Косівська Гуцулія

До печери зі села веде центральна дорога. Йдете в кінець, переходите мостом через ріку Пістиньку, праворуч бачите вказівники до печери Довбуша і полонини Росохатої.

Легко сказати – огляд печери. Щоб її оглянути, треба до неї добратися. Тобто перейти кілька метрів таким кам’янистим коридором до входу у печеру. Тільки от у цьому начебто й невеликому каньйоні практично немає місця, щоб рівно поставити ногу.

Якби не мій супутник, природознавець пан Андрій, який мене страхував, бабратися мені у потічку.

Після такого карколомного і адреналінового слалому між кам’яними виступами до печери я входила впевненим кроком.

Але Довбуш все одно з мене посміявся б. Якщо він справді бував у тій печері. Може, то тільки туристична фішка?

Вичитала, що печера Довбуша має два тунелі: один довжиною  – 7 м, а другий – 27 м. Висота тунелів коливається в межах 2-4 м, ширина – 1-1,5 м. З глибини тунелю витікає джерело. Вважають, що цей печерний комплекс був підготовчим об’єктом до грандіозної підземної споруди, призначеної для переховування. Але з невідомих причин завершити цей проєкт не вдалося.

До Росохатої підніматися трохи більше кілометра. На дерева нанесено знакування –  орієнтуючись на них, не заблукаєте.

Трохи пройшли – є лавочка для перепочинку. Ще трохи пройшли – є альтанка. А там вже й полонина.

І перша панорама гір. Було їх трохи за два дні, але ця для мене найкраща, бо побачила її першою. Пан Андрій показав хребет Брусний, село Річку з рікою Річкою, вершини Лисину Космацьку, Ґрегіт.

Поки не було туристів, я встигла погойдатися на високій гойдалці й посидіти на лавці з видом на гори.

Он промайнув зелений дятел, у траві проскочила зелена ящірка.

Гарно на цій полонині!

А тут ще й димок заманює до хижі, де зливається з ароматом свіжоприготовленого сиру.

На Росохатій вже 40 років ватагує 70-річний Василь Кравчук (Зус), випасає худобу, робить сир: бринзу, будз, вурду. Починав з високогірних полонин, де і сніг сходить довше, і ведмідь може навідатися. На Росохатій спокійніше. Пан Василь починає сезон у середині травня, а закінчує у середині вересня. Збудував на полонині каплицю, куди приходить відправляти священник.

Пильнує, щоб після туристів було чисто. Показав мені процес приготування сиру, почастував різними його видами і навіть дозволив піднятися драбиною до полиці, де визрівають сири.

Якби не треба було рушати далі, то ще б слухала і слухала оповідки пана Василя…   

Якщо ваша подорож Косівщиною випаде у спекотний літній день, то ви, певно, не раз пригадаєте приємну зимову прохолоду. А чого ж – можемо й одним махом перескочити з літа у зиму! Як? Завітавши до Маєтку Святого Миколая у с. Пістинь.

Він відкритий цілорічно, а не лише тоді, коли улюбленець всіх дітей готує їм подарунки. Але спочатку вони пишуть листи святому, де яскраво описують свої добрі вчинки. Миколай їх старанно зберігає – докази на світлині. Це реально величезний архів!

Навіть якщо св. Миколая немає в резиденції, гостей запросять оглянути його робочий кабінет і кімнати, покажуть колекцію ялинкових іграшок і листівок.

Словом, побувавши там, кожен отримає заохочення поводитися чемно, щоб св. Миколай і його відвідав у належний час. Дорослих це також стосується!

На території маєтку є кілька будиночків і стендів, що презентують традиційне гуцульське культурне надбання, дитячий майданчик, фотозона. Нещодавно цей дитячий простір став інклюзивним. Тут облаштували еколого-пізнавальну стежку і вбиральню, адаптовані до потреб осіб з інвалідністю. 

Хто схоче – сховається у затінку, хто схоче – прогуляється між деревами і декоративними кущами. І, відновивши сили, рушить далі. Комусь цікаво буде прогулятись селом, пооглядати краєвиди або ж відвідати місцевий давній храм (кажуть, що найстаріший на Гуцульщині).

А я попрямувала б до коників...    

Як виявилося, я приїхала у розпал приготувань до події року – відкриття Центру гуцульського коня «Гуцулик».

Він розташований у с. Смодна відразу за Косовом, на території НПП «Гуцульщина».

Попри «запарку», директор парку (само заримувалося) Юрій Стефурак вділив мені час і розповів про «гуцуликів».

Жартував, щоб я його зупиняла, бо може говорити про це безупину.

Коні гуцульської породи – це сила. У них надзвичайно стійкий імунітет, що й логічно: порода формувалася в суворих гірських кліматичних умовах. Ці коники невибагливі до кормів, зазвичай споживали сіно і воду, адже гуцули не вирощували зерна. Могли підгодовувати, тільки коли тварини виконували якісь дуже тяжкі роботи, наприклад, на лісоповалах чи оранку.

Взимку гуцульський коник покривається густою шерстю – така захисна реакція організму. Після виходу на пасовище десь через два тижні коні линяють, набувають прекрасних годівельних кондицій. У «Гуцулику» зараз десять коней цієї унікальної породи.

Я познайомилася зі Зіркою, Арнікою, Ірискою, Рибкою, Лакі й лошам Зоряном, яке… викачувалося в грязюці. Думала – бавиться, а це насправді самозахист від паразитів. Іриска ж дуже любить фотографуватися – як тільки не позувала!

А почалося все з Варніка. Був такий соціальний проєкт американської благодійної фундації Hacker Project International, у межах якого селянам роздавали овець і корів, а приплід треба було передати іншим людям. Юрій Стефурак з дружиною Іриною зголосилися до участі, але попросили коней. Внаслідок американсько-польсько-української співпраці на Косівщину привезли з Польщі чистопородного жеребця Варніка. По гірських селах позбирали кобилок, які відповідали параметрам для розведення породи, Варнік їх покривав. Згодом десять нащадків Варніка, з них вісім кобилок, опинилися у НПП «Гуцульщина», куди запросили на роботу Юрія Стефурака. Прийшов разом із кіньми. Досвід плекання «гуцуликів» у нього був, і то немалий. Ще задовго до створення Парку діяли державні й наукові програми, спрямовані на збереження і розвиток цієї аборигенної, старовинної, універсальної породи коня. Яку винищили радянські «визволителі». Навіть це їх дратувало – що гуцули мають свою породу коней. Очевидці пам’ятають, як поблизу косівської автостанції наказали зігнати коней гуцульської породи. Їх вантажили на скотовози і відправляли на м’ясокомбінат. У горах «гуцуликів» лишилося так мало, що у 1979 р. їх було визнано реліктовою породою коней, яка перебуває на збереженні.

Пан Юрій провадить мене до коней і дорогою розповідає:    

– Ми працюємо над збереженням не тільки природних ресурсів, а й  етнокультурної спадщини, над розвитком туризму. То й подумали, чого б не запровадити розвиток кінного туризму з використанням гуцульських коней. Маємо тут, у Парку, прекрасні можливості для цього. Розробили кінні маршрути для катання бричкою, саньми взимку, весною, коли є білі килими первоцвітів. Далі – екскурсії і прогулянки на конях верхи у лісі, кінні рейди в гори. Це чудовий стимул для розвитку зеленого і масового туризму. Сьогодні надзвичайно важливою є реабілітація воїнів. Вони вже почали приїжджати до нас. І ми бачимо, що навіть один  візит дає результати. Іпотерапія – це не тільки сісти на коня і відчувати ритми, температуру, енергетику тварини, це й спілкування з конем.

Можна і просто спостерігати за його поведінкою, випасати коника. Також плануємо здійснювати реабілітацію дітей з інвалідністю. У планах кінний манеж, наразі відкритий – до цього долучаться фундатори, – а потім і критий, щоб можна було працювати цілий рік.

Вже створено музейний простір, який буде поповнюватися ужитковими речима, транспортними засобами, які використовують гуцули. На екрані відвідувачам демонструватимуть історію створення і розвитку гуцульської породи коней, їх застосування в сільськогосподарських роботах, в побуті, в туризмі. А в навчальній кімнаті на муляжі коня є змога показати анатомію тварини, як правильно її впрягати.

З відкриттям «Гуцулика», за підтримки Франкфуртського зоологічного товариства в Україні, вже запрацювали кав’ярня і крамниця зі сувенірами відповідної тематики, фотозона зі саньми – зимовими та літніми.

Подбали й про інфраструктуру – є вбиральні для дітей з інвалідністю, стенди, лавки, інформація шрифтом Брайля.

Поки ви лаштуєтеся до знайомства з гуцульськими кониками наживо, ось вам ще кілька цікавих фактів.

Під час Першої світової війни австрійські військові прибули в Карпати на конях, але не могли перейти ними через Карпати. Ці коні не мали ресурсу, бо одна річ тягнути п’ять тонн по рівній дорозі, а зовсім інша – піти нав’юченим через гори вузькими кам’янистими стежками. Тож амуніцію перевезли саме на гуцуликах.

У 1925 р. у Косові було створено Спілку конярів гуцульської породи коней. (Якраз відкриття Центру приурочили 100-літтю від заснування цієї організації.) Заступником голови спілки був гуцульський письменник, посол австрійського сейму Петро Шекерик-Доників з Верховини, а секретарем – дружина легендарного лікаря Аполінарія Тарнавського, який відкрив у Косові санаторій, де пацієнти покращували фізичне і психічне здоров’я. За час існування спілки було створено чотири племінні розплідники: в Устеріках, у Жаб’ї, у Криворівні та у Вербовці.

У Познані у 1929 р.  відбулася виставка коней гуцульської поради, і перше місце посів рябий жеребець-гуцулик із Москалівки, котра тоді ще не була частиною Косова. Він отримав нагороду 400 злотих й інші відзнаки. 

Обсерваторію на горі Піп Іван Чорногірський у 30-х рр. ХХ ст. збудували саме за допомогою гуцуликів.

Звичайно, я з нетерпінням чекала моменту, коли зможу проїхатися на гуцульському конику. І хоч це вже не вперше, якийсь трем трохи був. Чи ж порозуміємося? Та чого б не порозумітися, гуцулики – коні лагідної вдачі. Ну, так мені здалося.

А ось і світлина з відкриття центру. Щиро бажаю, щоб працівникам парку все вдалося.

А тим часом віддихатись після прогулянки верхи найліпше біля… метеликів. У будівлі НПП «Гуцульщина» працюють кілька наукових відділів, кожне приміщення – маленький музей, де експонатами є колекції комах, грибів, лікарських рослин, зразки деревини і ще всяка-всячина, що створює ілюзію перебування серед живої природи. І то ще не все. Вказівники запрошують до «Гуцульської світлиці».

Цей проєкт – «Гуцульська світлиця – сучасна інтерпретація культурної спадщини» – створений за фінансової підтримки Українського культурного фонду у 2023 р. Просторо, гарно, затишно – так, як і має бути у світлиці.

Відтворення гуцульської автентики супроводжують QR-коди. Переходите за ними, і ось вам ткацький верстат, прядка та гуцульський одяг у 3D-зображенні,

А крім того – відео процесу виробництва кахлів для печі.

Це невеликий секрет, та все ж таки… Я знаю, звідки приїхали тюки сіна для фотозони у Центрі гуцульського коня «Гуцулик» – з пасіки св. Миколая.

Можна сказати, спостерігала за їхнім шляхом з точки «А» в точку «Б», розслабившись після чергового випробування: провести пів години серед бджіл. Тепер я змінила шолом, який мені видали перед катанням верхи, на капелюх зі захисною сіткою. І у такому ось «вельоні» я пішла оглядати вулики.

Не просто оглядати їх зовні. Працівник парку, який мене супроводжував,  діставав з вулика рамки, щоб показати мені бджолину матку, позначену зеленою міткою. А вона, як на зло, причаїлася в останній рамці. А ті рамки не закінчувались і не закінчувались!

Мій гід відволікав мене розповідями, з яких я зрозуміла, що у пасічника немає міжсезоння, коли б він собі просто відпочивав. Весною треба утеплювати гніздо, спостерігати за розвитком кожної бджолиної сім’ї –  чи десь не загинула матка, чи достатньо бджолам їжі. Як настає літо, треба пильнувати, щоб бджоли не зароїлися (тобто, щоб рій не втік) – для цього пасічник переглядає вулики і відразу зриває маточники. У липні – вже відкачувати мед. У серпні – стежити за скороченням сімей, переглядати, як матки черв’ять (тобто відкладають яйця), щоб їх добре запустити в зиму. Кінець серпня-вересень – починаються обробки проти хвороб. Потім бджолині сім’ї скорочують до такої кількості, яка може зимувати. Далі – утеплення вуликів на зиму, тоді приготування рамок до нового сезону. А з лютого вже починається новий розвиток сім’ї. Отже, пасічник зайнятий весь рік.

На пасіці св. Миколая у знайомому вже нам НПП «Гуцульщина» займаються збереженням карпатської аборигенної бджоли, оскільки в Україні загалом відчутно скоротилась кількість бджолиних сімей. А як не буде бджоли, то не буде запилення, не буде врожаю.

Бджоли, як і люди, «здають аналізи» – у лабораторіях перевіряють їхнє здоров’я і чутливість до бджолиних хвороб. Якщо здорові бджоли, то здорова й пасіка. Добробут однієї пасіки – це і добробут навколишніх пасік, і наше здоров’я як споживачів меду. Роль споживача меду мені заімпонувала, надто що результати лабораторних досліджень підтверджують дуже добру якість меду з пасіки св. Миколая. А смакувати медом, слухаючи гул бджілок (дякую, що були до мене милосердні) і любуючись мистецьки сконструйованими вуликами – це неймовірне задоволення!

Пасіка межує із розсадником того ж таки НПП «Гуцульщина» і займає величеньку територію.

Тут я вже почувалася, як риба у воді, бо рослини – це моя стихія. Впізнала майже всі. Відкрила для себе й нову – клокичку, яка вимирає в природному середовищі через вирубування лісів і занесена до Червоної Книги України.

Перебувати у розсаднику – рай для квітолюбів. Подекуди нагадує середземноморські пейзажі. Одні рослини утворюють квітучий водоспад, інші пнуться по опорах, ті стеляться землею, а ті стримлять до сонця.

Котрась запахуща, а котрась вирізняється незвичайним листям, цвітом чи плодами.

Мене ж підкупила плантація звичайного романцю – якось не пасує такій ніжній квітці оте «ромашка лікарська».

На цій романтичній природній ноті завершився мій перший день мандрівки. А другий заповідався не менш насиченим.

Як добре, що у Косові працює Туристично-інформаційний центр.

Тут вам підкажуть все, що потрібно туристам упродовж відпустки - де поселитись, де поїсти, де розважитись, які музеї та сувенірні крамниці відвідати, які туристичні маршрути сходити. 

Тут затишно. Теплий прийом у Косові мені влаштувала менеджерка туристично-інформаційного центру пані Ганна Бондаренко. Дякую.

Як починається ранок у Косові? Як і у всіх – зі сніданку, звісно ж. Мені порадили і я раджу вам: мосяжне арт-кафе у самому центрі міста.

Тут така цікава штука, що в одному приміщенні можна і смачно-ситно поїсти, і ознайомитися з традиціями гуцульського мосяжництва. І треба ж такого! За тиждень після того, як побувала на Косівщині, Міністерство культури та стратегічних комунікацій України внесло гуцульські мосяжні традиції чотирьох районів Івано-Франківщини до національного переліку нематеріальної культурної спадщини України!

Уявляю собі, як тішилися мої нові знайомі – Олег Гаркус і Христина Фарилюк, творці косівської мосяжної майстерні. З моєю тезкою, Христиною, ми одразу знайшли спільну мову – я люблю авторські прикраси з традиційною орнаментикою і символікою, Христина Фарилюк їх виготовляє. Любов до мосяжництва у неї – ще від початку навчання в Косівському державному інституті декоративного мистецтва. Показує їхні з Олегом Гаркусом роботи, а я – тут слухаю, а тут очей не відводжу від прикраси, яку шукала вже дуже давно й усі вуха продзвеніла про неї моїм друзям. І прошу – омріяні кульчики-колти весь цей час смиренно чекали мене у майстерні. 

Насправді не розгубитися серед цього багатства прикрас можуть хіба що найстійкіші. Тут і репліки стародавніх згард з хрестами, й одиничні хрестики, й намиста з дукачами, й намиста з коралів і венеційського скла у поєднанні з мосяжними елементами.

Мій топ-3 – це підвіска у формі вифлеємської зірки, з якою ходять колядувати, підвіска зі зображенням старокиївського тризуба-птаха часів Київської Русі – сокола, який шугає вниз, і кулон з орнаментом «Цвіт папороті» – одягнула і вже щаслива, не треба шукати той цвіт папороті в лісі.

А найзворушливішими прикрасами, як на мене, є мосяжна копія гуцульського сирного коника і керамічного півника з Бородянки, символу української незламності.

 

Цих косівських півників-побратимів зараз відправляють до Києва – косівська майстерня долучається до благодійного збору, кошти від якого буде спрямовано на операції військових, які втратили слух.

Нотую у записнику: відвідати майстерклас із мосяжництва і виготовлення традиційного намиста  – їх постійно проводять у мосяжній майстерні, – і заглядаю у розписаний маршрут.

За кількадесят метрів від кав’ярні – мій наступний пункт подорожі.  

У Косові чимало музеїв та інших туристичних місць. Я відвідала кілька нових музеїв, які відкрились нещодавно, і передовсім наймолодший – музей історії міста Косів. Давно бракувало саме такого, і ось на початку червня він прийняв перших гостей. Мені пощастило з екскурсоводом – це Роман Хромейчук, ініціатор створення музею, який «оселив» у двох залах 600-літню історію Косова.

Перша кімната вразила мене величезними, на всю висоту стіни, якісними копіями старих чорно-білих світлин, які відтворюють міське життя у різні його епохи. А історія Косова бере початки у XV ст. У першій письмовій згадці, датованій 1424 р. – до речі, цей документ написано давньоукраїнською мовою, – згадується село Косово з монастирем на ріці Рибниці. Каже пан Роман, що можна «докинути» місту ще зо сто років, але для цього потрібно знайти раніший документ, де згадується Косів у контексті церковних справ. Його начебто бачив один чоловік у монастирі румунського села Драгомір. Косів’яни постараються сконтактувати з тим монастирем, щоб отримати підтвердження.

 За легендами, заснував місто Кос – дружинник князя Юрія, останнього галицького князя. В одному з боїв він заступив собою князя і отримав важке поранення. Після цього мусив полишити військову службу. Князь подарував йому територію, яка була ще не заселена. Кос її облюбував і почав ґаздувати. Розкорчовував ліс, поставив житло, оженився – дружину привіз з-за Прута, народилися в них діти. З часом поселення розрослося, і називали його Косове поле, потім – Косове село, а потім – Косово. Вже у документах XV століття згадується косівський монастир, біля якого знайшли соляне джерело. І першим зваричем, тобто тим, хто виварював сіль, вважають власне Коса. Косів став розвиватися. Сюди прибували купці з Волощини, з Мадярщини, з Румунії, привозили коней, корів, зброю, різні товари. Ось де коріння знаменитого косівського базару, який і досі відбувається щосуботи. У всі часи Косів під час базару ставав різнокольоровим, як гуцульський килим.

А що ж зі солеварнею? Століття за століттям цей промисел виріс у потужне  промислове підприємство, яке діяло до 1936 р. Відтоді видобуток солі був припинений, а на базі солеварні, чи саліни, як її називали, невдовзі почалося будівництво лікувально-відпочинкового центру. У Косові з’явилися басейн, новий міст, казино, більярд, бридж, тенісний корт, готель, ресторація, інгаляторій, де приймали соляні ванни. Недовго, щоправда, протривав цей розквіт: лише з травня до вересня 1939 р., коли прийшли перші совіти і зайняли територію саліни. А відступаючи у 1941 р., підірвали міст і склад з амуніцією.

Чудові світлини у першій залі дають уявлення про те, яким було місто і його люди у період між двома світовими війнами. Ось тече косівською вулицею ріка людей: хтось у строях, хтось у світському вбранні. Гуцули поприходили з гір у постолах, у капчурах, у запасках, а поряд із ними простує елегантний пан. Має на собі анцуґ (чоловічий костюм), мешти, у руці – тростина.

У Косові до Другої світової війни жили три народи: українці, поляки, євреї. Було трішки вірменів і в незначній кількості австрійців та німців. Отож витворився цікавий субетнос під назвою «косів’яни». Косів розташований на перехресті, де закінчується Покуття і починається Гуцульщина. Кажуть, що й місцевий одяг помітно відрізнявся від традиційного гуцульського і значно відрізнявся від одягу жителів навколишніх сіл. Таке, можна сказати, світське вбрання з елементами етніки. А трапляється і ще щось зовсім незвичайне! Ось, наприклад, на світлині сім’я з Москалівки, яка ввійшла до складу міста в 1934 р. Не бачимо на цих людях ні запасок, ні постолів, ні хусток, зав’язаних по-гуцульськи. Це щось більше схоже на подільський стиль. Тут, у горах?! Вся сіль у… солі. Її возили з Косова і на підконтрольну російській імперії територію України. Там побутували корсетки, спідниці, білі фартухи, черевички. Очевидно, звідти цю моду й запозичили, бо тільки два села так одягалися – Москалівка і Монастирське.

Або взяти світлину, де чоловік вдягнений у сподні, взутий у чоботи, сорочка його без вишивки, капелюх – без узорів. А що його споріднювало з гуцулами, то це кожух або кептар і черес. Роман Хромейчук називає це своєрідною трансформацією, коли місцеві вже перестали бути селянами, а ставали міщанами. Тим часом на народному вбранні, зокрема на кептарях, надибуємо такі оригінальні елементи, як стилізована геральдична лілія. Пригадаймо, що геральдичні лілії були зображені на одязі середньовічних лицарів.

Про народні строї, побут і ремесла розповідає друга зала музею, організована у вигляді гуцульської ґражди з головним житлом і господарськими приміщеннями. В експозиції представлені ткацтво, ліжникарство, столярство, кераміка, кушнірство, постолярство. Я була вражена колекцією взуття. Наприклад – шлюфаки. Це щось ніби перехідний варіант від постола до черевика. Поляки, втікаючи у 1939 р., а потім і німці залишали багато техніки. Гуцули зрізали ґуму і робили оті власне шлюфаки. Це було зручне взуття для лісу – нога захищена, нічого її не проб’є, не намокне. А в місті ходили у свинячках – це взуття на щодень. А ще були трипці, це вже більше подібне на сандалі. Косівський продукт, як з гордістю каже Роман Хромейчук.

Історія походження трипців доволі кумедна. Засновник славнозвісного косівського санаторію Аполінарій Тарнавський сам ходив у сандалях, але у відкритих, з двома пасочками. І пацієнти, які не хотіли ходити на босо, взували такі ж сандалі. А треба згадати, що одним із методів лікування у Тарнавського була трудотерапія. Скажімо, пацієнти переносили з місця на місце каміння. Ну й, відповідно, оббивали собі пальці. Стали скаржитися докторові. Той  пішов до косівських шевців. Майстри взяли кавалок шкіри, розкроїли його на кілька смужок, доповнили ними сандалі й закрили пальці. У трипцях ходили чоловіки, жінки і діти. Як лише сніг кипнів, так зразу узувалися в трипці. Екслюзивний музейний виріб – жіночі трипці, які пошив Роман Хромейчук за давньою технологією, так як його навчив тато. До речі, шевцем  був і прадід пана Романа.

Будьте готові, що в музеї історії Косова вам і півтора години часу забракне, щоб докладно оглянути всі речі в експозиції: меблі, посуд, предмети побуту, килими і ліжники, постіль, одяг, звісно ж. А п’єц, який казковий п’єц, облицьований косівськими кахлями, у глибині кімнати!

А мій екскурсовод скромно коментує: «Я зробив просту таку піч, де можна було і випікати хліб, і готувати їсти і яка обігрівала приміщення».

Прощаючись і дякуючи, робимо спільне фото з Романом Хромейчуком та Володимиром Хім’яком (і чим не той галантний пан з передвоєнної світлини!) в інтер’єрі старої солеварні часів Австро-Угорської імперії. У кінці шістдесятих ХХ ст. у будівлях колишньої солеварні створили виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина», у продукції якого – від тканих верет до керамічних ваз – оживав весь гуцульський світ. Тепер тут Центр карпатської культури і, зокрема, майстерня кераміста Сергія Дутки, яку я відвідаю згодом. А наразі – мені до ще одного музею. Музею трьох поколінь.

Дєдик – лагідне таке слово, правда? Так гуцули любляче називають тата. А я от побувала в галереї аж трьох татів – у музеї трьох поколінь, який з’явився у Косові незадовго до повномасштабного вторгнення.

Спеціально для нього було зведено окремий будинок – поряд із хатою, у якій мешкала сім’я Богдана Радиша-Паранюка, родоночальника «дєдиків». Його меморіальна кімната розташована на першому поверсі музею.

Про таких, як Радиш-старший, кажуть «багатогранна особистість». Він був викладачем композиції і роботи в матеріалі Косівського інституту декоративного мистецтва. На вибір фаху вплинула його тітка Катерині. Вона навчалася в промислівці, як колись називався Косівський інститут. І раз узяла хлопця зі собою з Рожнова, де жила сім’я, до Косова. Коли Богдан Радиш побачив чудові речі, виготовлені людськими руками, був просто зачудований. Вирішив, що обере тільки таку творчу професію. Обрав. А поза тим писав поезію та прозу, видав кілька збірок. Композитори присилали йому музику на його тексти. Дружина Євдокія з математичною точністю, адже викладала в інституті математику, ще у 70-ті почала впорядковувати тексти і ноти, а вже спадкоємці об’єднали все це в книжку.

Я зауважила у меморіальній кімнаті кілька музичних інструментів.

– Тато здобув спеціальну художню освіту, а музичної, на жаль, не мав. Але мав дуже добрий слух і голос. І він грав на всіх цих інструментах, часто влаштовуючи нам сімейні концерти, – пояснив Мирослав Радиш. Він мало говорить про себе, зате видно, яким авторитетом для нього був тато.

– Тато був унікальним у всьому. Він ще й пречудово варив на кухні. Як ми бачили тата за приготуванням їжі, то знали, що нас чекає свято. Тато ходив у гори, сушив лікарські трави. Встигав приділити час і господарству, бо в нас завжди були свині, кози, кури, кролі. І тато тому всьому давав лад. З кінця 80-х він особливо активно включився в громадське політичне життя. Був депутатом районної ради, директором центральної бібліотечної системи, делегатом з’їзду франківського «Руху» в Києві, незмінним головою «Просвіти». І при цій усій його зайнятості я не був обділений батьківською увагою і любов’ю. Я скрізь кажу, що тато був моїм першим вчителем,  я тепер буквально працюю у його кабінеті, також викладаю композицію. Це дуже важливий предмет, бо коли ти собі можеш уявити і скомпонувати твір, то технічно вже не так складно його виконати.

Як уявляє і компонує Мирослав Радиш, я побачила на другому поверсі музею, де є кімната з його роботами. Радиш-молодший – різьбяр. Він працює з деревом і перероджує цей природний матеріал у дивовижні мистецькі витвори, досягає 3D-ефектів, поєднуючи дерево з вишивкою, писанками, керамікою.

На кількох зразках пан Мирослав продемонтрував мені свою авторську технологію, коли, висловлюючись простіше, «збирає докупи» різні породи деревини. На світлинах добре видно, що виходить у підсумку. Мирослав Радиш зазвичай одночасно працює над кількома виробами. Каже, що як багато працюєш, то багато ідей приходить до голови.

– Тут, фактично, найстаріша робота – з 2005 р. Раніше усе йшло на продаж. Це був мій підзаробіток, і я навіть гадки не мав, що щось роблю не так. А у 2000 р. поїхав за кордон на 3 роки, і відбулась, що називається, переоцінка цінностей – про батьківщину, про родину і про мистецтво зокрема. Насправді воно унікальне. Немає ніде такого. Відтоді з’явилася думка одну-дві роботи відкладати, такі більш знакові для мене, де я використав цікаві технології, цікаві сюжети. А у 2021 р. у нас із Едуардом виникла думка надати всьому, що створили і надбали, формату якоїсь експозиції. Бо і його колекція старовини лежала десь на стриху, і моя в коробках – витягалося з неї лише на виставки. Склалось ще по-іншому – в процесі ми вирішили, що найкраще зробити свій музей коло хати.

Настав час Едуардові показувати свою колекцію. Вона розмістилася у третій кімнаті. Чоловік зацікавився колекціонуванням приблизно у 20 років. Спитала, чи пам’ятає свій перший експонат.

– І то дуже добре  пам’ятаю, – з усмішкою каже Едуард Радиш. – То була звичайна повсякденна сорочка. Я прийшов додому і похвалився дружині, що купив сорочку. Для мене вона була цілим скарбом. Домоткане полотно, вишивка, прекрасно збережена. А потім я почав шукати літературу, щоб більше дізнатися про нашу культурну спадщину. Почав  спілкуватися з тими, хто колекціонує такі речі. Все, що є в цій кімнаті, було зібране, в основному, на Гуцульщині.

Раніше можна було чітко сказати, звідки жінка чи чоловік, – по одежі. Якщо у літній період часу, то тільки по вишитих візерунках на сорочці можна було визначити. Ось, наприклад, візерунки на космацькій сорочці незмінні протягом багатьох років й сама ширина вишивки не збільшувалася і не зменшувалася.

Я кохаюся в гуцульській убері, тож мене обід застав за розгляданням сорочок, хусток, тканих поясів, кожухів, а ще силянок, коралів і різного намиста. Уявіть собі, що вага прикрас могла досягати п’яти кілограмів! І під цією вагою жінка не прогиналася, тримала рівну поставу, бо було чим пишатися.

Гуцули не кажуть «пишатися», кажуть «чинитися». А Мирослав Радиш відповідає на захоплені вигуки відвідувачів музею дуже стримано: «Я не чинюся, це просто добре зроблена моя робота».    

Отак від майстрів до майстрів потрапила я у мистецький простір, де ґаздує Сергій Дутка. Сергій зустрів мене на порозі майстерні в одязі, який відразу ж засвідчує спеціалізацію – робота з глиною. Сергій – кераміст. І також викладач Косівського інституту декоративного мистецтва, тож студенти мають змогу попрацювати в його майстерні, створювати свої вироби і бачити їх успіх.

От, наприклад, серія горнят з акцентом на синіх квіточках.

Молода студентка-керамістка Дарина торік спроєктувала цю серію, і її вже запустили у виробництво. Я побачила за гончарним кругом і Дарину, і ще двох керамісток.

Дівчата саме працювали над своїми дипломними роботами.

Мені страшенно сподобалися слова, які вживав Сергій: гончарити, вироби гончаряться, горнятка вже згончарені. Говорить і вдаряє горнятками одне об одне. Я зойкаю, а він заспокоює:

– Цей виріб вже твердий, його не можна розламати легко. Бо якщо я отак ту тарілку візьму, і отак її – хрясь! – і вона вже розламалась, то це тому, що вона ще суха, не випалена. Кожна річ завантажується в піч, випалюється перший раз, потім покривається глазурями, оливами і випалюється вже другий раз. Звук свідчить про різні стадії виготовлення кераміки – спечний виріб дзвонить, коли постукати об нього.

(Добре, добре, але хай би вже так не стукав, бо мені серце терпне.)

Як каже Сергій, у виробах майстерні закладено традиції і їх переосмислення.

– Сьогодні кераміка – це не просто про виготовлення глиняних виробів. Не про миску, не про макітру, як колись. Сьогодні кераміка – це найперше про емоції. Емоції зараз є основним затребуваним продуктом. Коли ви купуєте горнятко з косівським розписом чи зі зображенням старих косівських будиночків, ви купуєте собі емоції. Тому що ви будете пити каву чи чай з того горнятка, і у вас будуть якісь приємні спогади з Косова.

Ви купуєте різдвяний набір кераміки – вдома зберете за столом родину, і цей набір створить вам святковий настрій.

Погоджуюся, простір задуманий так, щоб людина, яка сюди заходить, наповнювалася гарними емоціями – від споглядання виробів, авторських робіт. Відкритих майстерень в Косові небагато, а в нас будь-хто з відвідувачів може подивитися, як працює майстерня чи й взяти участь у майстеркласі.

А ні, то просто купити роботу, яка сподобалася. Є вироби Сергія, керамічні прикраси його дружини, роботи їхніх друзів, інших керамістів, котрі приїздили на пленер «Золоте горно». З 2019 р. до повномасштабного вторгнення щороку проводили такі з’їзди. Перший пленер, зізнається Сергій, було дуже важко «заложити». Коли розсилали запрошення, дехто з керамістів, тих відоміших, крутив носом. Другий вже організували без труднощів. А на третій учасники самі просилися, але їм змушені були відмовити – через обмежену кількість місць. 

– «Золоте горно», «золоте руно» – співзвучно, правда? Тому що оця легенда – коли аргонавтів відправили на пошуки руна – не про те, що вони мали знайти золотого барана. Греки попливли на територію сучасної Грузії, де в горах видобували золото, вимиваючи його руном, по саму технологію. Ідея наших пленерів – щоб керамісти приїжджали на іншу територію, в гори, де вони також можуть знайти спосіб технологічного виготовлення кераміки, – каже Сергій.

Будівля старої «Килимарки» – це чотири поверхи, заплановані як відкритий простір, де можна буде відвідати майстерні, де працюють зі шкірою, деревом, дізнатися про ювелірну справу чи ліжникарство. Гончарна майстерня дала цьому добрий старт.

Її логотип – рука-вогонь. «Якщо ви горите своєю справою, то це вас підсилює і дає розвиток. Немає сенсу робити те, що вас не захоплює. Це шлях в нікуди», – знову мені до записника, коротка і влучна мотивація від Сергія Дутки.

Прощаємося на подвір’ї, де стоїть піч на колесах для дров’яного випалу. Це єдина в Україні така піч!

У межах моєї подорожі Косівщиною я здійснила ще й відпочинковий міні-тур, який передбачає відвідини сироварні у с. Снідавка та оглядового майданчика з величезною фігурою Ісуса Христа на горі Буковець-Річківський.

Тут хто як любить: можна спершу піднятися на вершину і насолодитися панорамою гір з висоти 1200 метрів, а потім спуститися до сироварні й після екскурсії нею неспішно смакувати сири з видом на гірські хребти, або навпаки.  

Карпатські краєвиди, ясна річ, на першому місці, але й дуже вже кортіло побачити цей оглядовий майданчик, про який стільки чула від місцевих.

Комусь фігура Ісуса Христа до вподоби, когось дивує, але це теж своєрідний магніт, бо якби її не було, то не було б і оглядового майданчика. Був би просто гарний горб. А так, гляньте... Красиво ж!

Як розповіла Ірина Омецінська, співвласниця сироварні, оглядову вежу вирішили збудувати власники сироварні спільно з одним із мешканців села Снідавка. Сама вежа має висоту 3 метри плюс фігура Ісуса Христа – також висотою 3 метри. З оглядового майданчика видно якщо не весь світ, то принаймні ближчі й дальші гірські хребти. А вони по-справжньому вражають. Ну, тепер можна і на сироварню. Важливе уточнення – на високогірну сироварню.

Одягаємо одноразовий халат, шапочку, бахіли – це обов’язковий «стрій» для екскурсії сироварнею. Стільки чарівних дверей, і за кожними щось відбувається! Старший сировар Василь Копильчук показав і описав процес виробництва сиру від моменту, коли на сироварню привозять коров’яче молоко, до наклеювання етикеток на запаковану продукцію. Снідавка – село, розкидане по горах. Корови місцевих господарів – на вільному випасі; у їхньому «меню» – 15 різновидів унікальних гірських трав. Екологічність сирам забезпечує ще й очищена джерельна вода. Я знаю, для чого ця докладна екскурсія – щоб розпалити у відвідувачів апетит!

Екскурсія плавно перейшла у дегустацію. Куштували ми 6 видів сиру: гауда, гауда з пажитником, гауда з чилі, мааздам, чедер, рікота. Спочатку, запиваючи кожен шматочок водою або вином, а другий раз – присмачуючи варенням з ґоґодзів, тобто брусниці, і афин, тобто чорниці.

Смаку вам не передам – знайдіть снідавську сироварню в інстаґрамі, замовте, що душа бажає, і влаштуйте собі домашню дегустацію. Але тоді ви не матимете таких потрясних краєвидів навколо. І не скуштуєте, окрім сиру, гуцульських голубців завбільшки як мізинчик, начинених кукурудзяною крупою. Такою стравою теж можна почастуватися на сироварні – це якщо вже вийти поза межі тільки сирної дегустації. Інший спеціалітет – дерун від Довбуша. Продовжувати? Вареники на парі з рікотою, мусовий десерт з рікоти з нотками лимонної цедри…

Коротше, доведеться вам заночувати в одному з готельних номерів тут же, на території сироварні, у сусідстві з маленьким контактним звіринцем, де є телята шотландських корівок, альпаки і камерунські козли. А поряд – хата-музей, який більше 140 років.

Вона стояла дуже високо у присілку Снідавки. Спочатку її спускали кіньми, далі переносили сюди і реставрували, облаштували і умеблювали, навіть піч поставили.

Невтомні власники сироварні подбали і про тих, хто хотів би зупинитися на відпочинок поблизу самої оглядової вежі. Там є повністю облаштований комфортний будинок, який називається «Зоряний верх». Увечері спостерігаєте за зорями, а вдосвіта розсуваєте штори на панорамних вікнах і зустрічаєте схід сонця. І знову спозираєте на отой горбачок, отой груник, оту кичерку.

До речі, зі Снідавки розпочинається пішохідний туристичний маршрут до Терношорського водоспаду і Терношорської Лади.

Цей скельний комплекс, розташований на південному схилі гори Терношора на межі двох високогірних сіл Снідавки і Яворова, називають одним із наймістичніших місць Гуцульських Карпат.

Кажуть, що саме тут розташовувалось язичницьке святилище Богині-Матері Лади.

Сьогодні це «місце сили», яке привертає увагу туристів завдяки своїй енергетиці і вайбовим світлинам.

Трек маршруту тут. Це якщо ви надумаєте заночувати у Снідавці.

Я на нічліг не залишалася, бо мене ще чекало валило. Його жартівливо називають гірською екопральною машиною. Вже витканий ліжник переносили у валило – приміщення, де розташовані дерев’яні ковші, в які потрапляє вода гірської ріки. Спеціальні «шприци» створюють тиск  і річка в формує в цих ковшах потужний вир. Туди й поміщали ліжники. У валилі вони позбувалися запаху вовни, ставали щільнішими та м’якшими. Та за цим процесом треба пильнувати.

«Це натуральна вовна. Від часу, коли ліжник буде там митися, він зменшуватиметься в розмірі – на 20-30-40 сантиметрів. Відтак робиться міцний і тоді вже може служити до 100 років», – пояснює Світлана Павлюк зі села Яворів, династійна, можна сказати, майстриня-ліжникарка. Це до неї у садибу ми вступили на зворотній дорозі до Косова. 

Пані Світлана саме показувала туристам, як робити ліжник і як працює валило.

Ну а тепер головне – у валилі можна купатися. Серйозно! І тоді з екопральної машини воно перетворюється на гуцульське джакузі. І де ви вже поїдете після цієї спа-процедури? Ех, тут можна цілий день релаксувати, але час додому.

Мені додому далеко, якраз мала час побути наодинці зі свіжими враженнями від такої атракційної мандрівки. Якщо добре все спланувати, то за два дні у Косові й трохи далі за Косовом можна встигнути багато. Не перераховуватиму, бо якщо ви дійшли до цього місця, то вже все знаєте.

Для мене у цій подорожі було цінним те, що вона видалася напрочуд різноманітною: гори-ріки-печери, музеї-майстри-виробництво, спілкування зі стількома людьми, які – згадую Мирослава Радиша – добре роблять свою роботу і люблять те, що роблять. Якщо вам теж до снаги чергувати активність і відпочинок і дізнаватися секрети майстерності та ремесла з перших вуст – маршрут прокладено.

Далі буде, бо у Шешори я повернулась через тиждень, щоб дослідити ще один автентичний закуток Гуцулії…

Контакти:

НПП «Гуцульщина»:

1. Відділ рекреації:
Надія Копер: 097 332 31 71
Юлія Стринадюк: 097 692 62 41

2. Центр гуцульського коня «Гуцулик» (с. Смодна)
097 814 17 72, 098 637 58 18

3. Маєток Святого Миколая (с. Пістинь)
Василь Павлюк: 097 661 24 02

Туристично-інформаційний центр Косівщина
096 096 16 06, 066 519 23 49

Центр Карпатської культури (м. Косів)
096 774 28 35

Гіди:
Вікторія Яремин: 096 846 99 84 (м. Косів)
Ірина Шаль: 067 935 13 83 (м. Косів)
Ростислав Мартинюк: 067 947 14 28 (Косівщина)
Тарас Пасимок: 097 155 84 87 (Косівщина)
Олександр Титик: 096 519 17 85 (Косівщина)
096 169 94 94, 067 370 86 85 (с. Снідавка)

Світлини: Христина Дорожовець, Ольга Лікунова, Юрій Павлишинець, Лариса Угрин, Христина Пліхтяк, Олександр Бондаренко, Дарина Федосенко, НПП «Гуцульщина».

Всі права застережено. Повне або часткове використання матеріалів дозволяється тільки за умови активного, прямого, відкритого для пошукових систем гіперпосилання на конкретний матеріал та згадки першоджерела не нижче другого абзацу тексту.