обсягах. Сім років ми гончарили в маленькій майстерні, а потім перейшли сюди, де вже є куди розігнатися. Місцева глина для роботи не годиться – вона дуже текла. Стали замовляти гончарну глину зі Слов’янська. Вдосконаливши технології і навики, вирішили масштабувати виробництво й перейти на литво.

Людині з філологічною освітою слухати про складну технологію виготовлення кераміки непросто. Але Антон розповідав майже з акторською майстерністю, тож я вловила навіть нюанси. Скажімо, що вироби, які випікаються при температурі 1000 градусів, – це, за європейськими мірками, сувенір, а не кераміка, бо вони крихкі. Для кераміки потрібно, щоб температура у печі була 1200 градусів.

Цікаво, що деякі замовлення підприємство виконує вже понад сім років. Наприклад, фонтани для… котиків.

– Значить, є таке корито. В нього закладаються чаші. Мотор запускає водичку, насичену киснем, і вона переливається з чаші в чашу. Котик приходить і п’є водичку, – коротко пояснює Антон. – Замовник – швейцарець. А два роки тому з’явився ще один європеєць, який замовляє чаші для чайної церемонії. За рахунок цих двох постійних замовників ми можемо спокійно працювати і водночас робити щось своє.

Це «своє» Антон називає творчістю. Відкрив для себе, якою захопливою може бути хімія. Каже, в певний момент зіткнувся з тим, що немає не тільки якісної глини, а й поливи. А на дорогих європейських поливах далеко не заїдеш. Почали експериментувати з поливами. Рецептурою поділився Микола Величко, кераміст і технолог зі Старокостянтинова. Антон взяв цей рецепт за основу і став «хімічити» – то такий складник додав, то такий. І вже впродовж двох років експериментує з кольорами.

Мріє створити трипільську лінію, але наразі «не знайшов» червоного кольору, оскільки він дуже складний.

Коли ми з Антоном перейшли до стелажів з готовими виробами, мою увагу привернуло одно горнятко, виконане в благородній синій барві.

– Знаєте, звідки береться цей синій колір? – інтригує Антон. – Спочатку наноситься чорна полива з дуже простих інгредієнтів, а зверху – біла. Білий колір при високій температурі починає сповзати, а в дешевому чорному, виявляється, є кобальт, який дає синій колір. Що вища температура, то він інтенсивніший. Я був у шоці, коли це побачив. Зараз у мене золотий час, тому що я коли вдарився у ці різні поливи, я почав шукати, а це творчість. Я ніколи не думав, що хімія – така велика творчість, розумієте?  

Про творчість ми говорили і з однією з трьох художниць, яка посвятила мене у процес створення малюнка на керамічних виробах вручну – від десятка ескізів до завершеного варіанту.

І все було добре до моменту, поки довелося вибрати якусь річ, що мала стати подарунком для моїх рідних. Що я вже находилася між тими довгими рядами!

Вибрати надзвичайно складно, адже всі вироби – і з різдвяної серії, і з великодньої, і з рослинним орнаментом, і з мотивами вишиванок, і з химерними переливами кольорів – це велика естетична насолода.    

У Городенці все пов’язане. Одні з перших робіт цієї покутської кераміки я спершу побачила в музеї «Покуття», а саме підприємство тісно пов’язане з вальдорфською ініціативою «Школа Покуття». У 1998 році в Городенці відкрився дитячий садок «Бузькове гніздо», створений на засадах вальдорфської педагогіки.

Один із засновників садка –  Михайло Микитюк, батько Антона і Богдана, котрі були серед садкових вихованців. А у 2018 році батьки та вчителі у межах вальдорфської ініціативи започаткували педагогічний проєкт «Школа Покуття». Школа розрослася з приїздом сімей, які опинилися в Городенці після повномасштабного вторгнення.

Особливості вальдорфської педагогіки мені пояснили на кількох конкретних прикладах. От, припустімо, діти вивчають Середньовіччя. На уроках історії дізнаються, чим була характерна ця епоха, на уроках математики – як розвивалася ця наука в середньовічні часи, на уроках літератури – які були створені літературні твори і хто їх автори, на уроках рукоділля шиють одяг, поширений у Середньовіччі, а під час театральних занять ставлять середньовічну п’єсу.

Так само механіку у сьомому класі вчать на прикладі, як працює механічна швейна машинка. До речі, кілька таких старовинних машинок школі подарувала знайома вже нам Галина Гафійчук. Вона ж допомогла дітям викроїти сорочки, які вони потім зшили на швейних машинах і таким чином зробили костюми власноруч для участі в театральній постановці.

Городенківські вальдорфці долучаються до того, щоб життя у місті стало ще комфортнішим – ініціюють прибирання, розчищання річечки. Городенківці, своєю чергою, відвідують у вальдорфській школі заняття з валяння, вишивання, йоги. Майстерня покутської кераміки підтримує розвиток освітнього проєкту «Школа Покуття», як і розвиток місцевого туризму – передає на це частину свого доходу.    

Напевно, ви хвилюєтеся, що вже стільки тексту написано й ані слова про природу. Ну як же без природи! Ловіть підказку місцини, де «когут піє на три області», – Черлена гора. Ви стоїте на території Івано-Франківщина, по той бік Дністра – Тернопільщина, а справа – Буковина.

Це частина Дністровського каньйону, одного зі семи природних чудес України. Від села Монастирок до села Городниця ріка Дністер утворює мальовничий меандр завдовжки 100 кілометрів. А ви думали, такий красивий закрут ріки є тільки в Заліщиках!

Я веду до того, що у теплу сонячну погоду вам треба зупинитися у Городенці на довше, щоб здійснити сплав Дністром. Бо коли пливеш рікою, то відчуття ще інші, ніж коли оглядаєш краєвиди згори. Сплавляючись, можна зробити зупинку і перейти стежками до Червоногородського замку на Тернопільщині. Також на маршртуті є село Михальче Городенківської громади, де зберігся храм Архистратига Михаїла початку XVIII століття і де колись зупинявся король Речі Посполитої Ян Собеський, коли перейшов Дністер зі своїм військом. За участі польських партнерів костел у Михальчому відреставрували – укріпили стіни, поміняли дах, і будівля вже не руйнується.

Також у межах проєкту Українського культурного фонду було прокладено екологічну стежку завдовжки 1,8 кілометра, яка веде до Дністра, встановлено стенди.  

Ну гаразд, з меандром Дністра ми з’ясували. Залишилося питання помідорів. І тут виходить на сцену Городниця, адже це перше село на Прикарпатті, де почали вирощувати помідори. Насіння цього овоча (чи ягоди, з погляду біології) сто років тому привіз у Городницю Микола Паньків, який був на заробітках у Канаді. Два роки тому в Городниці встановили пам’ятник помідору.

Думаю, невдовзі може з’явитися цілий парк таких пам’ятників, тому що тепер на Городенківщині завдяки сприятливому клімату успішно вирощують кавуни, спаржу, виноград, персики. Я скуштувала кавуни – з жовтим м’якушем і з червоним, помідори і персики. От що треба везти додому на згадку про мандри Покуттям!

Чи знаєте ви, що в Городенці встановили два рекорди України у галузі культури? Перший – танцювальний. П’ять тисяч людей одночасно на центральній міській площі танцювали старовинний покутський танець падеспанець. Другий рекорд також пов’язаний з танцем – єдиним в Україні автентичним танцем сербен, який виконують тільки чоловіки. Цей танець водять у селі Чортовець. Танцівники змикають кінці між двома сільськими церквами. Відстань від одної до другої – два кілометри, отож «голова» танцювального ланцюжка в одній церкві, а «хвіст» в іншій.

У Городенці постійно щось відбувається: проводили пацьорковий фестиваль, зовсім недавно – форум «Одягни історію», покликаний пожвавити інтерес до покутського народного вбрання. «Ми почали досліджувати і відновлювати наші городенківські сорочки. Сорочка з Городенки стала вірусною! Група у фейсбуці, де її відшивають, налічує майже вісімсот людей з цілого світу», – з гордістю і захопленням каже Роман Осадчук, директор Городенківського палацу культури. Він був першим, з ким я познайомилася у Городенці ще на початку мандрівки. І навчив мене правила покутських обіймів: серцем до серця. Мабуть, таки це найважливіше, що я привезла з Городенки.

Мої враження про мандрівку співрозмірні з обсягом цього тексту. Тобто їх багато! Тепер я розумію, чому цей край вабив стількох творчих людей. Тож у пошуках натхнення запрошую вирушати у подорож на Покуття – я своє там знайшла.

Контакти:

екскурсії в музеї
Наталія Попадюк: +38 067 272 07 42
Марія Підлеснюк: +38 098 583 52 32
Галина Гафійчук: +38 097 670 20 18

екскурсії у храми Городенки
о. Ігор Ковбасюк: +38 096 119 28 02 (Храм Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці)
о. Ігор Левицький: +38 097 747 66 20 (Церква Успіння Пресвятої Богородиці)
о. Богдан Мороз: +38 068 666 97 82 (Вірменський костел)

майстеркласи
Богдан Микитюк: +38 067 344 87 84
Галина Гафійчук: +38 097 670 20 18

гід
Андрій Кравець: +38 097 162 14 85

Світлини: Христина Дорожовець, Ірина Дмитраш-Вацеба, Максим Рітус, Володимир Бурденюк, Марія Козакевич, Tantey Pigulevskaya, Andrew Kania, pokuttia.com, фейсбук-сторінки «Городенківський міський краєзнавчий музей «Покуття»,  «Покутська кераміка».

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.